Любов німого

Туман ранковий вкривав всю землю немов ковдра з хмари. Пробивалися крізь нього промені яскраві. А хлопець той лежав в траві червоній і не розумів хто він, де він є.

Туман в душі, туман у серці. І тільки очі бачать ясно. Хмара. Сонце. Образ чорний. Чи то смерть з косою, чи молодик?

Паморочилось у голові, холод мучив шкіру.

- Гей! – почувся крик віддаля. – Хто живий? Агов!

Озирнувся Орест скуто. Тіла усюди. Своїх, чужих. В крові. Встромлені у землю стріли, розкидані мечі та шаблі. Порізана своя сорочка, яка фарбується в червоний.

Насилу випустив повітря, стиснув зуби й очі, відчуваючи, як стає все менше сил.

- Гей! – крикнув ближче хтось. – Німий ще дихає! Поклич Микиту!

Та чи справді ще живий?

Туман у тілі, туман повсюди. І тільки серце б’ється тепло. Бачить образ в чорному віддаля. То Назар, що завжди щось розповідає. Сміється, молиться, повчає.

- Мх! – схопив хтось Ореста за плечі й затягнув на кобилянку.

Притиснувся хлопець рукою до холодної руки. Забракло сил розплющить очі, забракло сил вдихнути і промукати хоч щось. Темно стало, холодно, у животі боліло.

Прийшов до тями хлопець вже у лазареті, обмотаний пов’язками, на ліжку застеленому сіном. Лежали поряд побратими. Хтось стогнав, хтось мукав. Ходило дві черниці поміж них. Витирали кров, давали пити. Закотились очі парубка до лоба, провалився він в пітьму.

Прокинувся, коли лунали дзвони, доносилися пісні Богу звідкись. Черниця, побратими, сон.

Засинав і прокидався Орест раз по раз. Черниці давали йому пити, їсти, обробляли рани, витирали піт. Жар почався в хлопця. Він крутився, важко дихав. Стогнав, мукав щось насилу. Просив, кричав, хапаючись за черево.

І почало йому ввижатись щось. Черниці, їх одяг чорний. Побратими, хлопці. Образ поряд. На краю ліжка, склавши руки разом, ніби то Назар молився про спасіння. Щось шепотів, просив у Бога.

- Му… – насилу мукав парубок до нього. – Му… – хапав за руки, дивився в очі винувато. – Му-гу…

- Спи, - заспокійливо казав йому послушник. – Спи, все буде добре, - витирав ганчіркою чоло.

Черниці, побратими, хлопці з чубом та вусами. Отаман приходив, сотник. Брязкали їх шаблі, пахнув борщ пісний. А Орест провалювався в сон, не розуміючи де правда, де власний розум дурить.

Пройшов тиждень, перш ніж хлопцю стало краще. Прояснилась голова, живіт став не так боліти. Черниці давали пити з рук, кормили бульйоном з ложки. І якось сумно стало на душі. Не хотів Орест чути якихось молитов, не хотів бачити власних побратимів. Відвертався він від всіх, пускав сльози, мукав. А черниці шепотілися. Про біль, про рану, про силу духу, якої як не стало.

Питали вони в нього, що його турбує, обробляли той живіт вином і медом, накладали нові пов’язки, прибирали.

- Німий він, - сказав хтось збоку. – Може того і плаче.

А Орест знов провалювався в сон, знову йому Назар ввижався. Так близько, ніби справжній. Що ходив поміж братами, обробляв їх рани, допомагав черницям. Й молився, стаючи на коліна біля його ліжка. Складав руки разом у кулак, опускав обличчя і тихо шепотів, просив щось в Бога.

А Орест його слухав, спостерігав.

- Як себе ти почуваєш? – питав його Назар, після того, як казав «Амінь». – Тобі вже краще? – проводив рукою по щоці.

- Ми-ги… - тихо жалівся йому хлопець, накриваючи його долонь своєю. – Му-гу… – винувато мукав.

- Я тут, з тобою, - заспокоював послушник. – І Бог із нами, - цілував в чоло. – Все буде добре. Підемо ми ще раз на рибалку.

І казав він це, як ніби справжній. Зі співчуттям, душею. Дивився на Ореста так, як то було раніше, коли вони рибалили востаннє.

