Вічна загадка Медині

Божого року 7532 за арійським (трипільським) літочисленням, а 2024 року від Різдва Христового село Мединя відзначило свій поважний ювілей – 970 років з часу ймовірного заснування як поселення.

Завдяки новітнім даним з пошукової системи Google приблизно 2018 року дізнаємося, що Мединя позначена на одній із карт «Карта Руси в 1054 році при Ярославі Мудрому», поряд з давніми містами, серед яких Галич та Червоногрод Тернопільської області (спочатку важливе давньоруське місто, а з 1765 року згадане в Люстрації як село, яке припинило своє існування в 1945 році, а зараз там залишились тільки руїни старовинного замку).

Та беручи до уваги дану карту, ми знаємо, що в часи Ярослава Мудрого цієї карти однозначно не існувало, бо на той далекий час картографія тільки зароджувалась і стародавні карти мали зовсім інший вигляд – це були схематичні зображення та описи земель. Дану карту виготовив в пізніші часи історик Російської імперії М.І. Павлищев (уродженець українського Поділля) в 1845 р. на основі археологічних знань та історичних джерел, ілюструючи події 1054 року. З якихось причин картограф позначив на карті також Мединю, хоча, це поселення не згадується ні в яких досліджених письмових джерелах аж до 1420 року. З якого джерела взято дані про Мединю, невідомо. В період, позначений на карті, відбулося завоювання племінних центрів дулібів та білих хорватів (Захід України) Київською Руссю. Отже, Мединю на той час можна віднести до кампанії завоювання Червенських городів київськими князями.

З історичних джерел знаємо, що в 1031 році Ярослав Мудрий приєднав Червенські городи до Київської Русі в так званому третьому поході на хорват. «В літо 6500 (за Велесовою книгою, а за нашим літочисленням це 992 р.) іде Володимир на хорвати» – дізнаємося з «Повісті временних літ» про перший похід на білих хорватів ще Володимира Великого, батька Ярослава Мудрого. Сам же князь Ярослав Мудрий помер у лютому 1054 року.

Отже, офіційна історична наука поки що визнає достовірним фактом першу задокументовану писемну згадку про село Мединя – 1420 рік у книзі «Мала історична енциклопедія Галицької землі».

Та беручи до уваги популярні дослідження авторів-аматорів, можна зробити припущення про ще давнішу 2000-х літню історію населеного пункту Мединя, розташованого біля важливої водної артерії – на той час судноплавної річки Лімниця, і яке на той час могло вважатися городищем. Непряме підтвердження цьому знаходимо в давніх переказах старожилів села та навколишніх сіл, які твердили про те, що «Мидині – то місто!» (так місцеві вимовляють назву села). З тих же усних джерел дізнаємося, що це також останнє бойківське припортове місто на річці Лімниця, яка була до 70-х років XX ст. важливою водною артерією для транспортування сплаву лісу з Карпат – плотів-дарабів.

Дивлячись на карту, ми бачимо, що Мединя знаходиться на межі Бойківщини та Опілля. По численних родинах Бойчуків, які проживають в селі здавна, та вище згаданих свідченнях, Мединю можна віднести більше до етнографічного регіону українських Карпат Бойківщини.

Але кожне давнє місто мало би мати залишки оборонних валів, яких у Медині не знайшлося або не взяті до уваги. Та за переказами багатьох старожилів, серед них 96-літній дідо Андрусишин Іван Матвійович, Мацієґа по-вуличному, (приблизна дата народження 1887 р., помер 1979 р.) зі спогадів його онука Лагойди І.М. (1958 р.н.) було сказано, що місто Мединя знаходилося на горі на полі, яке називається Лази й розташоване на відстані 1,5 км на південь від сучасного села.

Городище, яке на той час збудували на пагорбі з урвистими краями, не потребувало оборонних валів, а швидше всього, тільки оборонних ровів.

І якщо подивитися на горішній ярус лісу Стінка на південь зі сторони села, коли дерева стоять без листя, то чітко видно яруси лісу – найвищі дерева рівно стоять на межі Лазів, а потім ліс наче обривається в прірву й виринає іншим ярусом дерев, які простягаються набагато нижчою лінією. Саме в тому місці знаходяться глибокі майже суцільні рови вздовж всього лісового масиву, які впритул прилягають до межі Лазів. Ці рови в більшості місць мають майже вертикальні прямовисні краї й тягнуться від Калиничої ями (над Лугом в урочищі Під Кутом із західної сторони) до Вербівця на сході. Далі рови з високими прямовисними берегами тягнуться вздовж урочищ Вербовець, Потоки, Березина в напрямку півдня, обрамлюючи все поле Лазів зі сходу.

