Вічна загадка Медині

Кожного з нас зараз цікавить запитання, яку їжу споживали наші предки, яким господарством займались більше тисячі років тому? Ми розуміємо, що для сучасного галичанина, як для більшості українців, картопля – це другий хліб. Але цей овоч прийшов до нас аж у другій половині 1700-х років спочатку, як декоративна квітка, а активно вживати в їжу почали лише у XIX ст.

Отже, в ті далекі часи люди мали інші можливості та уподобання в їжі. Дивлячись на розшифрування назв міст та сіл на теренах Галичини, бачимо, що в багатьох з них фігурує слово капуста, наприклад місто БОЛЕХІВ (BOLLE – вміст миски, CHOU – капуста). Можливо, слово МИСКА тоді звучало МИСКОВ: MIE – м’якуш хліба, CE – це, CHOU – капуста. Отже, капуста могла бути однією з основних страв білих хорватів.

До сих пір в Галичині є національні місцеві делікатеси як «засипана капуста», яка є нематеріальною культурною спадщиною України (свіжа або квашена капуста з пшоняною кашею варена на молоці, сметані та маслі), польський біґус (тушена капуста з морквою, цибулею, м’ясом, грибами, чорносливом), а також голубці, які раніше могли бути начинені іншими крупами з м’ясом, грибами, цибулею та морквою, а не рисом (у XVIII – XIX ст. рис був дорогою заморською стравою, що прийшов до нас з Балкан, нової батьківщини частини прародичів галичан – хорватів та боснійців).

Коли ці племена проживали ще разом у часи існування Великої або Білої Хорватії (VI – X ст.), вони харчувалися продуктами землеробства, скотарства, полювання, рибальства та збиральництва. На полях вирощували зернові як ячмінь, пшеницю, льон, коноплю, пізніше жито. Серед овочів були капуста, буряк, морква, цибуля, горох. Найпоширенішими стравами були каші з круп та прісний хліб на заквасці. Робота на полі була дуже важкою. Землю обробляли дерев’яним ралом із загостреним металевим наконечником запряженими конями або волами. Ще за часів Австро-Угорщини(1867-1918) у селі Мединя йшли жінки з мотиками (сапами) та розбивали грудки землі після оранки. Ниву засівали зерном вручну. Урожай жали серпами, а потім молотили ціпами на домашніх токах.

Предки мединян розводили велику рогату худобу, кіз, вівці та свиней. Могли існувати так звані ферми, де багатший ґосподар тримав молочних тварин, бо окремі слова з тих часів містять в собі слово LACE – «молоко». А інший ґазда спеціалізувався на утриманні свиней (COCHE на давньо галльській мові), від якого походить «загін» для овець, коней, а також свиней – КОШАРА («кошьира» на галицькому діалекті).

Предки мединян активно займались рибальством. Давньо галльське PECHE – «риба», а PECHERIE – «ловити рибу». В Галичині досі знають, що рибу можна ловити навіть руками. Якщо у водоймі є печери, то там скупчується багато риби. Цей метод ловлі називають «печеріти». Його полюбляв знаменитий письменник з Бойківщини І.Я. Франко. У Медині такі печери в руслі річки присутні до сих пір у декількох місцях. Але річка Лімниця мала інше русло на той час, яке було ближче до Стінки. У пізніші часи річку перекопали вручну зі сторони урочища Під Кутом і ту місцевість ще донедавна називали Копанкою.

Можливо, це зробили ще давні білі хорвати? Бо вони пускали частину русла ріки в штучні ставки, де ловили й навіть розводили рибу. Цей ставок мав мати обов’язково печери. А нижче Зомклів в підніжжі Помньирок на південь було багато скельних плит, які там знаходяться й досі. Щоб риба не втікала, загороджували те місце дерев’яним частоколом переплетеним з пруття (фашиною). Таке дерево може зберігатися в мулі без доступу повітря тисячі років. В Медині називають це «ноєм» (мають на увазі від біблійного Ноєвого потопу). Залишки подібного частоколу знаходили в руслі річки нижче тих скельних печер, а також неподалік у колишній Парасійовій бовці (ставок) за свідченням автора С. Гуйтан.

Збиральництво в давні часи було необхідним, бо природа давала не тільки їжу, але й ліки. Оскільки, галли-кельти, перш ніж прийти на терени Прикарпаття, контактували з давніми римлянами, де вже використовували вулики та розводили бджіл, то білі хорвати могли також займатися бортництвом. Хоча збирання дикого меду з дупел дерев було теж дуже поширеним на той час. Слово MEDEL означало «ліки», якими лікували багато хворіб і використовують й до сих пір такий природний лікувальний засіб як «мед». Цукру в той час не було. Із цукрового буряка варили сироп і пили з нього солодкий напій. Таке питво з буряка виготовляли ще після Другої світової війни.

Давня медицина була тісно пов’язана з магією та вірою в Богів і духів. Цими знаннями володіли тільки друїди. І в сьогодення люди знають, що глибока віра в Бога поряд з правильним лікуванням приносить зцілення. В давні часи медицина була також добре розвинута. З археологічних розкопок поховань вчені дізнаються, що вже в ті часи робили складні хірургічні операції. Анестетиками могли бути опіумні рослини як мак. Найкращими дезінфекторами виступали полин та сосна. А яблуня, як магічне дерево Богів, була чи не найбільшим ліком для людей того часу. За допомогою смоли яблуньки лікували різні виразки, а плодами підтримували імунітет людини.

