Любов німого

І почали хлопці рибалити кожного дня. Зустрічались вони на мосту перед світанком, вітались, йшли до місця Назара, сідали. Орест приносив з собою наживку, Назар – молитву чернечу. Й рибалили вони так до ранкової служби.

Дивились на воду, балакали. Послушник розповідав про життя, про роботу, про святе писання. А Орест слухав все це, активно мугикав, кивав, шуткував, жестами розповідав про своє. І так якось так гарно ставало Назару у його компанії, весело, затишно. Що хотілося парубку затриматись кожного ранку все довше і довше. Запізнитись на службу, роботу, пропустити весь день. Аби тільки поспілкуватися з Орестом більше. Повгадувати про що він розповідає, посміятися з жестів, послухати це красномовне «му-гу».

Так пройшов місяць, за ним другий, коли Назар помітив, що Орест міняється. Стає якимось тихішим, сумнішим, жартувати більше не хоче, очі ховає і на історії реагує вже не так жваво. Спочатку послушник думав, що той притомився, не виспався, настрій має поганий. Потім занепокоївся, чи не образив він Ореста чимось. Перепросив.

- Мг-м, - відвернувся той неохоче, ніби не тримав хоч якоїсь образи.

- Може в тебе болить щось? – не міг заспокоїтися Назар. – Живіт, голова, рука? Може поранився? – зазирав в очі.

А той не відповідав. Не кивав, не мугикав. А дивився на землю у стороні і сумував.

Пройшов тиждень, за ним другий. Парубки все ще рибалили разом. Та тепер мовчки. Не розповідав Назар нових історій, не слухав їх Орест, не показував чогось на руках.

Співали навколо птахи, кумкали жаби. Назар глянув до Ореста й сіпнувся різко. В того сльози котились щоками.

- Оресте, - підстрибнув до нього. – Оресте, - спробував обійняти.

Але той відсторонив його руки від себе, сам відсунувся вбік, відвернув голову.

- Оресте, чого ти плачеш? Орестику, - зазирнув йому в очі.

А той зуби стиснув у болю, зморщився весь.

- В тебе болить щось? – схвильовано обмацав його плечі, груди. – Орестику, що тебе мучить? Скажи.

- Мг-м…

- Прошу, сходи до настоятеля. Я не можу дивитися, як ти страждаєш. Він тобі допоможе. Він дуже мудрий чоловік.

Парубок абсолютно нещасно покосився на нього.

- Я серйозно, - занепокоєно кивнув той.

Козак відвів зневірений погляд у сторону.

Та все ж пішов до храму увечері. Зайшов через його двері великі, оглянув засмучено ікони на стінах, фрести, вогні свічок, що горіли під ними. Подивився на прихожан поодиноких, слуг божих, ченців. Й відчув, як серце вкололо, як горло стиснулось в болю. Знову накотив сум якийсь сильнй, знову жаль захопив всі думки.

Опустився він перед образом Богородиці на коліна. Склав руки разом, похилив голову.

- Му-гм, - замугикав він тихо. – Му-гу-гм. Му. Гу… - зневірено вронив руки. – Му! Гу…! – заволав відчайдушно й закрив обличчя долонями.

Оточуючі схвильовано глянули на нього. Слуги божі повернулись.

- Оресте? – побачив його Назар здалеку. – Оресте, - стурбовано підбіг малим кроком.

Спустився поряд, поклав руку на спину.

- Оресте, - зашепотів, зазирнувши в обличчя. – Що трапилось? Що тебе турбує? Ходімо, я проведу тебе до отця.

- Му-гу! – болісно заволав він до ікони. – Му! Гу! – показав їй на горло.

- Оресте… Оресте, - збиралися сльози в його очах від жалю. – Вона чує твій голос, - почав гладити по спині. – Бог чує тебе.

- Му-у! – стражденно подивився на нього.

- Для нього твій голос такий само гучний, як і мій, - шморгнув носом.

- Му-г! – у зневірі закричав той.

- Ти думаєш, що Бог не чує тебе? – скотилася сльоза по його щоці. – Він чує. Повір мені, - схвильовано витер її. - Чує… Розкажи мені, що тебе турбує? Що так мучить тебе?

Орест притихнув, відвернувши погляд у сторону.

- Поділися зі мною. Я помолюся за тебе. Твій голос стане для Бога ще яснішим. Дозволь мені допомогти.

Парубок нерішуче глянув на нього.

- Нумо, - взяв Назар його за руку і підняв за собою. – Ходімо. Я нікому не розкажу про твої тривоги. Про них знатимуть тільки ти, я і Бог, - повів його до вівтаря.

Завів у захристя – невелику темну кімнатку, де зберігалося начиння для богослужіння. Одяг, святі книги, чаші, купальні...

- Нуж бо, - стурбовано присів Назар з ним на лавку. – Оресте, - взяв його долоні двома, - скажи, що тебе так непокоїть? Що тебе так мучить останніми днями?

