Закляті коханці

Чикаго. 1985 рік.

Сценою миготіли зелені та білі спалахи від прожекторів. Серпанок диму обвивав фігуру співака. Хлопець стояв на краю сцени, співаючи про болісне минуле. Хтось у натовпі танцював, хтось підспівував. Дівчата із захватом дивилися на виконавця, іноді махаючи йому. Проте, співак наче був відсутнім на майданчику, думками перебуваючи деінде. Крім одного глядача, ніхто не помічав, як виконавець невпевнено стояв, тримаючи мікрофон обома руками. Чоло блищало від крапель поту, а темні пасма злиплися тонкими нитками. У всьому тілі відчувалася втома і тяжкість. Позаду штовхалися люди, намагаючись протиснутися вперед, але місце було зайняте. Глядач мав бачити кожен рух, спостерігати за кожною тінню на обличчі соліста. Здавалося, погляд карих очей звернений просто на нього. Але в очах виконавця проглядалася пустка, наче всередині не залишилося жодної емоції. Кріс зміряв фігуру, в якій знав кожен вигин і кожну родимку під цим блискучим сценічним костюмом. Протиснувшись крізь натовп, вийшов на вільну місцину. Притулившись до ліхтаря, закурив цигарку. Музика вже не оглушала, а лилася плавно, проникаючи в саме серце. Ітан співав так само чисто, натхненно, але в кожному рядку відчувалася мука. Наче йому нестерпно було стояти перед цими незнайомими людьми. Кріс видихнув дим, подивившись на соліста колишнього гурту «Фенікс». Той не здавався щасливим. Та й інші учасники виглядали мляво. Можливо, це Крісова образа намагалася викривити картинку. Проте, «Фенікс» був вже не тим. В цей раз образ міфічного птаха не бажав відроджуватися. Коли гурт попрощався з глядачами, Кріс розтоптав носаком черевика згаслий недопалок. На мить замислившись, він попрямував до огородженої зони. Технічний персонал вже скручував кабелі, відносив інструменти й Кріс мимоволі задивився на їхню роботу. Колись, коли вони тільки починали, займалися всім цим самі. Чомусь від цих спогадів стало щемливо, солодко боляче.

Кріс поквапився за Софі. Коли він опинився на трейлерному майданчику, зупинився. Ряди машин, біля котрих стояли крісла. Від кожного трейлера тягнувся кабель, шуміли генератори. Відчувався запах шин та мастила, десь позаду чулися голоси. Софі махнула йому, щоб йшов за нею. Коли вони завернули за один із трейлерів, Кріс побачив хлопців. Маркус з Ліамом про щось сперечалися, а новий учасник повільно жлуктив пиво, закинувши ногу за ногу.

— Подивіться, кого я привела, — промовила Софі, звертаючи на себе увагу. — Піду перевірю, чи завантажили інструменти, — додала вона, пригладивши волосся. Махнувши рукою, попростувала до виходу.

— Крісе! Бляха, чуваче! — Ліам у два кроки скоротив дистанцію та згріб Кріса в міцних обіймах. — Засранець ти. Хоч би написав колись, — жартівливо штурхнувши його, Ліам дав Маркусу можливість привітатися з другом.

— То як тобі без нас? — усміхнувся Маркус, потискаючи руку Кріса.

— Щоночі обливаю подушку сльозами, — пирхнувши, відповів Кріс, повільно оглянувши простір.

— Я Раян, — новий гітарист підвівся і підійшовши до Кріса, простягнув долоню. — Як тобі виступ? Сподіваюся, я достойна заміна, — він чув про Кріса. Екс-учасника «Фенікс» вважали легендою. Про Максвелла говорила, як про талановитого музиканта. І Раяну хотілося бути не гіршим.

— Та годі набивати собі ціну, — Ліам по-дружньому ляснув Раяна по плечу, відтягуючи його від Кріса. — Нормально все.

— Мене ніхто не заміняв, Я сам пішов, — шорстко відповів Кріс, помітивши, як Раян безпорадно опустив руку. — Щодо гри, здається треба міняти струни, фонує.

