Сторі-токи

Прожектори схрестили струмені світла й обернулись до сцени, засліпивши Богдана. Чоловік примружився, і зала вмить втратила свої чіткі обриси — тисячі деталей розчинились у блюрі.

— І ми повер-р-ртаємось! — заревів рудоволосий ведучий, рокочучи, як грім у пастці ночі. — В ефірі телепередача «Хто хоче стати всевідаючим?» і у нас у гостях особистість із великої літери «О», саме тієї, яку ви чуєте у вигуку «Ого-го», — це Богдан Ківалов, забудовник у чарівному місті Київ!

— У Дніпрі, — вкотре виправив Богдан.

— Саме так — у Києві в Дніпрі.

Над головами глядачів повисла табличка з написом «Сміх», і тьмяні образи награно й неприродно зареготали. Богдан подумав, що якби він зараз закрив вуха, людиська тіпалися б, ніби в передсмертних конвульсіях.

Ведучий зазирнув в екран гри й продовжив уже поважним, інтригуючим тоном:

— Залишились лише дві загадки, відповідь на які подарує нашому учаснику знання, якими не володіє жодна людина у світі! І перша з них уже перед нами: «Назва середньовічного надгробка, на якому покійника зображували у стані тілесного розкладу».

Богдан скористався дзвінком другу, втім, єдина людина, що могла знати відповідь на таке питання, — знайомий архітектор — виявилася поза зоною доступу. Тож Богдан обрав випадкову відповідь, і вже за мить світло прожекторів та неонові стрічки під скляною підлогою замерехтіли зеленим.

— І це правильна відповідь — тр-р-ранзі! — левом заричав ведучий, а зала зайшлася в оплесках.

Цього разу як винагороду Богдан дізнався, що кульова блискавка — це не плазма, а порожнина в матерії, крізь яку на Землю потрапляють ті, кого називають полтергейстами. Богдан навіть не здивувався.

На черзі було останнє питання гри. Ведучий зняв піджак. Хвилювання на його обличчі стало непідробним. Краплі поту, величиною з гранатові зерна, вкрили високий лоб. Він довго не міг насититися своїм захватом. Нарешті заспокоївся і гучним шепотом, прямісінько у вологий, брунатний фільтр мікрофона прочитав:

— Чи є життя після смерті?

— Це що, моє запитання? — здивувався Богдан.

— Саме так, — із легкою посмішкою, що таїла в собі щось тривожне, відповів рудоволосий.

— Але звідки я маю це знати?

— Спробуйте згадати, як ви сюди потрапили, Богдане.

— У якому сенсі? Я... Я сів у літак і... прилетів сюди.

— І це все? Просто прилетіли? Без запрошення? Без дзвінка?

Раптом прожектори згасли, і на мить залу затопила пітьма. Увімкнулися ліхтарі, що повернули з небуття тисячі деталей, сотні очей і десятки облич. Де він їх бачив раніше? Богдан упізнав у них пасажирів, з якими сів у літак. Усі вони тіпалися у передсмертних конвульсіях. Попри гримаси сміху, що невидима рука виліпила їм на обличчях, в очах застигли жах і розпач.

Богдан засміявся. Він хотів спитати, чи немає хоч якоїсь можливості повернутися назад, але швидко зрозумів, що з такими таємницями, про які він дізнався, це неможливо. Він побачив у залі кілька вільних місць, встав і зайняв одне з них.

— Ведіть наступного! — виголосив ведучий.

Прожектори схрестили струмені світла й обернулись до сцени.