Любов німого

Не бачив більше Орест Назара. Не приходив той на рибалку, не було його в храмі. Мукав козак до священиків соромно, питав у ченців, інших послушників. Намагався він дізнатись хоч щось. А ті лиш відводили погляди свої несхвальні. Не хотіли вони говорити із Орестом, не намагались дізнатися про що він їм мукає. Тож хвилювався парубок з кожним днем тільки більше і більше.

Чи не заперли Назара назавжди у келії? Чи не відправили до іншого монастиря? Чи не засудили? Чи не посадили за ґрати?

Не знав Орест, не міг заспокоїтися. Приходив він кожного дня на їх місце рибалки. Ходив до храму вранці й надвечір. Молився, шукав парубка поглядом. Прислухався, сподіваючись почути голос його. Та все було марно. Назара ніде не було.

Минув тиждень. За ним другий. Орест вже почав втрачати надію. Молитви його Бог не чув. Ченці говорити з ним не бажали. Ціла вічність промайнула для хлопця. В незнанні, в невизначеності. Як от…

Якийсь хлопець блукав Січчю. В білих полотняних штанах, такій самій сорочці, босоніж, з вузликом хліба в руках. І такий схожий козаку на Назара, що він погляд на ньому затримав розгублено.

Почув, як той запитав про старшину. В Ореста серце загупало в грудях. Цей голос знайомий. Запульсувало у скронях, в руках. Проковтнув парубок слину, не в силах рушити з місця.

- Му, - гукнув він його, не відкриваючи рота. – Му-у, - знесилено подався вперед. – Му-у! – зірвався й побіг.

Озирнувся Назар на ці звуки.

- Му! – кинувся той йому на шию. – Му! – заволав болісно. - Му-у! – обійняв міцно. – М-у-у! – заховав обличчя, починаючи плакати.

- Оресте! – схвильовано огорнув. – Оресте! – заблищали його очі.

- Му-у-у! Му-у-у! – тулився до парубка ближче, не збираючись відпускати, ніколи, ніколи більше в житті.

Оточуючі занепокоєно глянули на цих двох, почали турбуватися.

- Гей, німий. Що сталося? Що таке? – питали поглядом у Назара.

А той не хотів їм відповідати. Не хотів ані з ким говорити. Тільки обіймати Ореста свого. Такого теплого, сумного, такого… За яким дуже скучив. Заховав парубок своє обличчя біля його плеча, почав гладити спину.

- М-му…! – знесилено плакався той. – М-му…!

- Му-гу… - співчутливо і болісно кивав Назар на все це.

Підійшов до них старшина скоро, запитав, що тут сталося, чому парубки плачуть.

- Я… - шморгнув Назар носом й відсторонився від Ореста, витер своє обличчя, подивився на чоловіка. – Я хочу приєднатись до вас. Стати козаком.

- Мгм?! – шоковано глянув Орест на нього, все ще обіймаючи однією рукою.

- Козаком? – зацікавився старшина, пройшовся поглядом по Назару. – Рубати ворогів бажаєш?

- Мгм! – налякано подивився Орест на командира. – Му-у! – виставив йому долоню і помахав нею. – Му-у!

- Бачу німий наш не дуже схвалює це, - вказав чоловік на ці жести.

- Я… - невпевнено заговорив парубок. – З монастиря пішов, - похилив голову. – Мені немає куди більше йти.

- Мг? – стривожено повернувся Орест до нього. – Мг-м? – співчутливо змінився, поспіхом витер сльози свої.

- Ну то божих людей ми не змушуємо ставати козаками. Може помічником нашого священника будеш.

- Та… - ніяково скривився Назар. – Може писцем? – підняв погляд до нього. – Я писати вмію.

- О, - приємно здивувався чоловік. – А писець нам якраз не завадить. Добре писати вмієш?

- Книги богословські переписував.

- Ой, та взагалі добре! – хлопнув в долоні. – Ходімо зі мною, запишемо тебе! – попрямував кудись в сторону.

Назар засмучено подивився на Ореста, виходячи з його обіймів:

- Поговоримо пізніше…

- Мг-м, - занепокоєно відповів той, шморгнув носом.

Записали Назара у курінь, познайомили із місцевим писцем, пояснили, чим він сам буде займатись. І показали околиці, в якому курені він буде жити, дали одяг, нагодували.

- Мг-м? – невпевнено зазирнув Орест до його куреня.

- Га? – закінчував той перевдягатись.

Був він тепер у чоботях, широких штанах, поясі. У тій самій простій сорочці.

- Оресте, - побачив хлопець його. – Я скучив.

- Мг-м, - заховав той погляд і порожевів.

- Поговоримо?

- Мг-м, - некомфортно огледів інші ліжка, взяв парубка за руку і вивів із табору.

Попрямували вони до дерев, до ріки, до того місця, де раніше рибалив Орест.

- Мг-м, - зупинив їх козак у тіні. – Мг-м, - стривожено кивнув на хлопця, вказав поглядом на монастир.

Той важко видихнув, опускаючи голову.

- Вигнали мене, - відвів погляд у бік і зчепив пальці. – Наклали на мене єпитимію. Намагався я загладити свою провину. За те, що провів тебе усередину, за те, що диявол оволодів нами… - підняв очі до храму. – Але мені це не допомогло. Слабкий я виявився духом. Не зміг протистояти злим силам. А Бог… Не захистив… - похнюпив голову. – Ігумен сказав, що я маю відмовитися від усього мирського. Забути про тебе, про все, - з болем подивився на хлопця. – Я намагався, - заблищали очі. – Молився кожного дня, просив в Господа прощення і допомоги. Спокутував свій гріх. Але… Засумував я за тобою, - рушив до нього і обійняв. – Не уявляю я, як я маю прожити і більше ніколи не бачити тебе.

- Мг-м, - співчутливо огорнув його той.

- Люблю, - потягнувся до губ і поцілував.

- Мг, - притулив Орест його дужче до себе.