О, мій Бос

Зловісний будильник вивів Елізабет із солодкого сну. Була майже п'яту ранку, прокидатися зовсім не хотілося, але вибору немає.

У неї і зараз у вухах дзвеніло після вчорашньої догани Боса.

На робочому місці залишилася ціла гора нерозібраних паперів, а сьогодні чекала нова партія.

Випробовувати терпіння Боса зовсім не хотілося. Робота престижна, добре оплачувана, тому потрібно постаратися її зберегти.

Вдягнувшись у строгий чорний костюм і зібравши своє пишне руде волосся в акуратний пучок, поплелася працювати.

Незважаючи на ранній час, на вулицях міста було досить багато людей. Всі поспішали у своїх справах, не зважаючи на ранню суєту.

Нова робота знаходилася недалеко від будинку, лише дві зупинки на метро. Що, до речі, теж було великим плюсом. По дорозі забігши до Стар баксу за подвійною кавою попрямувала на своє робоче місце.

На першому поверсі офісної будівлі у всій своїй красі, на повний зріст красувався портрет шефа. І пройти повз, не глянувши було просто неможливо.

До початку нового робочого дня залишалося мало часу, так що, не втрачаючи дорогоцінних хвилин, приступила до справ.

Рівно о восьмій у приймальні з'явився містер Реймс. Вигляд у нього був досить похмурий. Пронісся повз мене навіть «привіт» не сказавши. Ось дупа. Невже  так важко було б зі мною привітатись? Насупилась. Ну і гаразд, обійдусь і без його вітання.

Про звички шефа мене заздалегідь проінструктували. Швидко включивши кавову машину і заваривши за інструкцією його улюблену чорний напій, з тремтячими колінами попрямувала до кабінету.

- Доброго ранку Містер Реймс. Ваша кава.

Той лише махнув мені рукою, мовляв, поставити каву і продовжив копатися у своєму телефоні.

Ну і невіглас. Подумки показавши неввічливий жест зарозумілому гаду, вискочила за двері.

Знову сівши за стіл почала розбирати шквал нової пошти. Сьогодні всі наче мені на зло, вирішили написати начальству. І так, я розбирала не лише робочу, але й особисту пошту. А там повірте, було що почитати.

Та що там, я так не червоніла, навіть коли у шістнадцять Шон Крімор уперше мене поцілував. До того ж, як відомо, всі руді червоніють на раз два.

От і сиджу, читаю пошту зображуючи моркву. Ну і ... не варто заперечувати деякі поради беру і собі на замітку. А що, деякі пані досить красиво завуальовано описували свої побажання застрибнути в ліжко і гаманець до мого боса.

До самої обідньої перерви було досить тихо. А як усім відомо, після затишшя завжди настає буря.

Але те, що творилося в приймальні просто бурею назвати було складно, там був справжнісінький ураган.

І цей ураган мав досить сексуальний вигляд.

Спостерігати з боку як на вигляд мила, гарненька блондинка, в шикарній червоній сукні, намагається подряпати обличчя Боса було досить весело. Ось тільки гад спритно відстрибував, йдучи убік від гострих кігтів фурії. Але треба віддати їй належне. Здаватися та не планувала.

- Ах ти ж мерзенний виродок. Ти як насмілився кинути мене, так ще й у телефонному режимі. Та ким ти себе уявив?

Ого. Ось це пристрасті. Тепер зрозуміло, з ким він так активно листувався, що навіть не знайшов часу на банальний «добрий ранок». Так йому і треба. Ось навіть анітрохи його не шкода. Але все ж таки довелося натиснути кнопку на виклик охорони в приймальню. Як не як, це моя робота. Та й бос з грізним прищуром на мене витріщається. Напевно, помітив, як я посміхалася від карми, що наздогнала його. А це вже недобре.

А красуня не вгамовувалася. Досить таки спритно носилася по приймальні за чоловіком. Навіть незважаючи на свої двадцяти сантиметрові шпильки. Ну… це я, звичайно, перебільшила, але п'ятнадцять там було точно. І ось як вона собі шию ще не звернула? Розуму не прикладу.

- Заспокойся, досить влаштовувати сцену. Я тобі нічого не обіцяв. Ми мали одну ніч, на цьому все. – Гад розвів руки убік, посміхаючись. - Вибач мила, але не зачепила.

Скривилася, помітивши, як блондиночку перекосило від люті. Ох, дарма він це їй сказав. Ох, дарма. Інстинктивно спробувала відсторонитися ближче до дверей, щоб не зачепило від вибуху, а судячи з того, що мадам стала червоною акі киплячий чайник, все до цього і йде. Хоч би встигнути відскочити. Ще не вистачало, щоб мене зачепило ударною хвилею.

- Ах, значить так. Не зачепило? - Блондиночка, перехопивши свою сумочку як бойову зброя, стала на того насуватися. - Я тобі не просто дівка на одну ніч.

З кожним словом блондиниста переходила на ультразвук. Від її крику вуха мимоволі згорталися в трубочку. І була готова, ось-ось накинутись і подряпати очі гаду. І де, чорт забирай носить цю охорону.