— Ой, все. Випиймо, — озвався Маркус, обійнявши Кріса за плечі. Подавши приятелю нову пляшку пива, цокнувся своєю пляшкою з Ліамом.

— То, де Ітан? — якби між іншим спитав Кріс, поставивши пляшку на столик, так і не відпивши напій.

— Він у трейлері, — промовив Маркус, переглянувшись з Ліамом.

— То він не вийде? Привітатися, — вдаючи байдужість, проговорив Кріс. Сховавши руки в кишені пальта, намацав запальничку та стиснув у кулаці.

— Навряд, — запнувшись, відповів Ліам, відпиваючи пиво. — Ой, та йди вже. Але не думаю...

— Ліаме, — застережливо проговорив Маркус, красномовно глянувши на друга. — Він на протилежній стороні, третій трейлер, — поплескавши Кріса по плечу, сказав хлопець.

Кріс розвернувся і, перетнувши асфальтовану ділянку до іншого ряду трейлерів, став рахувати вагончики. Не наважуючись підійти до потрібного, пішов далі. Дійшовши до п’ятого, зазирнув у віконце. На столику лежав стос газет, притиснутий шахівницею Маркуса. Поряд тьмяно виблискувала губна гармоніка Ліама. Кріс добре її пам'ятав, бо саме він подарував музичний інструмент другу. Вже збираючись повернутися до третього трейлера, хлопець помітив вішак, що висів на дзеркалі. Дві сорочки разом. Одна рожева, з маленькими трикутничками. Так яскраво вдягався лише Ліам. Маркус надавав перевагу стриманішому одягу. Джинсова сорочка з двома кишенями на грудях наче обіймала яскраву. Кріс озирнувся у той бік, звідки лунав гучний сміх. Він насупився, наче щось обдумуючи. Чи могло це щось значити, окрім того, що на одному вішаку висів одяг двох друзів? Видихнувши, наче жалкуючи, що вдерся в щось особисте, Кріс повернувся до вагончика Ітана. Довго стояв перед ним, перш ніж натиснути на ручку дверей. Ті заскреготали, немов попереджуючи господаря трейлера про небажаний візит. Приміщення було затхлим, а напівтемряву розбавляла лампа, що висіла на стелі. Стіл був завалений буклетами, порожніми пивними банками та розсипом центів. Кріс прикрив двері, спираючись об них. Його погляд прикипів до фігури, яка схилилася над раковиною. Поряд стояв склянка з водою. та маленька пластикова пляшечка. Ітан був перевдягнутий у чорну сорочку, що звисала якимось балахоном. Коли він озирнувся, Кріс відчув, що летить кудись через підлогу трейлера, під землю, у вічне провалля. Обличчя Ітана було спітнілим та блідим, від чого карі очі здавалися глибшими. На білій майці проглядалися вологі плями. Кріс простежив, як кадик юнака ворухнувся і він наче заціпенів від цього. Ніздрі Ітана розширилися від глибокого вдиху, він похитнувся, але втримався рукою об стільницю.

— Прийшов за автографом? — витерши з чола піт, проговорив Ітан. Він поглянув на хлопця, радіючи, що між ними значна відстань. Уявляти сотні разів їх зустріч і коли та зрештою відбулася, бути зовсім до цього не готовим. Тому Ітан боявся, що не втримається і зламається просто біля ніг Кріса Максвелла.

— В задницю його засунь, — процідив Кріс, обводячи поглядом обстановку. Всюди лежав одяг. З-під одного із ліжок проглядав гриф гітари. Кріс поморщився, згадуючи нового гітариста. Той вочевидь не вмів доглядати за своїм інструментом

— А ти не змінився, — Ітан схилив голову, перечікуючи нову хвилю болю. Пігулки ще не подіяли, але він намагався триматися. — Окрім цього, — він вказав на довге пальто, з-під якого були видні штани з підтяжками та смарагдова сорочка. Волосся хлопець відростив, стягнувши резинкою на потилиці. — Виглядаєш, як піжон.

