Вічна загадка Медині

2000 років тому життя людей було «не з медом». Щоб збудувати хату, потрібно було вручну нарубати сокирою чи нарізати примітивною пилою колоди з дерев. Першими помічниками були коні та тяглова худоба, запряжені в колісниці. Під хату викопували 0,5-1,0 м глибини нішу, яку втрамбовували під долівку. Це зберігало тепло в приміщенні. Долівку вимазували глиною, свіжим коров’яком для дезінфекції та встеляли пахучим зіллям. Наземну частину робили з дерев’яного зрубу без жодного цвяха, утеплювали проміжки між колодами мохом та внутрішню стіну могли обліплювати жовтою глиною. Білили хату вапняним розчином з перепаленого каменю вапняку з урочища Стінка, що робили ще окремі ґазди до 2000-х років сьогодення. Ззовні викладали високу призьбу, щоб вода не затікала в житло. Таку хату в археології називають терміном «напівземлянка». А на той час маленькі хатини бідняків називали «`бурдиль», а тепер це слово означає «безлад» або «притон».

Представники еліти білих хорватів, ймовірно, будували просторіші хати з трьох приміщень, як було сказано вище про тип будівлі «баштарні» – дві кімнати й по середині сіни, від чого їх жителів називали «бастарнами». Галли –хорвати, як чистоплотні люди, дуже дбали про чистоту приміщення та гігієну тіла.

Давні помешкання не мали вікон, а тільки прорізи в стіні, які затягували волячим міхуром або прикривали шкірою. Ці отвори служили здебільшого для вентиляції приміщення від курної печі. Перші вікна з грубого скла були видуті склодувами на Русі в XI ст., які могли використовувати тільки заможні верстви населення. А зараз, на жаль, склом перенаситились і недоброзичливці розбивають його в місцях, де відпочивають.

Дах будівлі накривали сніпками соломи товщиною 30 см. У правому кутку хати знаходилася відкрита піч, дим з якої виходив прямо через дах назовні. Такий тип будівлі називали курною хатою. Пізніше почали класти піч з лежанкою та коменок у стелі (димар) і дим виходив уже в сіни. Така хата називалася вже напівкурною. Довкола стін розміщувалися дерев’яні лави або вимощені з глини лежанки. Зверху стелили солому, клали рядно та накривалися іншим рядном або кожухом. Зліва від дверей розміщувалася полиця-мисник. У побуті використовували керамічний глиняний посуд, дерев’яні відра-коновки та ночви (ванна). Всього було скромно та небагато. Їли з однієї миски та пили з одного кухля, що частково було ще присутнім на весіллях у 1940-1950-ті роки.

Після прийняття християнства в кожній хаті було відведене місце під святий кут – покуття, де стояли образи (ікони) прикрашені вишитими рушниками. Цей кут знаходився в протилежному кутку по діагоналі від печі. Пізніше ікони вішали на стіну навпроти дверей: Ісус Христос та справа від його погляду Діва Марія.

Колиски для немовлят підвішували на мотузках до ґраґара (сволок) на стелі. На ґраґарах вирізьблювали сакральні мотиви як шестипелюсткову рожу або розету (Перунів знак, грімниця), пізніше – хрести із трикутниками на кінцях як давній знак оберегу від злих духів (на обкладинці книги ґраґар з давніми символами з 1900-х років з родини Василя Мисіва, який загинув у Першу світову війну).

У наш час такі напівкурні напівземлянки із солом’яною стріхою збереглися аж до 1980-х років, зокрема на подвір’ї давніх Марунчьиків (по-вуличному) на вул. Чорновола. А ще раніше в 1947 році в Живний Четвер перед Великоднем сталася велика пожежа, під час якої згоріло чотирнадцять хат на Завідметах (вул. Набережна). Цьому посприяв сильний вітер, який розносив палаючі віхті солом’яної покрівлі від хати до хати.