І тут треба було цьому гаду привернути до мене увагу.

- Міс Фор. Що сторонні роблять у моєму офісі? Проводьте мадам до виходу.

Видавши свій наказ, зібрався було йти в свій кабінет. А я, я так і завмерла під палаючим поглядом цієї ненормальної. І навіщо він мене так підставив? Сам довів, а мені розбиратися.

Але втекти не встиг, блондиночка виявилася спритнішою.

Швидкий ривок, і ось уже мадам висить на містері Реймсі, а на його обличчі красується велика подряпина.

- Як ти насмілився так зі мною поводитися? Намагався нацькувати на мене це непорозуміння? Та хто ти такий?

Серйозно? Непорозуміння? Почала потроху закипати.

- Я уб'ю тебе, а потім і твою секретарку.

Впавши з шефа, схопила мою подвійну, недопиту ранкову каву і шпурнула її в бік чоловіка. Той звичайно ж встиг спритно ухилитися, але за ним стояла я.

 Секунда і я відчула, як холодний, липкий напій просочується через мою блузу до тіла. Ошелешено опустила погляд, поглянувши на неподобство на своїх грудях, і зрозуміла. Роботу я можу і нову знайти, куди спокійнішу і безпечнішу, а ось білявці зараз влетить.

- Все, з мене вистачить. - Я і раніше не відрізнялася залізним терпінням. Та й, якщо чесно, попередню роботу мені змінити довелося також через це. Зробити Босу догану і сподіватися, що тебе не звільнять, дуже тупо.

Подумки попрощавшись з новою посадою, швидкими кроками порівнялася з розлюченою білявою бестією і схопивши її за волосся потягла у бік виходу. Краем погляду помітила ошелешений погляд шефа, що втратив мову.

Красуня брикалася, але вирватися з моєї хватки в неї не було шансу. У мене була хороша підготовка. Все-таки мати три брати і бути наймолодшою ​​з них, і вміти не поступатися навіть найстаршому, ніби військова підготовка.

- Та як ти посміла? Я тебе знищу. Відпусти...

Все продовжувала кричати бестія. Мої нові і, мабуть, уже колишні колеги висовували голови із їхніх кабінетів, з цікавістю спостерігали за сценою.

Не звертаючи ні на кого уваги засунула гадину в ліфт і натиснувши кнопку направила ту на перший поверх. У телефонному режимі давши вказівку охоронцю вивести, та не пропускати цю особу у стіни офісу.

Розвернувшись, мовчки попрямувала до свого столу. Зайнявши робоче місце, як ні в чому не бувало, стала далі розбирати пошту. Руки трохи тремтіли. Але видавати ураган своїх емоцій не мала наміру. В наявності тримала маску серйозності. І робимо вигляд, що нічого такого не трапилося. Дивишся і все буде гаразд.

А ось шеф так і не зрушив з місця, продовжував витріщатися на мене величезними очима. І... якось безглуздо посміхатися.

Адреналін, який захопив усе моє тіло, поступово почав відступати, а мозок став відновлювати нормальну життєдіяльність. Але краще б він цього не робив.

Залишки адреналіну та хвиля страху накрила новою величезною хвилею. Все тіло почало бити тремтіння. Одна думка крутилася в голові «ЩО Я НАРОБИЛА»

Мені точно кінець. Мало того, що звільнять, то ще й по судах затягають за напад.

О Боже, а якщо це була наречена Боса, а я на неї... напала. Ні, точно не наречена. Судячи з «розмови», особу прийняли за дівку на ніч, ось та й розлютилася.

Шеф продовжував стояти на місці, не відводячи від мене погляду. Підняти голову і зустрінеться з ним очима, було страшно. Але рано чи пізно все ж таки доведеться це зробити і поговорити. Не можу ж я так цілий день сидіти, втиснувшись у крісло.

Чоловік першим перервав тишу.

- Міс Фор, може пояснити, що це зараз було?

Нерішуче підвела голову і все ж таки подивилася йому в очі. Чекала побачити все що завгодно, гнів, презирство і все в цьому дусі. Але веселощі та посмішку шефа, ну ніяк не чекала.

- Е… Ну, на своє виправдання можу тільки одне сказати. Ваша відвідувачка першою на мене напала, і доказ цього красується великою плямою на моїй блузці. І взагалі вона і на Вас напала, а я як ваш особистий помічник вважала за потрібне захистити Вас від неї. - Я говорила дуже швидко, боялася, що не вистачить часу виправдатись. Все чекала на появу охорони, яка супроводжує мене до виходу.

І тут мій Бос, зайшовся диким сміхом, та так голосно, що я через нього навіть думок своїх не чула. Він звалився на диван у приймальні і продовжуючи сміятися став потроху пити воду з пляшки.

- Елізабет – промовив він крізь сміх – Так мене навіть моя охорона не оберігає. І що вже казати за особистих помічників. Якщо так щиро й надалі будеш відданою мені, то це місце буде твоїм на довго. Звичайно всіх бити не доведеться, але в деяких випадках, ось як сьогодні, наприклад, було якраз до речі. Чесно зізнатися ця білява мадам мене вже дістала. Вона навіть чергувала біля мого будинку. Сам диву даюся як ще її не придушив.