— А ти як невдаха, — відрізав Кріс, змірявши хлопця уважним поглядом. Питання про самопочуття крутилося на язиці, проте Кріс лише стиснув щелепи. Він не знав, навіщо взагалі прийшов на концерт. І вже достоту не було відомо, чому стоїть тут перед колишнім. Напевно хотілося впевнитися, що нічого не відчуває. Якби ж то можна було збрехати самому собі.

— Тоді чому ти тут? — Підійшовши до столу, юнак встав біля стільця, почавши застібати сорочку. Тільки зараз він помітив у якому стані майка. Він дійсно виглядав, як невдаха. обтрусившись від невидимих порошинок, Ітан почав прибирати банки. В душі заворочалося роздратування на сусіда. Раян ніколи не прибирав після себе.

— Провідував хлопців, вирішив, чому б і ні, — стенувши плечима, промовив Кріс. Наче заявитися через роки до людини, що принесла біль, не вважалося чимось особливим. — П’ять років минуло.

— Так, п’ять років, — викинувши сміття, Ітан подивився на Кріса. Раніше сірі очі хлопця відносили його на хвилях теплого моря. Тепер Ітану здавалося, що його обличчя засипає гострими крижинками. Кріс виглядав непохитно, гордо і до болю чужинно.

— Ти щасливий? — Раптом для самого себе спитав Кріс, повільно наблизившись до Ітана. Але певна відстань між ними так і залишилася недоторканою.

— Щастя швидкоплинне, — уникаючи прямої відповіді, сказав Ітан. Його щастя розлетілося на даху готелю. І саме він розбив його вщент.

— Треба ж, — зловтішно хмикнув Кріс. — Я вважав у тебе з Деборою все добре.

— Не приплітай її сюди, — холодно промовив Ітан.

— Окей, — Кріс розтягнув губи в презирливій посмішці. — Не збирався, — витягнувши цигарку, підпалив її та повільно затягнувся. Примружившись, стежив, як обличчя Ітана оповиває легка димка.

— Ти куриш? — Дим від цигарки лоскотав ніздрі, однак Ітан навіть не поворухнувся. Ковтнувши ком, він ковзнув по пальцях, що тримали цигарку. На стиснуте підборіддя. На очі, які забирали останні сили. Кріс мав такий вигляд, немов опинився в цьому старому трейлері випадково. І не за власним бажанням.

— Не треба за мене хвилюватися, — уїдливо відбив Кріс, струшуючи попіл просто собі під ноги. — Краще подивися на себе. Ітане, Ітане, — скрушно додав він, криво посміхнувшись, — я вважав, що нижче вже нікуди. Але ти мене здивував, — Кріс театрально заплескав у долоні. Схиливши голову знову затягнувся, видихаючи тонкою цівкою дим.

— Сьогодні просто невдалий день, — Ітан поправив комір сорочки, пригладив волосся. Проте, під чіпким поглядом Кріса ці невдалі спроби привести себе до ладу, самому здавалися сміховинними. — Не думай...

— Я не думаю, — жорстко обірвав юнака Кріс. — Я бачу. Воно того вартувало, ммм? — Дзвінким від напруги голосом спитав Кріс. — Всього, що ти зробив з нами?

— Єдине, чого я хотів, це захистити тебе, — промовив давно завчену фразу. Вона віддавала полином, настільки приїлася і викликала гіркий посмак.

— Не кажи цього, — Кріс вказав на Ітана пальцем, закликаючи його замовкнути. Всередині загорілося нестримне полум’я. Кріс стиснув вільну долоню в кулак і трохи подався вперед. Ці слова в’їлися в його шкіру і він ненавидів їх понад усе на світі. — Інакше я запхну тобі цю цигарку просто в горлянку.

— Навіщо ти прийшов? — Вигнувши брову, спитав Ітан. Він вдивлявся в червоний вогник на кінці цигарки, яку Кріс тримав двома пальцями. Повітря згустилося, а стіни неначе стиснулися, звужуючи простір. — Що ти тут робиш, Крісе? З тим, хто завдав болю. Зрадив тебе, — розважливо вів далі юнак. — Невже ти настільки не поважаєш себе?