Кожний ґазда мусив мати в господарстві кам’яні жорна для перемелювання зерна на муку чи крупи, прядку з куделею та веретеном для прядива ниток з льону, коноплі або овечої вовни. Щоб ткати полотно, потрібен був ткацький верстат (вертикальний рамковий або гребінчастий ткацький верстат (кросна). З пізньої осені до ранньої весни чоловіки займалися ремонтуванням знарядь праці та домашнього реманенту, пошиттям чи латанням взуття, якщо воно було наявне в сім’ї. Довгими зимовими вечорами при світлі каганця або скіпки жінки-рукодільниці пряли, шили, вишивали та латали одяг. Ткане полотно білили – золили в попелі з окропом, луг з якого видаляв забруднення, потім полоскали на річці, відбивали дерев’яним пранником і сушили на сонці. Цей процес повторювали декілька раз, поки полотно не ставало білим. Прали одяг також способом зоління.

Ще попередники білих хорватів кельти-галли винайшли природні барвники для тканин й охоче їх використовували, що їх дуже вирізняло серед інших народів. А ще характерною особливістю етносу кельтів-галлів був високий зріст, розвинені м’язи, русяве волосся, довгі вуса, висока музично-пісенна культура, уважне ставлення до свого зовнішнього вигляду та культ краси, як зазначав Пауел Теренс у книзі «Кельти. Воїни і маги». А їхньою улюбленою зброєю була сокира КЕЛЬТ, від значення якого ще виводять назву племен кельтів. До сих пір їхні нащадки галичани й особливо мединяни кохаються в красі та пісні, а сокира (бартка, топірець) залишилась головним атрибутом народних традицій гуцулів у Карпатах.

Давні хорвати носили штани, які могли бути пофарбовані в смуги, поверх них сорочки та плащі-накидки, які застібали фібулами, а також теплі гуні, про які мовилось раніше.

Синій колір тканинам надавали ягоди афинів (чорниці), жовтий колір добували з кори яблуні, червоний та коричневий з кори дуба та бузини, чорний робили з кори вільхи та дуба. Пізніше появився зелений колір з конопляного насіння. Цими барвниками забарвлювали нитки та вишивали узори на домотканих сорочках. Ще до Другої світової війни жителі Медині фарбували штани та спідниці з домотканого полотна в бузині у темно коричневий колір, як свідчили старожили.

Субетнос бойки, до якого більше належать мединяни, надавали перевагу стриманим кольорам на вишивках: синім, червоним, жовтим та зеленим. Полотно ділилося на тонке та грубе, зване в народі «зрібне». У традиційній обрядовій пісні-маланкування (свято Маланки 1 січня) співається: «А Маланка Дністер брила, тонкий фартух замочила».

Бойківська вишивка вирізнялася стриманою геометрією та кольорами, неширокими узорами на окремих частинах сорочки на відміну від багатобарвної зі складними широкими орнаментами гуцульської.

У Медині переважав бойківський крій сорочок – суцільно кроєний рукав та декоративне оздоблення збирання в «брижі» – складки. Полотно сорочки густо збирали в дрібні складки – фалди під комірцем біля `обшивки (горловини), на дудах (манжети на зап’ясті) та нижче вишитих `вуставок (уставки) на рукаві.

Майстрині використовували різні техніки вишивання: хрестик, низинка та гладь. Саме по брижах, комірець сорочки та дуди на зап’ясті вишивали вовняною ниткою дрібним хрестиком геометричні узори як символ оберегу: узор на комірці горловини захищав душу й серце від злого, а дуди-манжети захищали руки, що виконували роботу. Вуставки вгорі на передпліччі рукава вишивали низинкою. Переважали сині, червоні, чорні, жовті та зелені кольори.

Сакральні символи вишивки несли в собі зашифровані знаки вірувань предків, священних оберегів та зв’язок із землею. Ромби, квадрати, трикутники, ламані лінії («кривульки»), розети («рожі») символізували родючість, безперервність та циклічність життя. Маючи притаманне народові почуття прекрасного, майстрині вишивали все що могли – від одягу до обрусів (скатертина), рядна-простирадла, рушників та подушок.

