Любов німого

Туман в душі, туман у серці. І тільки очі бачать ясно. Образ чорний над рікою. Серед ранкового туману, в світлі сонця, що тільки сходить. Чи то смерть з косою, чи знайомий молодик? Немає сил побачить.

Паморочилось у голові, якийсь холод мучив шкіру.

- Гей! – почувся крик віддаля. – Хто живий? Агов!

Орест покрутив очима. Тіла лежали всюди. Своїх, чужих. Розкидані мечі та шаблі, стріли, встромлені у землю. Кров… Що просочує порізану сорочку.

Насилу випустив повітря, стиснув зуби й очі, відчуваючи, як стає все менше сил.

Туман у тілі, туман повсюди. І тільки серце відчуває. Образ чорний над рікою. Серед ранкового туману, в світлі сонця, що пробивається крізь листя. Птахи співають, комарі літають. А Орест сидить на березі й підстригає пір’я примотане до стріл. Тут вудка, відро із рибою, хробаки в коробці. Клей, смола, наконечники для стріл, сам лук.

І світить сонце так приємно. Дує літній вітерець. Зайці по кущах гасають. А понад рікою височіє монастир. Віддзеркалюється у воді, блищить, дзвенить на всю округу. А козак сидить собі на табуретці та стрілу майструє.

Чуб його із вусами колихалися од вітру, закотив рукава сорочки. Вже замурзав трохи шаровари та шкіряні чоботи.

Назбиралося поступово риби у відро. Наробив стріл половину сагайдака. Підняв погляд на інший берег, а там так само хтось сидів – молодий послушник з монастиря. Тримав він вудку у руках, чукав рибу хоч якусь. І вкривало сонце підрясник чорний, грало на волоссі.

Глянув Орест на хробаків своїх. Зібрав їх в жменю, у хустинку, примотав ту до стріли й різко свиснув хлопцю, що птахи замовкли.

- Га? – сіпнувся послушник, підняв очі від води.

А козак підняв лук, наклав стрілу на нього, прицілився до хлопця.

- Гей, ти що робиш?! – перелякався той.

Орест кивнув наліво. Парубок аж впав, тікаючи убік.

Й шурхнула стріла, встромилась в землю, в берег. Глянув послушник спантеличено на вузлик. Підійшов налякано, розв’язав.

- Ох! Хробаки які хороші! Гей! – крикнув він до козака, що вже збирався. – Такі жирнючі! – посміхнувся. – Дякую! Я принесу тобі хустинку потім!

А той кивнув. Зібрав всі речі свої і пішов. До табору, на Січ.

Пройшов весь день, вечеря. Прибув до частоколу молодик той самий. Представився він козакам на вході, показав складену хустинку у руці, яку поправ і висушив на сонці. Запитав чия та може бути.

- Козак рибалив вранці, я хотів віддати.

- Рибалив? – запитав один. – Сходи он до того куреня, - кивнув на той. – Там може знає хтось.

Зробив він так, як наказали. Пройшов, став дивитись на обличчя, питати про хустинку.

- Га? Рибалив? – відгукнувся хтось. – То певно Орест. Він приносив рибу. Гей! – гукнув він в курінь. – Оресте! Ходи сюди!

А той визирнув, вийшов до послушника.

- Привіт, - дружньо посміхнувся той і протягнув хустинку. – Такі хробаки хороші. Де ти їх набрав?

Козак так само посміхнувся, забрав хустинку, але відповіді не надав.

- Ой, наш Орест своїх таємниць не розкриває, - сказав хтось інший поряд. – В нього повна голова секретів… - схилився він йому на плече, що Орест насупився. – Він в нас хлопець тихий, не багатослівний, - похлопав козака по грудях. – Хто його знає, про що він думає. А раптом ти всіх його хробаків вкрадеш? – підняв брови до послушника.

- Ха-ха, та ні, - махнув той рукою. – Я так лиш, набрати собі трохи. Для монастиря когось зловити, - перевів він погляд до Ореста. – Я Назар, до слова, - протягнув йому долоню.

- Мг, - потиснув її Орест.

- Не хочеш завтра разом порибалити?

- Мг, - знизав одним плечем, ніби був не проти.

- Він рибалка гарний, - підійшов до них інший чоловік, що обійняв Ореста за друге плече. – Тихий, знаєш. Зайвий раз язиком не чеше. А тако сидить, що жодна риба його не помічає.

