Любов німого

Проводили парубки разом світанки. На річці, один з одним. Дві вудки, два табурета, відра. На березі козацького табору, з якого було видно чоловічий монастир. Сходило сонце щоразу, осяювало воду, дерева, а вони цілувались. Обіймалися скромно, ховались від зайвих очей у кущах. Без заборон, без покарань. Просто разом, у теплі, ласці, якомусь дивному бажанні притиснутись дужче.

Тужив Назар за життям своїм чернечим. Молився постійно, постився, ходив до козацької церкви тричі на день. Що навіть священник йому дивувався.

- Такий набожний. Чого ж ти з монастиря пішов?

- Не придатний я до життя чернечого, - з сумом відповідав він.

Виконував парубок свою нову роботу – робив записи. Щодо нових хлопців, їх вмінь, амуніції і трофеїв. Допомагав рахувати він гроші, їжу, інше приладдя. Писав листи. Не було так, щоб Назар довго сидів без роботи. Постійно комусь щось треба було порахувати та записати, або знайти.

Радів Орест від того, що коханий так близько до нього і завжди при ділі. Посміхався, квіти з поля приносив, щось на ринку купляв. Фрукти, овочі, м’ясо, одяг гарний. Не було в козака грошей багато та майже всі їх він витрачав на Назара. І серце так добре співало, коли той посміхався, що зовсім Оресту було не шкода і самого себе продати кудись.

Йшов час, затягнулася рана Ореста на животі, що відправив його сотник на нову вилазку. Чекав його Назар занепокоєно. Молився, місця собі не знаходив. А той повернувся. Ще і жупан гарний в подарунок приніс.

- Мг-м, - гордо розкрив він польський крій, аби хлопець приміряв. – Мг-м, - задоволено посміхався.

А Назар його лиш обійняв, радіючи не жупану, а самому Оресту, що він прийшов неушкоджений.

Так йшов час, жили вони в двох куренях. Орест зі своїми хлопцями, а Назар із писарями, священиком, кухарями, іншими більш світськими людьми. І якось не подобалося все це писарю з кожним днем більше. У своїй келії він жив сам, сам був собі господарем, як тут має ділити кімнату ще з двадцятьма чоловіками. Ані поспати спокійно, ані помолитися в тиші.

- Я не хочу тут жити, - якось зізнався він Оресту на рибалці.

Вже були червоні черева, осипалося листя, дув вітер морозний.

- Мг-м? – стривожено подивився козак на нього.

- Ваш священик хропе, як сатана. Я спати не можу, - склав руки на грудях. – Я жив сам. У тиші. В молитві, - відвернувся. – А тут…

Орест похнюпив голову свою винувато. Стиснувся, не знаючи, що йому робити.

- Я не хочу проводити тут ще й зиму.

- Мг-м…? – нерішуче покосився він на нього.

- Не знаю, - роздратовано сіпнув плечима. – Якщо тут в мене нема вибору, то я в зимівник переїду, - подивився на Ореста. – Ти зі мною, чи ні?

- Мг-м, - схвильовано кивнув.

Знайшов протягом тижня Назар їм хату пусту неподалік від Січі.

- Ох, два хлопця під одним дахом будуть? – дивувалася жінка, що показувала парубку хату. – А як одружиться хтось з вас, дітей заведе?

- Та куди нам женитися? – несерйозно махнув Назар на це. – Орест козак. Постійно в роз’їздах. А жінці самій бути недобре. А я он, - кивнув, - з монастиря пішов – все життя провів у молитві.

- Ох, ох, ох… - хлопнула вона у долоні. – Ченець і козак… То ще буде.

- Разом жити легше ніж самому, - підтвердив це він. – Ото і будемо ми компанією один одному.

Переїхали вони до зимівника швидко. Почали прибирати у хаті, наводити порядки свої. Назар купив пару курок і півня. Орест приніс ікону і рушники, речі їх перевіз.

І тепло так стало удвох, затишно, тихо. Що Назар зовсім на двір виходити не бажав. Ото сидів біля печі і милувався порядком, коли Орест собі нові стріли майстрував біля вікна.

Ходили вони до Січі кожного дня. Козак тренувався, писар виконував свою роботу.

- Мг-м, - прийшов якось Орест додому в кожусі. – М-му, - кивнув до табору свого.

- Кличуть? – поспіхом витер Назар руки свої. – Подивишся за кашею? І поприбираєш листя у дворі? Там знову насипало, - надягнув свій жупан.

- Мгм, - кивнув, спостерігаючи за ним.

Поцілувались вони на прощання. Натягнув Назар шапку і вискочив. Вітер такий вже гуляв, наче ось-ось сніг вже посипе. А Орест оглянув їх хату. Як дрова потріскують у печі, як каша в казані булькає, як хліб стоїть на столі недорізаний. Та відклав свою зброю, взявся за господарство.

Повернувся Назар, коли вже було темно. Коли кури були загнані до курника, двір прибрано, нові дрова наколото. А хатою ширився приємний запах запеченої риби та каші.

- Ох, цей сотник… - видихнув парубок втомлено, роздягаючись на порозі. – Мм… - принюхався і посміхнувся. – А що то так пахне…? – глянув на Ореста, що курив люльку за столом. – Ой гарно готуєш, ой гарно…

- Хм-г, - задоволено усміхнувся німий.

Повечеряли вони, закинули нових дров в топку і залізли на піч.

Гарно було так, затишно, тепло, що забився Назар парубку в обійми ще дужче.

Заспівав півень зрання. Вже остигла та піч. Ще не зійшло сонце.

- Мгм… - прокинувся Назар неохоче. – Мгм… - притулився до Ореста.

Й дивно так було в грудях, приємно у животі. Що сироти пробіглися тілом, губи розкрилися тепло.

- Оресте… - зашепотів він, піднявши погляд до хлопця. – Оресте… Ти спиш?

- Мг-м, - зморщився сонно. – Мг.

- Ох, я тебе розбудив? – ніяково посміхнувся Назар. – Вибач… Орестику… - ніжно провів долонею йому по щоці.

- Мг? – вмить прокинувся і подивився на нього.

- Хм, - посміхнувся очима. – Орестику… - рушив до нього. – Не хочеш запізнитися на рибалку? – пригорнувся до губ.

І так тепло, так ласкаво. Що в Ореста серце забилось в коханні.

- Мгм, - здивовано підняв брови. – Мг, мг, - зацікавлено посміхнувся, огорнув його й перевернувся Назару на спину.

- Ох, добре мені із тобою, - знесилено тягнувся до нього. – Що знову лукавому опір чинити не можу…

- Мг-м, - відповів той ніби «так само». – Мг-м, - взяв руку в замок, притулився всім тілом ще ближче.

- Ах, Орестику мій…

---------

Тг канал авторки де є свіжі новини про написання творів:

Немченко_письменниця - https://t.me/nemchenko_writter