"Життя дивних людей"

Читаючи чи слухаючи — не важливо, але все одно вам доведеться увімкнути свою фантазію.

Тож уявіть собі, що ви зараз перебуваєте в темній кімнаті. Там немає світла й дуже холодно. Про бодай якийсь комфорт не може бути й мови: стіни бетонні, обшарпані, до того ж укриті пліснявою. На підлозі щось гидке й м’яке, ніби пісок, змішаний із багнюкою, ще й смердить, і з… тут даю волю вашій фантазії.

У цій кімнаті є вікно, якщо так можна назвати видовбану в стіні діру. І там, за стіною, ви можете побачити, що надворі темно й іде дощ, ллє як із відра. Вікно нічим не прикрите, і вітер проникає сюди. Скрегоче напіввідірвана труба іржавого водостоку. Ви відчуваєте, як табун мурашок пробігає вашим тілом. Не важливо, у що ви були вдягнені — вам стає холодно.

Увесь цей час ви стояли. Але тепер озираєтесь у надії знайти місце, де можна присісти. Раптом ви розумієте, що не самі в цій халупі. Зо два десятки нерухомих тіл лежать на підлозі. Страшно. Страшно підійти до них.

«А раптом вони й справді мертві? — питаєте самі себе. — А якщо живі?» Жива ця купа «м’яса в лахмітті» чи мертва?..

Хоча ні… Тільки тепер ти розумієш, що це за сморід — це запах смерті. Це трупи. Тепер ти чітко розумієш, хто тут. Більшість із них уже почали розкладатися, і мухи взяли владу у свої лапки.

У такі моменти тебе не відпускає ця думка: «Чому ти? Чому тут і зараз? І взагалі: де ти?»

Обхопивши голову руками, падаєш на підлогу й намагаєшся… сам не знаєш… що? Що треба робити? Хочеться позбутися цих думок! Або хоча б не відчувати того «аромату». Твоє обличчя стає вологим, і щось капає тобі на коліна.

— Плачеш? Як безглуздо! — лунає у твоїй голові твій власний голос.

Але ти не в силах щось змінити. Безвихідь. Страшно. Холодно й голодно.

— Гей ти! Чого це ти?

— Що?

— Я тобі кажу. Голову підніми.

— Це мені? Але… мертві…

Піднімаєш очі й одразу падаєш на спину в ту огидну рідину.

Перед тобою чоловік. Темне й довге скуйовджене волосся, що прилипло до чола й шиї. Сорочка дуже довга і, здається, на ньому ще штани, які виглядають так, ніби їх роздер голодний вовк. У нього зовсім немає очей — вони повністю… темні, точніше — чорні. Губи роздерті й у крові. Руки брудні, у виразках. А ліву руку так роз’їло, що видно кістку… Уявляєш?

Він стояв так секунд десять. Потім простягнув руку зі словами:

— Не дивись, що я такий. Я сам обрав цей шлях… і вони теж, — вказуючи на трупи, що лежали навколо нас, продовжив, — Ходімо зі мною. Обіцяю, життя буде кращим! Хоча яке життя?! У тебе його не буде…

На деякий час він замовк.

Хіба не скористаєшся цією нагодою? Не почнеш його розпитувати? Ідея не супер, але все ж хоч якась ідея! Зусиллям ковтаєш клубок, що застряг у горлі, і твої вуста самі починають говорити:

— Хто Ви? Де я знаходжуся? Що Вам потрібно від мене? Я хочу додому! Мамо! Допоможи!

Той чолов’яга наче й не чує твоїх слів:

— На жаль, у тебе немає вибору, дитинко. Ти будеш одним із нас. Ти — один із нас. Один із цих дивних і всіма забутих людей.

Потім він знову замовк на деякий час. А тоді додав:

— У тебе немає виходу. Немає вибору...