— Яке ж ти лайно, Ітане, — натягнуто розсміявся Кріс, розтоптуючи черевиком недопалок. — Хочеш знати, чому я тут? — З викликом випалив хлопець. Але продовжити не наважився. Як він міг сказати, що не було й дня, щоб він не думав про нього? Що уві снах Ітан приходив і мучив його зранену душу? А щоб порахувати, скільки в пам’яті спливали карі очі, не вистачило б і кількох днів. Кріс дивився на колишнє кохання, розуміючи, що в цей момент у нього залишається тільки злість. Інакше він давно б розсипався.

— Йди. Це нічого не змінить, — не дочекавшись відповіді, втомлено промовив Ітан.

— Ти щасливий? — Повторив недавнє запитання Кріс. Він вдивлявся в очі Ітана вишукуючи правду. Якусь тінь на обличчі, яка могла б дати підказку про справжні почуття. — Просто дай відповідь. Дебора це те, що ти хотів? — З натиском доповнив Кріс

— Це немає значення, — сухо промовив Ітан.

— Це, — з тихою загрозливістю просичав Кріс, впритул наближаючись до Ітана, — має збіса велике значення. — То що, Ітане? — Скривив губи в посмішці хлопець. — Тобі подобається її трахати? Ти так само стогнеш? Чи у тебе не стоїть? — Прошепотів на вухо Кріс.

— Забирайся — злісно промовив Ітан, почавши виштовхувати Кріса за двері. Однак, Кріс намагався перехопити ініціативу, втриматися в трейлері. В результаті обидва опинилися на подвір'ї, ледь не виламавши двері.

— Ти кохав мене? — Кріс схопив Ітана за сорочку, сильно струснувши. — Хоча б колись. Ти кохав мене? — З якоюсь несамовитою приреченістю повторив він.

— Чи я колись казав тобі, що кохаю, ммм? — Проговорив Ітан, розтягуючи губи в ядучій посмішці. — Ось вона правда, — він штовхнув Кріса у груди. — Я одружений. А ти жалюгідно хапаєшся за минуле.

І в Кріса вмить щось клацнуло. Все навколо наче забарвилося в червоний. Замахнувшись, він щосили вдарив Ітана, поваливши на землю. Сівши зверху, Кріс кілька разів заїхав йому в щелепу. Ітан не рухався, лише здригався під ударами. І це розлютило Кріса ще більше. Тряхнувши його, вдарив сильніше. Руки Ітана стислися на передпліччях Кріса. Очі широко розплющилися.

— Припиніть! Що ви тут влаштували! — Проте нового удару не послідувало. Кріса хтось відтягнув.

Ітан завалився на бік, спльовуючи червону слину. Підвівши голову, побачив, як Кріса стримують Маркус та Ліам. Поруч стояв Раян, розгублено дивлячись то на Кріса, то на Ітана.

— Тобі краще піти, Крісе, — твердо промовила Дебора, допомагаючи Ітану підвестися. Кріс скинув з себе руки приятелів, що тримали його. І окинув дівчину важким поглядом, подався геть.

— Що тут відбулося? — Спитав Раян, але йому ніхто не відповів.

— Ніхто не має знати про це. Зрозуміло? — Звернулася Дебора до Ліама та Маркуса. Перекинувши руку Ітана собі на плече, вона суворо подивилася на хлопців. — Раяне? — Отримавши ствердний кивок від гітариста, увійшла до трейлера.

Всадивши Ітана на ліжко, дівчина витягнула з холодильника шматок сиру та завернула в рушник. Льоду не було, тому доводилося використовувати їжу. Подавши прохолодний згорток, Дебора почала шукати аптечку. Вона відкривала шафи, шухлядки, перебираючи вміст. Її руки тремтіли, серце прагнуло вирватися крізь ребра. Жахлива картина, що постала перед нею, досі яскравим спалахом стояла перед очима. Дебора ніколи не бачила Кріса в такому стані. Лють упереміш з таким болем, що перехоплювало подих.

