Любов німого

Настав новий день, знову заходив місяць за обрій. А хлопці, як то було раніше, зустрілись посеред мосту ще перед світанком.

Назар схвильовано дивився униз, стискаючи пальцями свої вудку, відро, табурет. А Орест спокійно глядів на нього, притискаючи вільну руку до живота.

- Мг-м? – неголосно запитав він, кивнувши в інший бік від їхнього місця.

- М? – підняв парубок погляд до нього. – Що? – запитав тихо. - Хочеш кудись піти?

- Му, - двічі поклацав пальцями наче клешнею. – Му-гу-м, - показав підборіддям у сторону.

- Раки? – розгублено перепитав. - Тут десь раки водяться?

- Му-м, - кивнув. – Мг? – кивнув догори, ніби пропонував.

- Ну… - заховав погляд. – Ходімо тоді…

Попрямували вони іншим берегом вгору по річці. Пройшли пару стежин, дерева, кущі. Вийшли до кам’янистого місця, де дзюрчала вода швидко.

- Мгм, - кивнув Орест на все це. – Мг, - залишив свій табурет, вудку й пішов по камінню з відром, вдивляючись в темні заглибини в пошуку раків.

Назар чинив точно так само.

Почали хлопці зазирати у воду, почали діставати безхребетних з їх малих укриттів. Одні з них тікали, піднімаючи хмару піску, другі намагались вщипнути, а треті безсило звивались, доки їх не клали в відро.

Тихе це було заняття, але цікаве, азартне. Струменіла вода, вдаряючись об каміння, шкрябались раки у відрах, пропливали якісь риби, жаби. Згодом почулось іржання коней десь неподалік, кукурікання півнів, їх курок.

Половина відра була вже в Назара – більше десятка вгодованих раків, що намагались втекти. Вдивлявся парубок в воду, шукав якихось нових, а думки його були зовсім не про улов.

Про монастир цей послушник думав. Про те, як прийде на службу ранкову, як буде молитись, хреститись, як віддасть свіжих раків на кухню. Як буде потім прибирати у храмі, допомагати старшим братам, виконувати їх накази і послухи.

Про що завгодно намагався думати хлопець, аби тільки не коситись на Ореста. На вуса його закручені, на чуб заведений за вухо. На профіль, на тулуб. Від чого серце стукало швидше. Червонів Назар, відвертався. Хрестився, потай молився, просив в Господа втримати його розум холодним, вилікувати від стану цього незрозумілого. Коли воля ставала слабка, коли в голові оселялись дивні думки, коли душа виривалась назовні. До Ореста, до його «му-гу».

Намагався Назар контролювати себе. Намагався тримати свій погляд, думки, змушувати серце стукати тихше. Й нічого в нього не виходило, нічого з цього не слухалось розуму. Який ніби сам чинив опір, все більше думаючи про козака.

Збирали парубки раків. Поступово сходило сонце, вкривало золотим світлом дзвіницю, храм, монастир. Ставали хмари рожеві, обрамляв їх ореол золотий. Задивився Назар на його відображення у воді, замилувався красою.

Як побачив щось поряд, сіпнувся, закричав.

- Оресте! – в паніці кинувся хлопець до нього. – Оресте! – впустив своє відро.

- Мг! – скуйовджено вирівнявся той. – Му? – глянув на парубка.

- Там змія! – стрибнув йому на шию, обхопив стегна ногами. – Змія! – стиснувся, глянувши в сторону звідки тікав.

- Мг! – обхопив козак його тіло, подивився в той бік.

Каміння, потоки. Сіра змія, що пропливала повз них.

- Мг! – стиснув Орест хлопця сильніше.

Той вже тремтів, наче кріль. Очі його блистіли. Руки стискали шию міцніше.

Слідкували парубки за змією. Як вона упливає, як заповзає в кущі, очерети. Як зникає з їх зору, наче її не було.

Зітхнув Орест полегшено, ослабив обійми, повернувся до хлопця, що не зводив погляду з хащів. Калатало серце Назара, що козак його відчував, розходились його груди, хвилювалися очі.

- М-г… - заспокоював Орест його. – Муг, - погладив по спині.

Той проковтнув слину. Поглянув на нього.