Так минали дні, минали ночі, а Назар все не зникав. Його видіння залишалось. Воно ходило, говорило, хлопцям іншим помагало. І не міг спитати Орест чи він єдиний його бачить, чи єдиний чує, відчуває теплі руки на собі. Невпевнено спостерігав козак за ним. Слідкував, косився. І стискався, боючись, що втрачає ясний розум.

Як прибув от старшина, привітав всіх хлопців, спитав кожного чи не вмирає той. А ті відповідали, хтось шуткував, вже танцювати намагався.

- Ох, якраз на бусурманів збираємось, - змахував на все це чоловік. – Вставай, підеш перший.

- Ой… - одразу корчився від болю той. – Дайте, старшина, ще полікуватись. Хай чернички ще за мною доглядають.

- А казав, що вже здоровий. Ех, ти! Аби тільки на дівок дивитись. І байдуже, що вони черниці! Ха-ха-ха!

І покотився сміх по лазарету.

- Не по-божому все це, - стримано відповів хтось з хлопців, що лежав. – Бог тебе з того світу ледь дістав, а ти до черниць чіпляєшся. Ото покарає він тебе так точно, - кивнув.

- Ох! Та хіба черниця вже не дівка? Тим паче молода, красива.

- Ото черниці тебе своєю вродою лікують, - посміхнувся старшина.

- А хай би й так! Ореста молитвами, мене – красою! – скинув головою. – Кожному свої ліки!

- До слова, що там наш німий? – повернувся чоловік до того.

Підійшов, оглянув те бліде обличчя заросле бородою, краплі поту на чолі, волосся, що оточило чуб.

- Що ти, ще вмирати хочеш? – кивнув старшина на нього.

- Мгм, - відповів щось Орест.

- Минулого разу ти виглядав помітно гірше. Думали, що вже кінець. А он! Живий! – змахнув на нього і посміхнувся. – Цілих два монастиря за тобою доглядають! Ото що молитва добра робить! Видно молився твій послушник з усіх можливих сил! Ха-ха! Але як добре! Живи, хлопче! – похлопав його по плечу. – А то ти нам ще потрібен! Хто ж буде нам ловити рибу?

- Мгм, - іронічно посміхнувся той на це.

- Он який ти балакучий! Точно на поправку йдеш! Ха-ха!

Провідав старшина всіх хлопців, запитав черниць про лікування, коли всі будуть вже здорові. А Орест розгублено глянув у його бік, не розуміючи фразу про два монастиря. Глянув на побратимів, ліжка, солому на підлозі, де лежали інші. І почув знайомий голос ззаду:

- Що, твій старшина приїхав? – підійшов Назар, що злегка посміхався. – Як ся маєш? Тобі вже краще? Хочеш пиріжок? – показав той у руці. – З капустою. Ще теплий.

- А нам? – вражено заявив козак позаду. – Може ми також пиріжків бажаєм!

- Я бачив, як ви на сестер дивились, - обернувся послушник до них. – Помоліться Богу. Може він вам пиріжок і дасть, - повернувся до розгубленого друга і знов запропонував.

- Та ну! Оресте! – визирнув той до нього. – Поділися! Чого ти тільки йому смачне таскаєш? – ображено глянув на спину Назара. – Він навіть їсти не дуже хоче! Що то за ченець, що обділяє інших?

Назар зітхнув, піднявши погляд догори.

- Дай нам пиріжок! – підійшов той галасливий. – Орест не проти поділитись! – взявся за пиріжок й глянув на козака: - Адже ти не проти?

А той розгублено дивився на нього, на послушника і бігав поглядом між ними, ніби взагалі не розумів.

- Годі користуватися тим, що він не може сказати «ні», - насупився Назар й забрав той пиріжок. – Я купив цей пиріжок для нього. Якщо він його не з’їсть - з’їм я.

- Жадібний ти, - неприємно відреагував козак.

Орест же глянув на пиріжок у руці Назара. Такий рум’яний, теплий і пухкий. Взяв його й кинув побратиму прямо в око.

- Ай! – схопився той за нього. – Оресте, скотино!

А той завмер, округливши очі.

- Гей, - занепокоєно подивився послушник на німого, - навіщо ти хлібом кидаєшся?

- А може так він каже «вдавися», - вирішив хтось збоку. – Орест за словом в кишеню не лізе.

Орест же спантеличено глянув на Назара. Ткнув його пальцем в ногу.

- Ти чого? – відступив той.

