До школи!
— Вставай, час до школи!
Крик матері вирвав його зі сну так раптово, що він кілька секунд не міг зрозуміти, де знаходиться. Підвівся на ліктях і подивився на двері. Під ними ще ворушилася тінь матері — тонка смуга темряви.
— І не забудь зібрати рюкзак!
— Добре, — сонно відповів він.
Він сів на ліжку й опустив ноги на підлогу, машинально нахилився й заглянув під стіл, де зазвичай стояв його рюкзак.
Рюкзака не було.
Він нахилився нижче, заглянув під ліжко, але побачив там тільки килим пилу. Втім, у дальньому кутку щось блиснуло. Він простягнув руку й витяг телефон. Його старий, майже розряджений друзяка. Цей телефон він купив сам. Багато років тому, вже після... після аварії. Натиснув кнопку живлення і побачив своє обличчя у відблиску на екрані. Щойно це трапилось, як він одразу згадав, що батьки померли десять років тому! Він пам'ятав похорони. Пам'ятав чорні хустки. Пам'ятав кладовище, мокру землю і труни, які опускали в могили. Пам'ятав, як робив ремонт у квартирі! Та ж навіть речі стоять зовсім не так, як раніше!
Стукіт у двері змусив його здригнутися.
— Ти прокинувся? — запитала істота, що прикидалась матір'ю. — Чи мені зайти?
Він дивився на двері, не знаючи, що відповісти.
— Ні, ні! Я вдягаюсь!
Він знову схопив телефон і відкрив Google Drive. Папка з фотографіями збереглася. Він перегорнув кілька файлів і знайшов те, що шукав — фотографії з похорону. Батьки дійсно померли і це не могло бути помилкою.
Двері лякали. Він підійшов до вікна й відчинив його. Унизу, далеко під ногами, лежав двір. Висота була такою, що стрибок міг його вбити, але думка про це вже не здавалася страшною. Він поклав руки на підвіконня.
— Якщо не зберешся за хвилину, я зайду і буду вдягати тебе власноруч!
Будь ласка! — хоча б одне пояснення тому, що відбувалося! Можливо, він збожеволів? Можливо, все це сон, у якому він збожеволів?
Двері відчинились. У коридорі порожньо. З кухні долинув запах смаженого м'яса, а разом із ним — приглушені голоси. Голос "матері". Голос "батька". Вони розмовляли так буденно, ніби останні десять років були вигадкою кіношників.
Він повільно пішов на кухню.
Зупинився у дверях.
— Ну нарешті, — сказала мати й сунула йому в руки порожню тарілку.
Він підняв очі і його враз засліпило світло фури, що неслась прямісінько на нього.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!