«Дехто»
Учителька знову взяла до рук зошит…
А в цей самий час цей самий твір читав «Дехто», що оселився у верхніх кімнатах клубу. «Дехто» бачив одночасно всіх: і Анну Павлівну, яка читала твір, і дівчинку з дивним ім’ям, що спала у себе вдома, і відвідувачів нічного клубу, і багато всякого роду людей.
Спостерігав за всіма ними він крізь скляну кулю, обертаючи її в руках. Ліва рука боліла, тому куля оберталася нерівно — підстрибувала й смикалася. Смикалися й підстрибували також ті, хто перебував усередині сфери. Але не всі, а тільки ті, хто був прив’язаний тоненькими, майже невидимими ниточками до стінок кулі.
Цій дивній особистості, з темними запалими очима, твір місцями подобався, а місцями — не дуже.
«Правдиво. Такі вони й є, ці нікчемні людишки. Погрузлі в тупості, жадібності, заздрості, розпусті, пихатості, гордині, схильні до зради, жорстокі й егоїстичні, — думав «Дехто». — Нехай думають, що живуть. Насправді вони і є трупами, що розкладаються заживо».
Його власний образ, намальований дівчинкою, викликав у «Дехто» двоїсте відчуття: не схоже. Він не такий. Він розумний, красивий, блискучий. Таким він був, коли ходив серед вогняного каміння. Він ще пам’ятає той час. Таким він і нині залишався у своїх гордовитих, марнославних уявленнях про себе. Втім, змальований дівчинкою образ деградуючого старця цілком підходив для того, щоб вселяти жах і страх. Страх і жах — це те, що пригнічує волю. Це те, що завжди було поживним середовищем для дурних і необачних вчинків. Це те, що змушує чинити зради. Той, хто вселяє жах, володіє світом. Нехай думають, що в них немає вибору. Нехай не здогадуються, що вибір є завжди. І всі ті, нібито обережні, нібито налякані, нібито такі, що чинять як усі, не думаючи йдуть на зло за більшістю, уже той вибір зробили.
Годинник на стіні цокав: «Тік-так, тік-так, добро-зло, добре-погано, можна-не можна, справжнє знання чи невігластво, вибір є, вибір є, у цю секунду і в наступну теж, день у день, рік у рік, сміятися чи плакати, жити чи помирати»…
«Дехто», відкинувши довге темне волосся, що прилипло до чола, пошукав у кулі дівчинку. Написала добре, правильно — чого ж тоді спить собі спокійно? Де відчай? Де її жах і безвихідь? Де він схибив, і що пішло не так із тими, хто зіскочив із гачка й відірвався від павутини всередині кулі?
Дівчинка спала у своєму ліжку й бачила сни. «Дехто» презирливо відвернувся від неї, витерся подолом довгої брудної сорочки, сплюнув і зайнявся тими, хто був підвішений до його кулі на ниточках.
Далі буде
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!