- О… То так, то гарна здібність, - з посмішкою кивнув Назар. – Та свистить він гучно, що в мене всі риби розпливлися в боки, - показав руками.

Орест незручно посміхнувся на таке:

- Му-гу-гм…

- Ой, та свистить він точно краще, ніж говорить, - кивнув перший.

- Мг, - похмуро глянув Орест на нього і дав по потилиці рукою.

- Ай! За шо? – відступив.

- А як він ще тобі покаже, що ти дурню сказав? – кивнув другий на таке.

- Але ж це правда!

- Грицю, - насупився чоловік.

- М-гм… - закотив Орест очі, відводячи їх вбік.

- Що? – невдоволено глянув Гриць на нього. – Сказати щось хочеш?

- Та він явно скаже щось краще, аніж ти, - змахнув рукою козак. – Самий красномовний з нас!

- Га-га, - кивнув Орест Грицю.

- Наймудріше, що я чув сьогодні!

Назар же стояв на місці і ніяково посміхався, дивлячись на це.

- Німий він, - прямо сказав парубку той другий. – Але хлоп гарний! – всміхнувся, хлопнувши Ореста по спині. – Ніколи над вухом не дзижчить, не перебиває. У сварці жодного слова поперек не скаже. Жодної людини за все життя не проклянув! – вражено показав палець.

Орест важко видихнув, беручись за перенісся. Взяв Назара за плече, розвернув та повів за Січ. Зупинився з ним коло дорогий й ніяково кивнув у табір, вибачаючись за ці розмови.

- Та нічого, - легко махнув той. – То вони жартують, - посміхнувся. - То не хочеш порибалити завтра зрання? Принесеш тих хробаків… А я у монастирі щось попрошу.

Орест кивнув, піднявши кутки губ.

- От і добре. Бувай тоді… - помахав рукою, починаючи відходити. – Зустрінемося перед світанком.

Німий йому так само помахав.

Наступного ранку хлопці зустрілися посеред мосту через річку. Ще до сходу сонця, коли птахи ще не співали. Назар чекав на Ореста із вудкою в руках, відром і табуретом. А той прийшов до нього із таким же набором, маючи на собі ще й сумку, з якої стирчали стрижні для стріл.

- Привіт, - дружньо помахав йому послушник і протягнув долоню. – Будеш стріли робити?

- Мг, - кивнув той, потискаючи руку.

- Ти і вчора їх майстрував, мені здається. Невже ще треба?

- Му-гу-гм… - видихнув Орест повільно та красномовно.

- Хах, важко бути лучником.

- Мгм, - насупився той. – Мг-м, - відставив табурет й змахнув рукою наче шаблею.

- О, то ти не тільки лучник? Ще і шаблюкою рубати вмієш?

- Мгм, - гордо кивнув.

- Хах, на всі руки воїн.

- Мг, - посміхнувся, забираючи табурет.

- То що? – повернувся Назар до річки. – До якого берегу підемо? До твого чи до мого? –глянув на хлопця.

- Мг? – кивнув до монастиря.

- Тоді ходімо, - повів послушник його за собою. – Але будь обережний. Там береги слизькі.

- Мгм, - кивнув.

Пройшли парубки стежиною вздовж річки, спустилися до води та опинилися на тому місці, де сидів Назар учора. Поставили табурети свої, відра, розв’язали вудки. Козак зняв сумку, дістав коробку хробаків, запропонував послушнику.

- Ох, які ж вони жирні в тебе, - дістав той одного. – Де ти тільки накопав таких? – присів на табурет і нанизав його на гачок.

- Мгм, - невимушено відповів козак і так само сів, начепив наживку.

- Хм… Оресте, а ти завжди був таким? – глянув Назар на нього.

- М? – повернувся він до хлопця.

- Таким… Небагатослівним. Бог створив тебе таким, чи зробив?

- М, - зрозумів той про що мова й опустив очі до хробака. – Мгм, - показав на горло, перехрестив пальцями.

- Народився… - засмучено протягнув Назар, схиляючи погляд до землі.

- М, - кивнув Орест й закинув гачок у воду.

- Не знаю, якби я жив, якби більше не міг говорити… - з жалем зробив те саме й він. – Не в змозі сказати хоч щось… Оресте, - подивився на нього.

А той повернувся до нього у відповідь.

- Я… - не знав, які слова підібрати. – Як тобі живеться? Бог дає тобі достатньо сил, аби ти справлявся із цим?

- Мгм, - зовсім несерйозно відвів він погляд у сторону. – Мг, - легко знизав плечима.

