Гільйотина

Розлогий тлум гуртує дійство,

в сплетінні монотонних голосів.

Вздовж ешафоту пролітає листя,

відбитком у очах відрубаних голів.

Край неба мить в яскравім сяйві,

вмиває випіт шийний переді́л.

Мов ще живий — думок закляклий стогін,

але не чує тіла мозок мій.

Поволі біль розчинює нейрони,

й несе свідомості картин лихий уді́л.

Де плотське відокремлене від суті,

життя зробило останні свій уклін.

У каятті сакральної секунди,

моменти пролітають в проблисках вогнів.

Хотів шляхетну даму вразити у серце,

але нарік себе на безіменний перегній.