Будь каменем.

У покоях пахло ліками, старим деревом і димом сандалових паличок. Вікна були відчинені, але повітря не рухалося — осінній вечір стояв важкий і глухий. За тонкою шовковою завісою ледь хиталися тіні бамбукових стебел.

Старий Лі Вей лежав на низькому ложі, підпертий подушками так, щоб бачити всіх, хто стояв довкола. Руки, ще недавно тверді й владні, тепер здавалися майже невагомими. Пальці ледь ворушилися на ковдрі.

Діти стояли півколом.

Ближче — молодші: двоє хлопчиків. Вони не зовсім розуміли, що відбувається, але відчували напруження дорослих. Час від часу хтось із них ковзав поглядом по обличчю батька й одразу відводив очі — ніби дивитися було неввічливо.

Найменша дівчинка тулилася до матері.

Юнь, друга дружина, трималася рівно. Обличчя її було спокійним, гідним. Рука лежала на плечі доньки — не стільки з ніжності, скільки з потреби контролю. Її скорбота була правильною.

Трохи осторонь — дві старші доньки. Давно заміжні, давно матері. Урочисті шовкові наряди різнилися кольорами й орнаментами — знаком інших кланів, до яких вони тепер належали. Вони обмінялися короткими поглядами.

— Батько завжди тримає себе… — прошепотіла одна.

— Він нічого не покаже, — відповіла друга.

Та взаємна. відстороненість у родині була глибшою, ніж здавалося. Її втілював старший син. Лі Чжен. Спадкоємець роду.

Він стояв окремо. Спина рівна, руки складені за спиною. Темний військовий одяг без прикрас. Застарілий шрам уздовж щоки. Погляд спрямований у порожнечу між вікном і підлогою — туди, де нічого не було.

Лі Вей довго мовчав. Груди піднімалися нерівно. Кожен вдих вимагав зусилля.

— Ви всі… тут, — прошепотів він.

Молодші завмерли. Юнь нахилилася ближче, але не заговорила — ніби боялася порушити крихку рівновагу.

Лі Вей перевів погляд на Лі Чжена. Довго. Болісно довго.

— Ти теж прийшов, — сказав він.

Син коротко кивнув. Рух, який міг означати все — і нічого.

— Я виконав обов’язок. — відповів рівно.

Без «батьку». Без тіні м’якості.

У кімнаті стало ще тихіше.

Лі Вей заплющив очі, ніби збирав рештки сили. Губи здригнулися. Він знову відкрив очі — тепер шукав лише одне обличчя.

— Є дещо… що я маю сказати. Про минуле.

Старший син вперше підвів погляд. Їхні очі зустрілися.

Між ними промайнуло щось невидиме й гостре.

— Про те, що сталося двадцять п’ять років тому, — видихнув Лі Вей.

Син повільно похитав головою.

— Минуле не змінити.

Це прозвучало не як докір. Як вирок.

Лі Вей спробував усміхнутися — вийшла лише крива тінь.

— Але його можна назвати.

Він перевів подих. Груди затремтіли.

І тоді він вимовив ім’я.

— Мейлін.

Слово впало, наче лезо.

Юнь застигла. Старші доньки швидко вдихнули й синхронно прикрили вуста широкими рукавами. Молодші нічого не зрозуміли, але відчули, як змінився простір.

Лі Чжен не кліпнув. Але пальці за спиною стиснулися так сильно, що побіліли кісточки.

Він не дивився на батька.

Але тепер він слухав.

І саме в цю мить тиша тріснула, відкриваючи двері в минуле.