Щоденна сорочка була довгою зі зрібного полотна. Заможніші верстви шили святкову сорочку з тонкого полотна. Поверх неї жінки одягали рясно зібрану у фалди димку (спідницю), яка могла бути білою або фарбованою в бузині. Нижньої білизни селяни не носили аж до 1950-х років минулого століття. Спереду зав’язували невід’ємний атрибут жіночого народного вбрання – запаску як один з найбільш архаїчних елементів одягу. Запаска здебільшого була білою з поперечним вишитим узором, часто з торочками або в’язаною гачком корункою (мереживом).

Запаску-фартух носили і жінки, й дівчата. Коли дівчинка ставала дівчиною-відданицею, це означало, що вона вже мусила носити запаску. На початку XIX ст. празничні (святкові) запаски вишивали гладдю на чорній плюшевій тканині. На сьогодні запаска ввійшла в найвищий тренд одягу модниць.

Малі діти, хлопчики й дівчатка, носили тільки довгі сорочки. Коли хлопчина долучався з часом вже до чоловічої роботи, відтоді він починав носити сподні (штани) як дорослі чоловіки.

Поверх сорочок влітку носили вишиті ґорсики, сердаки, камізельки (види безрукавок) та прикрашені елементами вишивки кожушки взимку. Заміжні жінки зав’язували рантух на голові. Чоловіки носили широкі ґачі (штани) підперезані очкуром (мотузкою), поверх яких випускали довгу до колін сорочку. Взимку одягали вовняні гуні-плащі, кожухи та конусоподібні шапки-кучми, а влітку головним убором були солом’яні брилі. Бідніші люди взували на ноги личаки сплетені з березової кори, а багатші носили шкіряне взуття. Та здебільшого селяни ходили босі з ранньої весни до пізньої осені. Ще в 1940-х роках на сім’ю могли бути тільки одні чоботи.

Під час святкувань дівчата носили вінки з квітів, які могли бути поверх чепця та вплітали в коси червону вовну («поплітки»), а пізніше кольорові стрічки. Тільки дівчата могли мати заплетені коси як ознаку чистоти та цноти. Розплітали волосся лише у великому траурі під час похорон та перед Великоднем (вище згадано).

Заміжні жінки закладали коси та завжди покривали голову хусткою або рантухом. Волосся змивали в нафті, яєчних жовтках та полоскали в травах. Дуже популярним був рум’янок, який часто оспівувався в піснях: «Іванку, Іванку, купи мня рум’янку! Би-м ся рум’янила, як піду до танку».

Одяг завжди був виразом соціального статусу людини. Чим більше статків мала сім’я, тим багатшим було оздоблення як на повсякденнім, так і на святковім вбранні його носіїв, про що співається в давній стрілецькій пісні: «На багатім сині – вишита сорочка, а на сиротині нема ні шнурочка».

А також на вищий щабель суспільства ставив людину наявний господарський реманент – сукупність знарядь праці та матеріалів для ведення домашнього господарства та володіння земельним наділом. Поле міряли моргами. Один морг дорівнював 56-58 соток (арів) землі. Сюди також належала вся маржина – кількість худоби та домашньої птиці та наявне ремесло ґаздів (швець, коваль, столяр та інші), а також стан як священнослужитель, вождь, пізніше війт, писар та інше. Найбагатшими були пани-землевласники. Найдобрішим паном, якого пам’ятають мединяни, був Кароль Менцель (поляк), котрого вбили сини темерівського священника в 1925 році.

Оскільки давні білі хорвати в суспільному устрої мали вже на той час прототип феодального суспільства й рабів відпускали на волю раз на рік за сумлінну роботу, то можна вважати, що вони були більш людяніші, ніж пізніше пани-кріпосники, котрі, починаючи з XV ст., тримали селян-кріпаків за рабів, яких ні за яких причин не відпускали на волю. В Галичині «весна народів» – скасування кріпацтва, відбулася 1848 року на ціле покоління раніше, ніж на Великій Україні, яка перебувала під московитським гнітом кріпатцтва аж до 1861 року.

Селяни Медині спорудили пам’ятний хрест на честь звільнення від кріпацтва біля роздоріжжя Корчми. Люди неймовірно раділи цьому. «Мамо, ми вже більше не панські!» – згадували старожили слова своїх прадідів зі сльозами на очах (А.Т. Сегін-Козловської (1928-2022) «Історія мого села. Спогади»).