Білі хорвати вміли робити вино, бо воно було для них не тільки напитком, але й ритуальним питвом, яке використовували на релігійні свята та інші важливі події. Кожен батько, який видавав дочку заміж, мусив дати їй в придане певну кількість вина. До сих пір в Галичині, а також і в Медині, кажуть на придане нареченої `ВІНО (давньо галльське VINEUX – багатий на вино), хоча в сучасне придане вино вже не входить. Цей п’янкий напиток робили не тільки з винограду, але й з інших садових та дикорослих фруктів.

А також розводили коней, які були для давніх хорватів першими помічниками після людей. В ті часи одного запряженого коня називали КАНТАРІУС (CANTARIUS – кінь, мерин). До тепер в Галичині давня назва зберіглася у слові КАНТАРКА як вуздечка, яку одягають на голову коня.

У давнину в їжі переважали молочні продукти – свіже та кисле молоко, сир, сметана та збите масло. М’ясо давні хорвати споживали не часто. Донедавна люди в селі мали м’ясо тільки тоді, коли закололи свиню, та до якогось свята (ПРАЗНИК на місцевому діалекті, присвячений храмовому святу в парафії зі святковою гостиною (обідом) для гостей). А також рубали домашню птицю переважно для борщу (росіл) на неділю. В часи галлів-кельтів слово PRANSUS означало – «той, що об’ївся». Під час релігійних свят та жертвоприношень, жреці смажили жертовну тварину (наприклад, бика), а тоді вся громада досхочу споживала те м’ясо та пили вино й веселилися на всенародних гуляннях.

Як ми знаємо, давні люди не відокремлювали себе від природи, а мусили жити в гармонії з нею. Всяку екологічну кризу вони сприймали як результат порушення священної взаємопов’язаності. Люди вірили, що духи природи можуть помститися за марнотратство та надмірне використання її дарів.

Білі хорвати, як і всі давні люди, відносилися до навколишнього середовища, як до священного та божественного. Гори, джерела, гаї вони вважали осередками Божої благодаті, і що все в природі має свого «духа», тому всі природні дари використовували ощадно та бережливо, часто просячи молитовно «духів», щоб їм дозволили взяти в природи те, що було потрібним. Земля була святою, а сонце в ранні часи вважалося Богом, який дає живодайний вогонь та до якого душі померлих ішли в небо іскрами від погребальних багать, щоб відродитись у іншому житті.

У Медині старі люди завжди застерігали, що плювати на святу землю, на сонце, а пізніше на образи (ікони за християнства), а також казати на хліб чи їжу «фу», було дуже великим гріхом.

Але попри те римляни чомусь вважали галлів-кельтів великими нищителями природи. Можливо, коли галли нападали на Рим, то вони надмірно використовували природні ресурси тих місцевостей для власних військових потреб?!

У давні часи люди також добре знали про природний цикл народження не тільки домашніх тварин. Щоб отримати для життя все необхідне від живої природи, потрібно було зважати на особливі періоди – це часи народження або вилуплення з яйця (весною), спарювання (для тварин – це середина літа), підготовка до зимової сплячки в окремих видів тварин. Ще за довго до християнських постів люди встановили в ці важливі для відновлення тваринного світу часові проміжки строгу заборону на полювання на тварин чи ловлю риби.

Приблизно два місяці ранньою весною птахи паруються та висиджують потомство, а також народжуються малята в диких тварин. У такий час їх не можна тривожити. Тому люди ловили охоче рибу, яка після зими починала свою активність в пошуку харчів. Ця дія була корисною ще й для людського організму, яка допомагала вивільнити важкі для травлення тваринні жири. А в кінці весни та на початку літа риба йде на нерест, щоб привести потомство. Її теж не треба тривожити. У цей час можна полювати. Всередині літа проходив, зазвичай, гін (спарювання) у великих тварин у природі, тому люди вважали за святе не тривожити цей життєво важливий процес. Пізно восени тварини в природі готувалися до зими, а окремі до зимової сплячки. На це також потрібно було зважати давній людині, щоб природа віддячила їй біологічним різноманіттям на наступний рік.

Отже, ці часові проміжки спочатку були присвячені тільки відродженню божественної живої природи, а також періодичному очищенню людського фізичного організму. Пізніше християнська церква в ці періоди встановила церковні пости для християн як духовне очищення з молитвою, покаянням у гріхах та підготовкою до великих свят. Це Великий піст на початку весни (Великодній у народі), Петрівка та Успенський (Маковійка) – двотижневі пости влітку, Різдвяний (Пилипівка) – в кінці осені й на початку зими, які чітко відповідають тим природнім циклам розмноження тваринного світу, і які свято шанували наші попередники, боготворячи природу подаровану Богом та боячись її помсти.

Дивлячись на те, як сучасне суспільство надмірно використовує багатства живої та неживої природи, як люди не зважають на особливі періоди відтворення тваринного світу й, буквально, нищать природу, то давні римляни, які називали галлів нищителями природи, напевно, би застигли у здивуванні, схопившись у відчаї за голову.