- Мг, - відвернув той зболений погляд у бік.

- Я нікому не скажу, - тихо запевняв послушник. – Я хочу тебе вислухати, допомогти, - почав гладити його руки, бажаючи втішити.

Орест глянув на це. І серце його стиснулось, все тіло напружилось. Закололо у грудях, клубок поселився у горлі, що стало нестерпно вдихнути.

- Тебе твоя німота мучить? – намагався зрозуміти Назар. – Якісь думи, про які ти не можеш сказати?

Той покосився на нього очима наляканими.

- Страх? – занепокоєно помітив це хлопець. – Ти боїшся гніву Господня? Гріх якийсь тривожить тебе?

Козак опустив погляд.

- Скажи мені, - заспокійливо гладив Назар його руки, що почали тремтіти. – Я не зможу відпустити тобі гріхи. Але зможу вислухати, дати якусь настанову.

Орест зневірено похитав головою, відвертаючи її вбік.

- Чи то якийсь смертний гріх? – схвильовано підсунувся Назар ближче, притиснувся плечем до плеча, що козак заціпенів. – Чи блудом займався? – зазирав він у налякані очі. – Чи богохульством? Скажи мені, - поклав долоню на щоку й м’яко повернув обличчям до себе. – Допоки ти готовий покаятися, Бог тебе не покине… І я не відвернуся.

Як почав Орест дрібно труситись. Очі його заблищали, щелепи стиснулись, губи стали тонкі. А пальці затремтіли так сильно, що Назар аж злякався.

- Не бійся, - похабцем стиснув він долоні міцніше, підсунувся ближче. – Я з тобою. Бог тебе не буде кара…

Не встиг він договорити, як Орест кинувся до його щоки. Притиснувся щосили губами. Застиг. Заціпенів. Очі свої заплющив.

В Назара серце завмерло. Дихання. Душа впала й притихла.

Люди ходили за дверима, молились. Повсюди на стінах висіли ікони, хрести. Святі писання лежали. Одяг священика, кубки.

В послушника серце закалатало. Пальці почали тремтіти.

- Мг! – відскочив Орест головою й перелякано накрив губи руками.

Очі його блищали. Груди здіймались від страху.

Одна мить. Назар підскочив і втік.

- Му! – винувато протягнув Орест руку до нього.

Не бачились вони більше сьогодні. Не наважився козак зайти до храму ще раз. А Назар від нього ховався, молився, брав будь-яку можливу роботу, аби тільки… Не думати про все це. Просив в Бога за себе, за Ореста і душу його, що заблукала.

Наступного ранку козак побоявся йти на їхнє місце аби рибалити. Виглядав Назара з-за дерев на своєму березі, дивився, чи той сидить там, чи ловить рибу. Але того не було, за весь ранок він не прийшов. Так само, як і завтра, післязавтра.

Назар не рибалив більше. Ані вранці, ані ввечері, Орест перевіряв навіть протягом дня – той взагалі не приходив на своє місце. І якийсь неспокій мучив серце через це.

Назар більше не хоче його бачити? Назар його боїться? Назара покарали? Назара відіслали до іншого монастиря?

- Му, - мотав Орест головою, не бажаючи вірити у все це. – Му, му…!

Але ось пройшов тиждень, недільна служба. А Назара на ній не було.

- Му-гу…? – розгублено шукав хлопець його обличчя у храмі.

Священники, диякони, інші послушники й ченці.

- Муг! – не витримав парубок і увірвався того ж дня до монастиря.

Почав бігати по коридорах, гучно мукати, кликати, заглядати до кімнат, ледь не сходячи з розуму.

- Хлопче! Хлопче! – стривожено бігли за ним пара дужих ченців.

А той відкидав їх руки, виривався, кричав ще дужче, плакав. І далі шукав. У їдальні, кухні, саду, коморах, келіях. Залетів до бібліотеки, де ченці переписували книги.

- Му! Му! – заглядав він в обличчя.

- Хлопче! – обурено взяли його за плечі ті, що ганялись за ним. – Тут не місце тобі!

- Му!!! – болісно закричав він, коли побачив Назара, що переписував книгу, що розгублено обернувся на крики. – Му-гу!!! – винувато склав долоні разом, схилився, почав вибачатись.

- Це святе місце! – невдоволено тягнули його два ченця до дверей. – Жодної поваги!

- Му! Гу! – просив він Назара. – Му-гу!

Витягнули ченці Ореста за двері монастиря. Насварив його настоятель, наказав помолитися, перепросити за таке богохульство. А той лиш відвів погляд нещасний, думаючи лиш про Назара.

Повернувся козак до табору ввечері.

- Готові ви, хлопці?! – гукав отаман. – Москалів бити вночі! Ніяк ці кацапи від нас не відстануть!

Взяв Орест вже підготовлені речі, зброю свою. Трохи поспав, поїв і пішов вніч зі своїм куренем.