— Де ж та клята аптечка, — пробурмотіла Дебора, спихнувши з верхньої полички келих. Він впав у раковину, розлетівшись на уламки, але вона не звернула на це уваги.

— Облиш. Я сам розберуся, — відсторонивши руку, якою тримав рушник, промовив Ітан. Хлопець намагався не дивитися на тканину, що забарвилася яскравими плямами. Відклавши рушник, доторкнувся до губи й поморщився від болю.

— Я бачу, як ти розбираєшся, — хмикнула Дебора, здивовано роздивляючись сумочку із червоним хрестом. Аптечка чомусь лежала під раковиною. Позачинявши дверцята тумбочок та шухлядки, присіла поруч з Ітаном.

— Ти не маєш це робити, — притримавши руку Дебори, сказав Ітан. Він бачив, як дівчина прикусила губу, а її брови звелися у скорботну лінію.

— Стулися, — беззлісно відбила Дебора, вмочуючи ватку у пероксид водню. Обробивши ранку в кутику рота, стала обережно промивати садна на вилиці та підборідді. — Добряче дісталося. Чим ти його так допік?

— Він сам винен, — Ітан трохи відхилився, бажаючи змінити положення. Обличчя ще досі пашіло від ударів, а біль у спині повернувся з новою силою. — Не вміє відпускати, — стримуючись від неприємних відчуттів, промовив Ітан.

— Ітане, ти вважаєш мене дурепою? — Дебора злегка стиснула підборіддя хлопця, вдивляючись в його очі. — Думаєш, я нічого не помічаю? — З часткою невдоволення проговорила дівчина. Відклавши використані шматки ватки, нанесла на вушну паличку мазь та торкнулася ран. — Ти зберігаєш кожну статтю про нього. Гітара Кріса в нашому будинку подібна до реліквії. Ти навіть служниці не даєш витерти з неї пилюку. Вже не кажучи про те, що постійно порівнюєш Раяна з ним. І Раян значно програє. Бідний хлопець постійно вислуховує від тебе зауваження. То хто з вас не вміє відпускати? — Дебора навмисно вдавила вушну паличку в ранку біля рота. Ітан вперто заперечував те, що лежало на поверхні. Це обурювало, наче хлопець намагався зробити з неї посміховисько.

— Деборо, — заговорив Ітан, вловивши холодний блиск у темних очах дівчини. Вона мала рацію, Ітан не відпустив минуле. Він жив в ньому. Те що було раніше, давно перетворилося на отруту і хлопець напувався нею, неначе елітним вином.

— Ти мав йому сказати ще до нашого весілля, — уривчасто випалила Дебора, складаючи ватку та антисептик в аптечку. — Моя помилка, що я не пішла проти тебе, — підібгавши губи, сказала вона. Тоді їй здавалося, що Ітан мав сам все пояснити. Потім, через повагу до хлопця, вирішила мовчати. Однак, побачивши бійку Ітана з Крісом, зрозуміла, що припустилася прикрої помилки.

— Це стосується тільки мене, — відрізав Ітан, похмуро поглянувши на дівчину.

— Помиляєшся. Це стосується нас трьох, — твердо відбила Дебора, пильно подивившись на Ітана. — Всі ці п’ять років Кріс був примарою в нашому житті. І я казала тобі, звернутися до лікаря, — різко змінила тему Дебора. Попри опір хлопця, задерла його одяг, щоб роздивитися спину. Шкіра на попереку була стерта від дрібних подряпин. — Не крутися, — взявши широкий пластир, дівчина обережно наклеїла білий, липкий пласт на травмоване місце. — Скажу Софі, що поїдемо завтра. Тобі треба відлежатися.

— Зі мною все гаразд, — спробувавши підвестися, але стиснувся від гострого спазму в спині. Повільно видихнувши, приречено опустив голову. Він ненавидів свій стан, коли нічого не міг зробити без сторонньої допомоги.

— Ти сам на себе не схожий, — важко видихнувши, сказала Дебора. — Відпочинь. Я пройдуся, треба подумати.