Назар насупився:

- Для тебе це неважливо? Те, що ти не можеш говорити.

- Мг-м, - жартома прокотив очима по верху й повернувся до хлопця. – Мг, - так само знизав плечима.

- Хм, - злегка посміхнувся послушник. – Мені б стільки сил, як в тебе. Я б певно ніколи не зміг взяти обітницю мовчання. А ти її все життя тримаєш, - подивився на воду. – Певно ближчий до Бога, аніж я, - весело покосився на нього.

А той усміхнувся очима.

- До слова, я благословення ігумена приніс. Будемо рибалити сьогодні із Божою поміччю, - повернувся до річки.

- Мгм… - вражено підняв Орест брови, відвертаючись до води. - Мг… - перехрестився й поцілував хрестик на грудях.

Назар теж перехрестився. Покосився на козака, зустрівся з його поглядом й обидва всміхнулись, відвернулись у боки.

Сиділи хлопці в сутінках перед світанком. Чули птахів, які прокидалися, комарів, які докучали. Та дивилися на свої вудки, на воду, в якій віддзеркалювалось небо. Гарно так було, тихо, спокійно.

Назар видихнув легко, опускаючись ліктями собі на коліна. Орест покосився на це. На його профіль, на коротке волосся, на темно-сірий підрясник. На руки, що тримали вудку разом між колін. І дивився він на парубка вдумливо, довго, уважно, що відчув той на собі очі чужі. Глянув на Ореста. А той відскочив очима у бік. Хутко глянув на воду, на вудку. Заметушився. Поставив вудку на гілку, дістав заготовки для стріл, пір’я і нитку. Почав майструвати.

- Кхм… - ніяково відвернувся Назар, поправляючи підрясник зі сторони Ореста.

Напружено якось стало між ними, тихо, незручно.

«Хіба є щось погане у погляді? - намагався заспокоїти себе послушник. – Хіба ж це гріх подивитись на когось?» - проковтнув слину і покосився на Ореста.

А той косився на нього. Зустрілись їх очі на мить. Хутко розбіглись.

«Ох, Боже,» - перехрестився Назар.

- Мгм, - перелякано шепнув Орест.

«Рибалка, рибалка, - подивився послушник на воду. – Ми просто рибалимо… - зосереджено видихнув. – Рибалимо…»

Як помітив, що вудка Ореста сіпається.

- Оресте, клює, - відклав свою в сторону, протягнув руку до його.

Той глянув на неї. Відклав стріли.

Вудка смикнулась дужче. Хлопці підскочили, схопились за неї. І серця йойкнули. Світ замер. Рука Ореста обхопила руку Назара.

Парубки заклякло глянули один на одного. Послушник проковтнув слину. Козак злякано кліпнув. Вудка сіпнулась, наче риба виривалась.

- Ге, - глянув Орест на воду й почав її витягати, стиснувши руку Назара сильніше.

В того серце закалатало, щоки почервоніли.

- Г-га… - схвильовано приєднався він до приятеля.

Разом вивели вони свою здобич до берега. Орест взявся за нитку, дістав рибу з води, схопив її за верхню губу і зняв з гачка. Поклав у відро.

- Яка… Риба жирна… - розгублено проковтнув Назар слину.

- Мг… - схвильовано погодився Орест.

Глянув на послушника, який все тримав його вудку.

- Га? – побачив той його погляд. – В-вибач, - заклякло віддав вудку. – Може і мені щось таке впіймається, - нервово посміхнувся й сів на табурет, опустив погляд на воду, взяв свою вудку, відпускаючи посмішку.

- У-гу… - заклякло кивнув козак.

Нанизав другого хробака, поставив вудку на ту гілку і повернувся до стріл, намагаючись не дивитися у сторону хлопця.

Сиділи вони так і рибалили в тиші допоки не піднялося сонце над обрієм, допоки не задзвонили дзвони монастиря.

- Ой, - розгублено обернувся Назар до них. –Ранкова служба, мені треба йти, - почав діставати гачок з води. – Ти ще будеш сидіти?

- М, - на мить зморщився Орест і також почав збиратися.

У відрах їхніх вже було по декілька риб.

Парубки викинули хробаків зі своїх гачків, прив’язали ті до вудок, забрали свої речі й пішли стежиною на схил, де вона розходилась до моста і до монастиря. Як Назар підслизнувся. Орест вмить обхопив його за стан, притиснув до себе.

