АЛГОРИТМ

Вривається в сон мій пронизливо-білою тінню,

В’їдається в очі, сліплячи до смертного болю.

Це світло холодне — немов нетутешнє світіння —

Розпікши дотла, відбирає і залишки волі.

Лежу непорушно, мов саваном туго сповитий,

Той спалах безжально сітківку мою спопелив.

Мікрофон, фоліанти і стіл, що у сутінках скриті,

Злилися у тінь, у химерний розмитий мотив.

Кімната розширилась, виміри втратили межі.

Невидима постать блукає, як марево снів.

І голос хрипкий, наче лікар у темній одежі,

Бурмоче нестерпно, позбавлений сенсу і слів.

Мій голос украли, забрали у темряву ночі,

У грудях провалля, і ребра розтрощені вщент.

Я б крикнув — та губи зашиті. Відчинені очі.

Німотне мовчання фіксує страшний цей момент.

Той дзвін у вухах наростає, стає нездоланним,

Хтось дихає жорстко, схилившись до самих повік.

Я внутрішньо здався, змирився із болем останнім,

А руки розп'яті. Завмерли. Зупинено лік.

Свідомість розібрана, стерта в нулі за секунду,

Прошито нейрони, лишаючи вирву страшну.

Я — згусток матерії. Гола мішень, що без бунту,

Без права на думку пірнаю у цю глибину.

Сліпуче проміння сканує, випалює пам'ять,

Рентген цей наскрізний до клітки мене прочитав.

Я — лиш атомний пил, де сузір'я байдуже палають,

Де вищий порядок — система без сенсу й причин.

Хто я у цім світі, де міряють вічність зірками?

Слухняна частинка? Молекул розкиданих збіг?

І тіло горіло, роздерте моїми ж думками...

Я з криком прокинувсь. Вдихаю повітря, як сніг.

Невже це лиш сниться? А може, і справді стається?

Чи, може, у маренні нам відкривається суть?

Ми — тільки молекули в світі, що стрімко несеться,

Де тиск ентропії холодно стискає нам грудь.

У цій круговерті між спалахом і загасанням,

Між смертю зорі і народженням нових світів,

Ми — тільки матерія, скорена вічним мовчанням.

Сліпий алгоритм. Порожнеча. Відсутність слідів.