Слова летіли у холодне скло

Він рахував хвилини самоти.

А кожен крок розлукою болів.

Розсипались невидимі мости,

Що час колись між ними спорудив.

Вона ховала очі від дощу.

Він у юрбі шукав її сліди,

Але образи й гіркота плачу,

Мов запеклися в серці назавжди.

Минали роки — і росли міста,

Вона вже іншим дарувала сміх.

Та в спогадах — та сама висота,

Де перший сніг летів, неначе гріх.

Він будував кар’єру і життя,

Гортав обличчя, ніби сторінки.

Та в тиші, серед буднів забуття,

Він пам’ятав тепло її руки.

Одного дня у натовпі метро,

Серед чужих облич й німих очей,

Зустрілись погляди — і світло знов...

Немов і не було крихких ночей.

Поглянули — і заніміла мить,

Слова летіли у холодне скло.

Кохання втрачене іще болить,

І ніби тих років і не було.

Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»

А він кивнув, неначе крізь туман.

І кожен знов пішов у свій політ.

А в серці — незагоєний обман…

20 червня 2026 р.