— Про що? — Ітан підняв на неї очі та торкнувся руки дівчини. Дебора всі ці роки була йому опорою, навіть в цю мить, сповнена невдоволення, дівчина залишалася поруч. Дебора стала єдиною людиною, з котрою Ітан міг розслабитися. І він був їй за це вдячний.

— Про життя, — Дебора чмокнула хлопця у чоло і затримавши руку на його плечі, вийшла з трейлера.

Дівчина вийшла крізь огорожу, проминула сцену, біля якої стояло декілька техніків. Вони пили каву і про щось тихо перемовлялися. Дебора швидко пройшла площу, вийшла на сусідню вулицю, де її зустрів потік машин. Думками вона повернулася на самий початок — на шість років назад. Тоді, побачивши в студії Кріса з Ітаном, Дебора лише ствердилася у своїх підозрах. Між цими двома завжди був якийсь зв’язок, але дівчина не хотіла робити висновків. Проте ситуація складалася вельми делікатна. На той момент Дебора вже добре спілкувалася з Ітаном. Їй захотілося допомогти хлопцю, і убезпечити гурт від зайвих чуток. Але потім дівчина зіштовхнулася з новою проблемою — Кріс став відверто її зневажати. Дебора не бажала звинувачувати Ітана, проте його мовчання й поклало початок ворожнечі з боку Кріса. Після весілля ситуація загострилася до межі. Аж поки все не вибухнуло виходом успішного гітариста з «Фенікса». Дебора бачила, якого стресу це завдавало батькові, як близько до серця він сприймав всі статті. Коли ж все стихло, дівчина вважала, що ситуація залагоджена. Якби не одне але — Ітан почав нищити себе. За всі п’ять років Дебора не бачила, щоб хлопець усміхався, робив щось приємне, відпочивав. Бувши свідком душевних мук хлопця приносило їй нестерпний біль. Опинившись на перехресті Вабаш та Адамс стріт, вона зупинилася. Поряд проходила лінія метро і до Дебори долинав гул, а під ногами відчувалася вібрація. Озирнувшись, дівчина обвела поглядом акуратні магазинчики та кафе, що миготіли неонами. Поруч пройшли дві дівчини, які трималися попід руки. Їхній сміх відбився всередині, забившись щемливою струною. Видихнувши, Дебора вперлася поглядом у таксофон. Потерті металеві двері наче закликали увійти всередину. Дебора подалася вперед, роблячи крок. Потім ще один, поступово прискорюючись. Опинившись перед телефонною будкою, швидко заскочила до тісного простору. Діставши з сумочки гаманець, довго перелічувала центи. Потім підійняла слухавку та опустила монети у невелику кишеньку збоку телефону.

— Привіт, — тихо промовила вона, втискаючи у вухо слухавку. — Я знаю. Так, подумала. Слухай, я згодна. Згодна, чуєш? Але мені потрібна твоя допомога, — голос Дебори затремтів. Вона поглянула на вулицю. Черги не було, і вона відчула полегкість. Дебора притиснулася до апарату всім тілом, намагаючись не думати про те, що за спиною розтяглося нічне місто. — Мені треба два квитки в Солджер-філд. Так, все розпродано. Але це важливо. Благаю тебе. Добре. Дякую, — повісивши слухавку, Дебора притиснулася чолом до телефону. Згодом, випроставшись, вийшла з таксофона і повернула до трейлерного майданчика.

З кожним кроком дівчина ставала все рішучішою. І коли наблизилася до місця перебування музичної команди, одразу пішла до сьомого вагончика. Їй треба було переговорити із Софі, пояснити, що вона залишається в Чикаго у справах. А Ітану треба прийти до тями. Після короткої розмови із менеджеркою, Дебора зачинилася у своєму трейлері, обдумуючи нещодавні події. Рішення, яке прийшло до неї, було ще не сформованим, наче перші промені сонця. Проте, Дебора розуміла — перебувати на цьому згарищі понівечених життів з неї доста. І треба було щось змінювати.