- Мг-мг… - не розумів він.

Сперся на руку ззаду, насилу сів, потягнувся до Назара. Обмацав його тіло, руки, тулуб.

- Що таке? – занепокоєно присів хлопець на край ліжка. – Ти просиш чогось?

- Ага… - неприємно відняв долоню від ока той крикливий. - Нового пиріжка, - підібрав його, обтрусив, витер об сорочку й пішов, вкусивши край.

Послушник несхвально покосився йому вслід, як Орест взяв його за щоки і розтягнув їх в боки.

- Мх! – спантеличено глянув Назар на нього. – Ти чого? Оресте.

А той завмер, засумував, наче серце його облилось кров’ю. Кинувся парубку на шию й стиснув. Зморщився, почав тремтіти.

- Му… - схвильовано шепотів він. – Му…

- Оресте, Оресте… - обійняв його Назар. – Все добре… - погладив спину. – Ти чого?

- Му…! Му! – відсторонився й склав долоні разом, почав молити про прощення. – Мгу! Му-гу! М-му-гу!

- Оресте, - занепокоєно взяв його парубок за плечі. – Лягай, в тебе ще рана не затягнулася, - почав вкладати.

- Мг-м! – не заспокоювався той. – Му-гу-гм!

- Все добре, все добре. Лягай. Не хвилюйся так.

- Му-гу! – у відчаї схопив його за руку, дивлячись у очі. – Му-гу!

- Оресте… - вклав на сіно, вкрите покривалом. - Не хвилюйся, - огорнув його долоні. – Я не злюся. Не гніваюсь на тебе. Все добре.

- Му-гм, - спокійніше просив той, дивлячись у очі. – Мг-м.

Назар незручно покосився вбік, згадавши їх прощання.

Тиша повиснула між ними. Якась довга, неприємна і пуста.

- Мгм, - винувато опустив Орест очі. – Мгм, - забрав свої долоні з його.

Послушник глянув на це.

- Хочеш нового пиріжка? – запитав він тихо.

- Мг, - злегка кивнув.

- Я зараз прийду, - піднявся, черкнувши пальцями по його долоні і пішов.

Орест засмучено подивився йому вслід.

Минуло ще кілька днів, козаку ставало краще. Він вже сам вставав, сідав, слухав побратимів, шуткував. Й дивився на Назара, який продовжував допомагати черницям з лікуванням. Що міняв пов’язки, годував лежачих, мив. І якось серце в Ореста краялось від цього. Що хлопець мукав, кликав парубка до себе, спонукав сідати поряд, брав за руки, корчився від болю. А той його жалів, заспокоював, молився. Приносив щось смачне нерідко – пиріжки, солодке, медовуху і вино. Від чого Орест посміхався, просячи Назара посидіти поряд довше.

Інші все це помічали й починали ревнувати:

- Ото забрав собі нашого Назара. Хай і за нами доглядає! Що то за ченець, що любить лиш одного?

- Мм, - неприємно морщився їм Орест, наче гидував. – Му-гу-гм, - тягнув парубка до себе. – Мг, - кивнув хлопцям на черниць.

- Та чого ви, дійсно? – по-доброму не розумів Назар. – Він німий, йому уваги більше треба.

- Та так треба, що і про нас ти забуваєш. Самостійний він. Орест ніколи допомоги не просив.

- Як же він її попросить, якщо не може говорить? – дбайливо провів рукою по його засаленій голові. – Мг, Оресте, - злегка зморщився. – Не хочеш сходити на річку й помитись? – оглянув свої жирні пальці. – Тобі було б дійсно непогано. Я в черниць мило попрошу… - поглянув на його обличчя.

А той підняв до нього очі. Глянув на побратимів і зітхнув, кивнув, опустив погляд до брудного одягу, в якому був. Почав вставати.

- Дійсно, - відгукнувся хтось з лежачих. – Помий його із милом. Вже так тхне, що дихати нам нічим, - зморщено взявся за ніс.

Орест глянув на того, хто це говорив, взяв дерев’яний кухоль поруч і поцілив йому в жбан.

Відніс Назар Ореста до річки, обіймаючи за тулуб, даючи йому спиратись на плече. Взяв із собою мило, дошку для прання, чистий одяг з жорсткого полотна. Привів до берегу, до очеретів.

- Зможеш сам помитись, чи тобі допомогти?

- Мг, - відвів той погляд вбік і відсторонився.