Дорога біля Медині, яка веде до сусіднього села Бринь, здається штучно насипаною, як зауважують жителі села, а також подібні до неї Права дорога із заходу, яка спускається крутим схилом в урочище Під Кутом. Там, де закінчується урочище Ку`ти (південна сторона Лазів), з краю лісу примикає до головної дороги інший глибокий рів і дорога там також виглядає штучно насипаною. Ці рови, безсумнівно, могли бути оборонними ровами навколо давнього городища Мединя, яке розташовувалось на Лазах біля 2000 років тому.

Щоб дослідити справжню історію, то найперше потрібно досліджувати мову, про що влучно сказав український письменник та дослідник Олесь Воля: «Історію народу як не приховуй, а мова її викаже найдостовірніше», – як гласить епіграф книги.

А також за словами професора В. Бебика історію потрібно виводити з усних джерел (народна творчість, перекази, легенди, приповідки та ін.), якщо відсутні писемні джерела (літописи, хроніки, угоди та ін.).

Як відомо, історична наука вважає, що в племен Карпато-Дністровського регіону білих хорватів, в етногенезі яких присутні кельти-галли (мова про це піде пізніше), не було писемності як такої, а використовувались спрощені знаки, позначки та руни на кераміці. Але це не так, бо маємо свідчення Юлія Цезаря (Ceasar, De Bello Gallico 6.14) про високу освіченість галлів і, що їхнім священнослужителям друїдам було заборонено використовувати письмо для запису віршів релігійного характеру. Історики вважають, що галли використовували латино-галльське письмо або норікське (область в Альпах). Наслідком дефіциту збереження матеріалів галльською мовою є ще й те, що їхні писемні форми були знищені римлянами, які дуже боялися відчайдушних галлів. А наступними завойовниками були знищені, вірогідно, й письмові матеріали білих хорватів, вихідців з галльських племен, на теренах Карпато-Дністровського регіону.

Виходить, що за давнім звичаєм весь масив інформації здебільшого зберігався тільки в усних переданнях вузького кола освіченої верхівки племен білих хорватів на чолі з релігійно-духовними провідниками друїдами, дотримуючись строгої таємниці на високому рівні.

Отже, красномовно нам допоможуть розповісти давню біло хорватську історію Медині поки що тільки розшифрування назв топонімів та гідронімів місцевості. Розбираючи назви урочищ на морфеми слів, бачимо, що вони мають не слов’янське походження, але їх розшифрований старий зміст дивним чином пояснює давні перекази старожилів Медині про окремі місцини навколо села.

Закінчення слів як -віке, -віці, -ниця, -вці та інші ведуть до давньо галльської мови предків галичан племен кельтів-галлів. Значення назв топонімів можна вивести з найпростіших французьких слів, які залишилися ще з часів давніх галлів на території Франції (Галлія в 50-х р. р. до н. е. названа римлянами від однойменної назви племен, інша частина яких пішла в напрямку Східної Європи, досягнувши територій, де зараз знаходиться сучасна Галичина).

Проаналізувавши історичну оповідь Теодозія Короля «Світ східних галлів» (видана в Брошнів-Осада МПП «Таля» 2010 р.), який опрацював багато історичних матеріалів з відкритих літературних та інтернет джерел, серед великого ряду яких твори О.П. Черниша, В. Ідзьо, М. Грушевського, С. Пушика, В. Грабовецького, церковні архіви та інші, ми можемо взяти декілька назв місцевих урочищ, а також за його принципом самостійно розшифрувати решту назв і вибудувати гіпотезу на користь того, що Мединя 2000 років тому могла бути городищем, а не селом. Городищами на той час вважалося поселення, яке було обнесене дерев’яним частоколом та мало оборонні рови, і якщо потрібно, то насипали й оборонні вали.

Те, що Мединя в сиву давнину могла належати до поселень міського типу, так званих городищ, вказують ряд топонімів та гідронімів на її території. Такі назви урочищ були притаманними здебільшого для городищ, а не маленьких сіл. Ці звучання слів промовляють до нас з незапам’ятних часів мовою давніх галлів, котрі дали назви навколишнім місцевостям ще за пів тисячоліття до народження Ісуса Христа, прийшовши на терени Галичини.