І зустрілися погляди їхні. Подивилися парубки один одному в очі. Й тихо так стало у мить. Перестали співати птахи, перестала дзюрчати вода, пересали доноситися звуки коней і півнів.

Дивно стало Назару у тілі. Тепло розтеклося грудьми, приємність поселилась у серці. Що воно забилось інакше. Якось сильніше, скоріше, немов то душа розквітала. Немов вона не вміщалась у грудях.

І погляд Ореста змінився. Став він тихішим, ніжнішим і… Теплим якимось, дуже приємним.

Вкрились рожевим їх щоки. Груди розходились, що притискались одні до одних раз в раз. І тиша висіла якась особлива.

Кліпнув Орест розгублено. Те саме зробив і Назар. Й затремтіли очі в обох, дихання збилось, серця забились наче скажені. Розкрились їх губи. Проковтнув козак слину.

Щось хлюпнуло у стороні. І розбіглися погляди хлопців у сторони швидко.

Відвернув Назар голову, зліз з Ореста, відступив. Так стукало в грудях, так хвилювалось. Так незрозуміло було у серці: гірко, болісно, сумно. Перехрестився послушник стрімко, поцілував хрестика. І попросив подумки спокою в Господа, тиші в душі, холоду в розумі.

А Орест скорботно покосився йому вслід. І теж відвернувся. Поглянув на раків в відрі, на саму річку, каміння. Важко було у грудях, неприємно.

Зібрав Назар своїх раків, які розповзлися. Наловили хлопці іще. Й пішли стежиною назад до моста, допоки не почала дзвонити дзвіниця.

Крокували хлопці вздовж річки, мовчали. Назар ховав погляд, Орест час від часу косився на нього. Співали усюди птахи, шуміли від вітру дерева. А між парубками стояла напружена тиша, яку ніхто з них не знав, як порушити.

Пройшли вони хащі, кущі, вже було видно їх міст. Як погляд послушника зачепився за яблуню у стороні. Гарні яблука висіли на ній, червоні такі, стиглі, певно дуже смачні. Що звернув хлопець до них. А козак попрямував слідом за ним.

Оглянув Назар всі плоди. Задивився на них, замилувався. Та всі вони були зависоко – не дотягнувся б хлопець рукою.

- М-г? – тихо запитав Орест.

- Га? – розсіяно поглянув на нього. – Та яблука такі гарні ростуть, - повернувся до них. – Певно смачні, дуже солодкі.

- Мг, - залишив парубок свої речі й почав залазити по товстих гілках.

- Що? – спантеличився той. – Ти хочеш мені яблуко зірвати?

- Му-гу, - поволі ліз Орест все вище. – М-гу, - озирнувся, коли опинився на рівні з плодами.

- Мм… - замислився Назар. – Дістанеш оте? – вказав на одне. – Воно таке гарне. Певно саме смачне тут.

- Му-гу, - потягнувся хлопець до яблука.

Зірвав його, зліз і протягнув парубку.

- Ой, яке гарне, - посміхнувся той злегка.

Залишив свої речі, обтер плід об підрясник й вкусив.

- Ой! – всміхнувся від соку, що бризнув у ніс, що потік його губами і підборіддям. – Таке соковите! – почав його смачно жувати. – І солодке! Хочеш шматочок? – протягнув його Оресту.

А той глянув на все це, взяв Назара за руку з яблуком і неспішно вкусив. У того серце стукнуло тепло.

- Мг! – почав крапати сок. – М-гу!

- Ага! – весело кивнув хлопець. – Дуже смачне! – вкусив яблуко знову. – Таке гарне! – почав говорити з набитим ротом. – Не дивно, що на нижніх гілках нічого нема! Ха-ха!

Посміхнувся йому Орест очима, так само жуючи. Проковтнув він скоро свій невеликий шматок. А Назар все кусав оте яблуко, все смачно жував, залишаючи в руках лиш недогризок. Що не стримався козак й легко вкусив того за щоку, в якій було яблуко. Послушник застиг:

- Чого кусаєшся? – здивовано підняв брови. – Я також можу тебе вкусити, - злегка вкусив хлопця за щоку.

А той вкусив знову, немов шуткував. То і Назар повторив.