Пішов поволі в очерети, зняв сорочку, опустився в воду, витягнув штани. Назар дав йому шматочок мила, забрав брудне, залишив чисте і пішов трохи нижче по течії.

Пропливали хмари небом, віддзеркалюючись у воді, літали комарі, птахи повсюду. А Назар сидів на березі і прав. Як помітив краєм ока білу воду, що текла повз нього. Бульбашки, шматочки піни. Глянув вбік, звідки це бралось. І відвернувся вмить. Почервонів, перехрестився.

- Ох, Боже, - закалатало серце.

Орест там активно мився. Натирав волосся милом, обличчя, груди.

Назар крадькома покосився у його бік. Серце йойкнуло так сильно, що жар в голову ударив.

- Ох, йой, - хутко відвернувся він, зашепотів: - Що ж я роблю? Як так можна?

А погляд все одно тягнувся. До очеретів, до парубка, що його не бачив. До його тулуба, рук, спини.

Нахилився Орест, вмився, відкинув чуб і повернувся. Зустрілись поглядами хлопці. Козак застиг. Послушник заціпенів, округливши очі.

Тиша повиснула між ними. Шуміли очерети поряд, літали комарі.

Назар різко відвернувся:

- Вибач, вибач, - затараторив він. – Я не хотів. Не підглядав, - калатало його серце, немов скажене.

Орест занепокоєно подивився вбік на воду, відчуваючи, як стукає у грудях. Скуто прикрився він руками, відвернувся спиною до хлопця.

- Я… Я… - бігав Назар очима по воді. – Потерти тобі спину? – глянув він до нього. – Тобі не боляче самому митись? – проковтнув слину. - Все добре?

- Мгм… - неголосно відповів той.

- Вибач, - відвернувся послушник. – Вибач… - повернувся до прання.

Орест через мить непомітно обернувся. Глянув на Назара. Заховав свій погляд і зайшов глибше в очерети.

Поправ Назар сорочку і штани, більше не повертаючись до хлопця, почав полоскати їх в воді, по якій вже не пропливала піна. Як почув позаду кроки, обернувся.

- О, - дружньо посміхнувся він до Ореста, що ніяково йшов до нього в білій одежі з конопель. – Зараз, я ще трохи, - повернувся до води, де продовжив полоскати.

Козак незручно взяв себе за руку, глянув вбік. Зробив ще крок і перечепився, втратив рівновагу, що понесло його вперед:

- Га-а…! – летів він на Назара.

- Га? Що? – обернувся той.

Як Орест просто впав на нього, повалив обох у річку, що піднялись бризки, крики.

- Оресте! – невдоволено перевернувся він, ледь не вдарившись носом у пісок.

Побачив хлопця над собою і застиг. Жар йому в обличчя вдарив, серце закалатало швидко. Слину проковтнув.

А той завмер так само. Почервоніли щоки, очі округлились.

Лежали вони один на одному в воді. Пропливала течія, що хвилювала волосся послушника на скронях. Впирався Орест долонями у землю, тиснучи грудьми парубку в плече. Пропливали маленькі рибки повз, жаби, пролітали бабки. А хлопці не кліпали, не відводили очей, не мали сил, відчуваючи, як серця їх калатають, як бажають душі стати ближче.

Послушник кліпнув, глянув вбік, що груди його здіймались швидко. Підняв долоню з річки й бризнув Оресту в обличчя.

- Мг! – спантеличено струснув той головою. – Мг, - взяв сам води і бризнув на Назара.

А той бризнув сильніше. То і козак зробив так само.

Почали вони бризкатись, плескатись, наче діти усміхатись. Хлюпала вода, летіли бризки, а парубки не зупинялись. Весело було їм, радісно, щасливо.

- Ха-ха! Оресте! – прикривався Назар від нього. – Припини!

- Мг! Мг! – завзято хлюпав той обома руками. – Мг! – сперся долонями у берег.

- Ха-ха… - з задишкою опустив він руки. – Оресте, - подивився хлопцю в очі.

Й ніжно це так було, ласкаво, що козак сам собою посміхнувся м’яко.

- То що? Будемо вставати? Чи будемо далі загравати із застудою?

- Мг, - спокійно відгукнувся Орест і нахилився.