- Га? – розгублено глянув послушник на нього.

А той завмер, закляк, переставши дихати і кліпати.

Притиснуті були їхні тіла. Животи, груди, серця, які знов почали битися швидко. Почервонів Назар від сорому. Зблід Орест від страху.

Заклякло відпустив козак парубка:

- Аг-га… - опустив очі.

Послушник вмить заховав погляд, піднявся схилом нагору. Орест крокував слідом за ним.

Стали хлопці на роздоріжжі.

- Добре порибалили… - схвильовано кивнув Назар. – Гарна риба.

- У-гу… - кивком погодився той.

- То бувай, - протягнув долоню.

Орест її потиснув. Пішли вони кожен своєю дорогою: козак - до мосту, послушник – до монастиря.

На півдорозі Орест обернувся до Назара. А той косився до нього. Зустрілися парубки поглядами. Заклякли. Послушник стрімко відвернувся і скоріше пішов. А козак занепокоєно опустив погляд, поспішивши до табору.

Того ж дня Назар вирішив сповідатись, розказати настоятелю монастиря про те, що трапилося, як вони з Орестом дивились один на одного, як взялися за вудку разом, як козак його обійняв, коли рятував від падіння. Лячно все це було. Чи то спокуса, яка тягне до земного життя, чи то гріх за яким йде покарання. Та ігумен заспокоїв хлопця, сказав, що немає нічого гріховного в тому, аби допомогти своєму ближньому не впасти, аби взятися за одну вудку, коли риба її тягне у воду.

- Доки помисли твої чисті – немає у тому гріха, - говорив чоловік. – Природно все те, що ти мені розказав. Але бережи своє серце від прихильності зайвої. Немає для ченця гіршого аніж любити когось більше ніж Бога. Не веде Господь тебе у спокусу, не дає випробувань, які тобі не по силах. Помолися. Довірся Богу.

- Так, отче… - схвильовано кивнув той. – Я помолюся. Попрошу в Бога наснаги та ясності.

І приділив Назар весь свій день молитвам. Читанню святого письма, пошуку істини у своєму неспокої.

«Певно дійсно дарма я так почав хвилюватися… - заспокоїв він себе вже після вечірньої служби. – Всього-то рибу ловили та Орест притримав мене від падіння. Хіба є в цьому якийсь гріх? Чи допомагати один одному це не те, чого нас вчить Бог?»

Тож вранці парубок пішов на рибалку зовсім спокійний. Зайняв своє місце, облаштувався, закинув гачок в воду. І побачив Ореста, який тільки виходив з-за дерев на протилежному березі.

- Гей! Оресте! – дружньо гукнув йому Назар.

Той аж закляк. Занепокоєно стиснувся.

- Хочеш і сьогодні разом порибалити? – махнув послушник до себе.

Козак нерішуче опустив погляд, похитав головою, ніби вагався. Глянув на парубка й кивнув йому догори, ніби перепитував.

- Ходи! – закликав той. – Так вчора порибалили добре! Може і сьогодні щось добре впіймаємо!

- Мгм… - невпевнено погодився Орест, розвернувся та пішов до моста.

Обійшов річку, спустився до Назара. Поставив свій табурет трішки далі від нього, відро у стороні. Дістав хробаків і сів, починаючи розв’язувати вудку.

- Сьогодні я благословення не приніс, - заговорив послушник, мимохідь глянувши на нього. – Але вчора я говорив з ігуменом щодо… Ми вчора торкнулися руками, - замовк. – І ти обійняв мене, - стиснув вудку. – Настоятель це не засудив. Але все одно, якось… - зам’явся. – Я до постригу готуюся, а ченцям заборонена тілесність… - нерішуче покосився на Ореста.

- Мгм, - занепокоєно кивнув той. – Мг-г, - винувато склав долоні і подивився на Назара. – Мг-мг…

- Я не злюся, - заховав той очі. – Але… Я б хотів звикати до обітниць.

- Мг, - схвильовано погодився козак.

Запропонував йому хробаків, нанизав одного на свій гачок, закинув його в воду.

- До речі… - нерішуче продовжив Назар. – Знаєш яке ім’я я хочу взяти собі після постригу? – глянув на хлопця.

- Мг? – тихо запитав його, подивившись у відповідь.

- Никодим. Мені здається це ім’я буде мені пасувати…

- Му… - задумався Орест. – Му-г, - кивнув, ніби був згоден.

Назар іронічно всміхнувся.