Цікаво б заглянути вглиб тисячоліть і дізнатися, а хто ж були наші попередники, що створили не одну націю, вибудували власну поведінкову ментальність? Нам багато про це може передати мова народу. Адже, мова як основний маркер ідентичності та походження етносу визначає культурні зв’язки носіїв та тривале сусідство, а також спорідненість народів, пов’язаних подібністю мов, звичаїв та вірувань.

Спробуємо розібратися найперше в політичній обстановці давнього відтинку історії, щоб глибше зрозуміти суть життя предків мединян.

В часовому просторі між прадавньою протоцивілізацією Трипіллям та Київською Руссю існували в різних формаціях державні утворення племінних союзів племен галлів з кінця ІІІ століття до н.е. і аж до 992 року н.е., поки Київський князь Володимир Великий не «пішов на хорватів» та приєднав їхні Червенські городи до свого князівства.

Ще в 434-453 р. р. могутній скитський князь Атілла створив велетенську імперію, звану сучасними істориками Імперією гунів, яка включала велику частину теперішніх земель Німеччини, Балтики та України. На думку незалежних істориків (зокрема Андрій Байцар) Атілла не був азійським кочівником, а мав слов’янське походження, носив оселедець з пасма волосся на голові, як пізніше робили козаки в часи Гетьманщини (1648 – 1764 р. р.).

Посол Візантії в 448 р. при дворі Атілли Пріск Панійський називає державу Атілли Скитією, а саме населення називало себе уннами. А оскільки, предки праукраїнців поклонялися богу неба Ану, то від цього слова могли піти назви «унни» (гунни), а пізніше «анти», як давньоукраїнські племена. А ще до сих пір українці називають «гунями» традиційний кошлатий плащ з довгим ворсом, зітканий вручну з овечої вовни, який походить з Карпат.

Також Пріск свідчив у своїх хроніках про українські назви страв, а саме, що при дворі Атілли їли «страви, просо, медос (мед) та пили квас, камос з ячменю (застаріле слово «кам», тепер означає «пиво») та носили вишиванки. Проживали унни в городищах у дерев’яних палацах та будинках, а не вели кочовий спосіб життя, як це робили азіатські кочові племена.

Після смерті легендарного Атілли виникла протодержава, яка пізніше стала Великою або Білою Хорватією, засновником якої став князь ругів Отко (Одоакр, Одонацер) (мова про це піде нижче).

Заглиблюючись у ще давнішу історію, дізнаємося, що кельти-галли (від слова «сіль» греки називали їх ГАЛЛАМИ, а римляни КЕЛЬТАМИ), племена яких долучились до етногенезу білих хорватів, предків галичан, хорватів та частини боснійців з Балкан, розселялись по території Європи поступово.

Починаючи з VIII-V ст. до народження Ісуса Христа племена кельтів-галлів вийшовши з Рейно-Дунайського регіону розділились: одна група пішла в Західну Європу, де пізніше заснували Галлію (Францію) як галли та на Британські острови (Ірландія, Великобританія) під назвою кельти. А друга частина галльських племен пішла в сторону Карпатського регіону, де освоїли територію від Одри до Дністра та Південного Бугу. Ще одна частина пішла на Близький Схід (Галатея у Туреччині) та в Палестину до своїх одноплемінників у Галілею, котрі сюди прийшли ще в більш ранні часи, давши від назви свого народу назви відомим місцевостям з коренем «гал». Ці племена об’єднувала подібність мови (кельтська група індоєвропейської мовної сім’ї), культурних традицій, вірувань та галузей господарської діяльності добування солі та виплавляння заліза, якими вони володіли на той час і що їх ставило на вищий щабель розвитку суспільства серед інших тубільських племен.

А предки галичан, білі ховати (пізніша назва етно-субстрату кельтів-галлів та інших племен (фракійців, іллірійців, слов’ян на цих теренах), приблизно з V ст. н. е. до 990-х років мали на території Карпато-Дністровського регіону свою власну поліцентричну протодержаву «Велику або Білу Хорватію», як суперсоюз споріднених хорватських племен (територія сучасних Галичини, Закарпаття, Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, Південної Німеччини, східної Австрії та Словенії).

З 955 по 995 р. р. – це повноцінне державне утворення Велика Хорватія на чолі з могутнім князем Славником, про якого згадує у своїх працях Костянтин Порфірородний і який карбував власні срібні динарії (монети) разом із сином Собібором, що було рідкісним на той час. Це були території від української річки Прут до чеської області Богемії.