Завмер Назар, застиг, душа його притихла, серце закалатало дужче. Огорнув його козак, поклав долоню на потилицю, підняв з води і притулив до себе. До грудей своїх гарячих, до тих, в яких стукало щось швидко. Назар повіки опустив. Притиснувся до нього дужче, дихання затримав.

Підняв Орест його з річки, дав стати на ноги, м’яко відпустив.

- Ох, Боже, - хутко відвернувся той.

Обмацав своє обличчя, що горіло, поклав долонь на груди, в яких серце божеволіло. Й спустився на коліна в стороні, схилився, склав руки разом, зашепотів:

- Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги Його...

Орест перелякано завмер. Озирнувся хутко.

- І нехай біжать від лиця Його ті, що ненавидять Його.

Козак швидко сів поряд, так само склав руки, схилив голову.

- Як щезає дим, нехай щезнуть. Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп’ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов, і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника. О, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, допомагай мені зі Святою Владичицею, Дівою Богородицею, і з усіма святими навіки. Амінь.

- Му-гу, - згідно кивнув Орест, дістав дерев’яних хрестик з-під сорочки і поцілував.

- Довго ми вже, - занепокоєно піднявся Назар, відвертаючись від хлопця. – Сестри будуть сваритись, - підійшов до його одягу, на якому налипнув пісок. – Зможеш сам дійти до монастиря? – підняв його.

- Мг! – схвильовано встав козак. – Мг! – підійшов до хлопця.

- Мені треба знову прополоскати, - присів на березі, занурив тканину в воду. – Ти намочив нас обох. Сестрам це не сподобається.

- Мг-м… - винувато скривився Орест. – Му-гу… - відвів погляд у сторону.

Назар промовчав. Полоскав він сорочку, штани. Коли завершив, то все вижав, забрав дошку, мило і пішов.

- Мг! – слідував Орест за ним.

Крокували вони стежиною один коло одного. Козак дивився на послушника, а той його не помічав.

- Мг! – із посмішкою торкнувся Орест його плеча. – Мг-м! – показав парубку на монастир.

- Що? Монастир? – краєм ока глянув він туди. – Це жіночий. Вас сюди привезли після бою. Ви були неподалік.

- М-г! – злегка похлопав по плечу. – Мг! Му гу-гу! – кивнув на монастир.

- Що? – зупинився й напружено подивився на хлопця. – Чого ти хочеш?

- Мг? – знітився Орест від такого тону. – М… Г? – винувато відступив.

Назар зітхнув, опускаючи свої плечі, підіймаючи погляд до Бога, наче просив в нього чогось.

- Вибач, - знесилено глянув він вбік на траву. – Я… - не знаходив слів. – Що? – повернувся до хлопця спокійно. – Ти хочеш спитати про щось?

- М… - нерішуче протягнув Орест. – Мг-г, - кивнув на нього й вказав поглядом на монастир.

- Я приїхав сюди, коли почув, що у вас є павші, - відвернувся. – Я… - стиснув губи. – Не хотів, аби ти був серед них… - опустив голову і швидше пішов до лазарету.

Орест опустив плечі, дивлячись йому вслід.

Тими ж днями козак поголився – збрив всю бороду, навколо чуба. І став такий доглянутий, красивий… Що ніяковів Назар кожного разу, як косився в його бік, проходив повз, доглядав. Червоніли щоки його, серце стукало швидко, погляд ховався внизу. А руки тремтіли

«Якась… Бісівщина…» - тихо обурювався він.

Чого серце калатає постійно? Чого щоки горять? Може застудився? Захворів!

«І точно, що після того купання в річці міг захворіти,» - почав пити він ліки.

Поволі Оресту ставало все краще. Він вже сам вставав, ходив, сідав за стіл, аби поїсти. Побратимів слухав, жартував. І косився на Назара час від часу, дивився, що він робить. Вставав, аби йому допомогти. Донести щось, дістати, просто погуляти поряд, супроводити.

Почали вони разом ходити на вечірню службу і молитись, ставити свічки, просити в Бога допомоги. Орест слухав співи богословні, Назар просив наснаги, сил.

- Ох! – приїхав їхній сотник якось. – Та вже на ногах всі, хлопці! Годі вже до черниць чіплятись! Їдьте всі додому!

Подякували парубки черницям, принесли монастиру пожертву щедру. Сіли всі у вози і поїхали на Січ.

Назар сидів із Орестом разом, від якого ховав свій погляд скромний, червонів.