І почали вони один з одним кусатись. За щоки, щелепи, за підборіддя. І ставали їх укуси все швидше. Потепліло у грудях, почервоніли їх щоки. Серця забились скоріше, повіки опустилися нижче.

Все швидше і швидше. Що впав той недогризок. Що менше зубів стало в укусах. Все більше ніжності, губ, язика.

- Мг, - обійняв Орест Назара й притиснув його до себе грудьми.

Подався той йому назустріч. Огорнув долонями шию, заплющив очі свої.

Дивно стало у тілі. Так тепло, так м’яко, приємно. Запульсувало у животі, скронях, руках. Дихання збилось, що Назару ставало менше повітря. Все швидше і швидше.

Як наткнулися їхні губи одні на одні. Заціпеніли парубки. Розплющили очі. Застигли.

- Мх! – злякано відштовхнувся Назар.

Відвернувся, прикрив долонею губи.

- Му-гу… - ніяково відвів Орест погляд у сторону.

А в послушника все калатало всередині. Серце, живіт, трусилися руки, сама голова. А шкірою бігали сироти. Чи то від страху, чи то від якось іншого дивного почуття, яке здавалось приємним.

- Це неправильно, - вирівнявся він і швидко перехрестився, поцілував хрестик, склав долоні разом, промовивши губами «прости, Господи».

- М-гу… - стиснувся козак у провині.

- Якась дивина. То диявол нас спокушає, - рішуче повернувся Назар до нього. – Пам’ятаєш змію? Точно що він то був, - погрозив пальцем. – Після неї сьогодні в нас дивина якась один з одним. Точно що він схиляє нас до гріха.

Орест невпевнено кивнув, не підіймаючи погляду, похилив голову й вмить перехрестився.

- Не так все має бути. Треба помолитись.

- Му-гу, - швидко кивнув.

- Але в храмі ми вже молились. І причащались.

- Му-гу, - підтвердив Орест.

- А дивина ось вона, - показав долонею між ними. – Треба святіше місце. Де Бог точно нас захистить. Не дасть дияволу знову впливати на нас.

Козак підняв нерішучий погляд до нього:

- Мг? – вказав очима на монастир.

- Так, - кивнув Назар впевнено. – Помолимося сьогодні разом. Приходь ввечері. Я проведу тебе до келії. Це святе місце, - показав палець. – Там диявол точно нас не дістане.

- Му-гу, - покірно кивнув Орест.

Того ж вечора провів Назар Ореста до келії своєї таємно. Повз братів, старших ченців, ігумена. Прикрив двері нещільно, показав свій маленький вівтар з ікони Діви Марії.

- Тут диявол нас не дістане, - зашепотів хлопець. – Не зможуть злі сили проникнути у стіни священні.

- Мг-м… - поважно кивнув Орест.

Огледів кімнату маленьку, два ліжка під стінами, віконце, стіл з закритою книгою.

- Нумо помолимося, - взяв його послушник за руки. – Тут наш голос стане для Бога гучнішим. Наша молитва стане сильнішою.

- Мх-м… - стримано погодився той.

Опустились вони на коліна один проти одного. Похилили голови свої, заплющили очі, взялися за руки. І почав Назар шепотіти:

- О Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь із тобою, - говорив хлопець рівно. - Благословенна ти між жінками і благословенний плід утроби твоєї, бо ти породила Христа Спаса, Рятівника душ наших. Достойно є воістину величати блаженною тебе, присноблаженну…

«Ми молимось разом,» - тепло відгукнулись думки, що кутки губ злегка піднялись.

- І пренепорочну, і Матір Бога нашого. Чеснішу, від херувимів, - забилося його серце дивно приємно, - і незрівнянно славнішу від серафимів, що без зотління Бога Слово породила, - стиснув він руки Ореста трохи сильніше, - сущу Богородицю, тебе величаємо, - йойкнуло серце від такого ж руху у відповідь. - Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво, - схилив свою голову, - молитвами нашими в скорботах не погорди, але від бід врятуй нас, єдина чиста і благословенна. Преславна приснодіво Богородице, прийми молитви наші і донеси їх Синові твоєму і Богові нашому, щоб спас задля тебе душі наші, - витримав паузу. - Амінь.

- Мг-м… - тихо кивнув Орест на це.

