«Дві душі на вулицях нічних»

Я любив тебе не по романах,

а як люблять — раз і назавжди.

Ти ішла красива і чужа вже,

наче крики п’яних шинкарів.

І тепер у кожнім перегарі,

у трамваях, скверах і дощах

я шукаю очі твої карі,

наче пес побитий по дворах.

Як усе безглуздо і пропаще…

Місто жерло молодість мою.

Ти комусь тепер готуєш щастя,

я своє завжди в вині топлю.

А життя не змилується, брате —

йому байдуже, хто правий.

Можна пити, битись і мовчати,

та тебе не витравити з мрій.

І коли під ранок, п’яний в хмари,

я піду між ліхтарів кривих,

зрозумію: ми були не парою —

дві душі на вулицях нічних.

А над містом — дим, вокзали,

сірий вітер лає у дворі.

Ми себе тоді не врятували —

а згоріли в дикому вогні.

Я сміюся хрипло і втомлено,

наче все минуло без слідів,

та коли згадаю твої вікна —

серце рветься в п’яній самоті.

І нехай мене життя ламає

і кидає в бруд, у темінь і борги —

я таких, як ти, не знаю.

І, напевно, вже нема таких.