Це не погроза
Можливо, я знаю, коли ти помреш. Це не погроза. Це прокляття. Спершу я намагався обернути його на дар, але програв.
Євгенія Підляшко — перше ім'я у щоденнику смертей. 2003 рік. Спекотний серпень. Вражений нічним кошмаром, я поїхав до тітки, яка мала важелезний телефонний довідник. Їхав і казав собі: «Якщо там є це ім'я, я наберу її».
— Алло! Хто це?
— Вітаю, Євгенія. Ви мене не знаєте.
— То ви помилились номером?
— Ні. Хочу попередити: уникайте червоних авто.
Але одне з них її знайшло.
Наступного разу я вистежив людину. Спершу чоловік у костюмі сміявся мені в обличчя, а потім спохмурнів і пригрозив викликати поліцію. Слідчі приїхали наступного дня: цікавилися, про що я розмовляв з покійним.
Тож в якийсь момент я змирився. Припинив намагатися врятувати приречених. Аж допоки не наснився сон з моєю сусідкою. Красивою жінкою, що самотужки виховує сина. Мені вдалося переконати її поїхати з міста. І це спрацювало! Малого вона лишила на мене — більше нікому було. Він у мене кілька тижнів. Каже, що ночами я виходжу на балкон, відкриваю вікно і розмовляю з місяцем. Дивно це... Звичайно, планетам нудно і сумно у тому чорному космосі, та ніяк не втямлю, чому вони обрали для спілкування мене?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!