Парубки перехрестились, поцілували хрестики свої. І знову взяв Назар його за руки, знову почав читати молитву:

- Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його, і нехай біжать від лиця Його всі ненависники Його, - забилося серце дивно і швидко. - Як щезає дим, нехай щезнуть, як тане віск від лиця вогню, так нехай загинуть біси від лиця тих... – зморщився, забувши слова. - Хто любить Бога… І хто з великою відвагою, - проковтнув слину, - й твердою вірою і довірою до Господа Бога осіняє себе хресним знаменням. І в радості промовляє… - запаморочилось в його голові, серце закалатало наче скажене. – Радуйся, - загорілися щоки. - Пречесний і Животворчий Хресте Господній! – схвильовано заговорив він гучніше. - Що проганяєш бісів силою розп’ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа!

«Він німий,» - хутко пронеслось в думках.

- Що до пекла зійшов! І подолав силу диявола‚ і дарував нам тебе!

«Він нікому не скаже. Не зможе,» - збилося дихання, сироти пробіглися тілом.

- Хрест Свій Чесний! – затремтіли пальці його. - На прогнання всякого супротивника! – стиснув очі свої, руки Ореста. - О, Пречесний і Животворчий! Хресте Господній! – ще гучніше став голос. - Допомагай нам зі Святою Дівою Богородицею!

«Не дай впасти! Врятуй!»

- Й зо всіма святими Небесними Силами! Завжди! Нині, і повсякчас! І на віки віків! Амінь!

- Мг-м, - схвильовано кивнув Орест.

І від голосу цього відвернув Назар голову. Серце його калатало, що збивалося дихання. Сироти дивні бігали шкірою. Не від холоду, не від страху. Від дивного схвилювання, що в животі все стискалось. Що думки плутались, що щоки горіли.

Перехрестилися парубки швидко. Взяв Назар Ореста за руки. Знову почав читати молитву:

- О, Святий Архангеле Михаїле, найсла… - застиг, що груди його здіймалися швидко.

Слова всі забулись. Думки загубились.

Розплющив Орест свої очі схвильовані. Назар подивився на нього. Одна мить.

Й кинувся послушник йому на шию, притиснувся губами до губ:

- О, Боже! – закричав він безсило. – Почуй нас! Рабів своїх! – повалив його на підлогу і почав цілувати, стискати, забувати самого себе.

- Мг! – підскочили брови Ореста. – Мг! – обійняв того і перевернув.

- О, Господи! – молився Назар, коли серце сходило з розуму, коли коханий цілував його у щоки. – Почуй! Почуй молитви! – тягнув хлопця до губ. – Наш голос! – сплітався з ним в насолоді. - Наші душі нечисті!

- Мг-м! – притиснувся дужче, взяв його руку в замок.

- О, Боже! – замолив той. – Захисти нас! Почуй! – цілував в губи.

Двері в келію відчинились.

- Назаре, - заговорив старший голос і миттю застиг. – Ви що робите?! – закричав він, схопив віник й почав бити ним Ореста. – Іроди прокляті!

- Мг! Мг! – прикрився козак рукою, злізаючи з друга.

- Провів чужого до келії?! – лютував чоловік. – Для мужолозтва?! – схопив Ореста під лікоть й силою підняв.

- Мг! Му-гм! – розгублено мукав той.

- Я привів його для молитви! – у чесному відчаї подивився послушник на ченця. - Диявол ходить за нами! – склав долоні на серці. – Ми не мали злих намірів! Нечистий розпалив плоть!

Ченець роздратовано глянув на нього:

- З тобою ми ще розберемося! А ти – на вихід! – викинув Ореста в коридор. – Світським людям тут не місце!

- Мг! – стривожено обернувся він до Назара. – Му-уг!

- Пішов!

Послушник похилив голову зовсім розгублено. Не розумів він, як диявол пройшов за ними, як посмів залізти в його серце у келії. І чому Бог його не зупинив? Чому дозволив все це нечистому?

Орест же мукав, дивився назад, кликав Назара, з яким тепер незрозуміло, що зроблять. Виштовхнули козака за ворота.

- Му-гу, - винувато молив він ченця.

- Молитися тобі сорок днів і сорок ночей за те, що ти наробив! – розлючено вказав той і зачинив двері.

- М-гу… - похнюпився хлопець.