- Е... Містер Реймс. Чи це означає, що я не звільнена? - Моє серце пропустило пару ударів, чекаючи відповіді. Ця робота хоч і важка, але платять досить добре і втрачати її якось не хотілось. Та й що там таїти, мені тут чомусь дуже подобається.

Тут мій бос став серйознішим

- По-перше, давай перейдемо на ти. Після останніх подій, думаю, це буде доречно. По-друге, з якого дива мені тебе звільняти? Ти навіть не уявляєш, як ти сьогодні мені допомогла.

- Спасибі містер Реймс - Мій подих полегшення викликав новий напад сміху у шефа.

Він підійшов до мого столу, простяг руку і ніжно прибрав пасмо мого волосся, що вибилося з суворого пучка.

- Лізі, ми ж домовилися, на ти. - З усмішкою на вустах пішов до себе в кабінет.

А я залишилася здивована. Що це щойно було? І чому те місце де його рука торкнулася моєї шкіри продовжувало поколювати.

***

Готуючись до укладання великого договору всі в компанії працювали не покладаючи рук, і я також не стала винятком. Так як роботи було багато, доводилося йти пізніше за всіх і приходити раніше за всіх.

Милий охоронець Вінс, спочатку мені тільки посміхався, а потім став купувати мою улюблену каву. Я звичайно розуміла, що він у такий спосіб намагається привернути мою увагу. В надії на побачення, а я «поки що» йому давати на таке згоду не збиралася, а от від ранкової кави відмовлятися не стала. Навіщо витрачати свій ранковий час на чергу за кавою, якщо це роблять за тебе? А я могла з ранку поніжитися в ліжку на десять хвилин довше.

- Доброго ранку Елізабет, ось твоя кава.

- Спасибі Вінсе. Ти як завжди люб'язний.

- Які плани на вечір? Може сходимо повечеряти?

- Я б із задоволенням, але багато роботи. Сам знаєш, як пізно я йду і о котрій вже тут. Поки що відпочивати часу немає. Але обов’язково якось іншим разом.  Пробач треба поспішати, потім поговоримо.

Так починалося майже щоранку. До сьогоднішнього дня.

Я вирішила змінити свої правила у виборі одягу, не стала одягати свій звичний брючний костюм. А зупинила вибір на облягаючій чорній сукні з широким вирізом на грудях. Який не тільки відкривав її, а й підкреслював гідність і пишність. І звичайно на ніжки одягла туфлі на високій шпильці. А волосся замість звичного пучка золотисто-рудою хвилею розсипалося по спині.

Мені захотілося змінити свій стиль. Досить бути сірою мишкою. Всі відвідувачі, проходячи повз на прийом до боса майже не помічали мене, а то й взагалі удостоювали якимось гидливим поглядом. Особливо жіноча стать. І я дійшла висновку, що перестаралася із строгістю у виборі стилю одягу.

Першим, звичайно, оцінив мої зміни охоронець. Раніше він не наполягав на побаченні. Він запрошував, я чемно відмовлялася і далі проходила на своє робоче місце і приступала до справ. Але сьогодні все пішло не по звичному сценарію. І навіть зовсім не поряд з ним.

Як завжди заходячи у фойє офісної будівлі мене вітав той самий охоронець. З моєю улюбленою кавою в руці.

Перекинувшись з ним люб'язностями вирушила на своє робоче місце.

Незабаром з'явився бос. Похмурий, злий. І чомусь дивився на мене так, наче це я йому настрій зіпсувала.

- Зроби мені терміново каву і підготуй звіт за минулий місяць.

- Добре, вже несу.

- І швидше, бо завжди доводиться тебе чекати. - Грюкнув дверима свого кабінету.

Ах ти ж гад. І коли це ти на мене чекав. - Бурчу собі під ніс, а сама швидко збираю звіт, поки готується кава.

Постукавши у двері, увійшла, акуратно поставила каву на стіл і поряд поклала документи.

Бос зробивши ковток кави і скорчив таке обличчя ніби там не кава, а отрута.

- І що ти мені принесла? Ти що смерті моєї хочеш?

- Це кава, я її зробила як роблю завжди

- Значить, погано вийшов. Перероби.

Від злості так і хочеться вмити його цією кавою, але звичайно розумію, що потім точно не вибачать і звільнять. В кращому випадку.

Мовчки беру чашку і йду переробляти і так гарну каву.

Другу порцію майже виплюнув на стіл.

- Ти що каву розучилася робити? Якщо сама не здатна, сходи в кафе навпроти і замов мені нормальну каву. - Він кричав на мене так, що і охоронець на вісімнадцять поверхів нижче, напевно, його чув.

Я не розуміла, що відбувається. І чому це він такий злий, та ще й зриває свою злість на мені. Що я йому зробила?

Мчуся повз як завжди люб'язного Вінса. Той здивовано дивився на мене.

Доставивши шефу його каву, ледь втрималася аби туди не плюнути. Трохи перебравши його особисті повідомлення, вибравши з звідти лише важливі повідомлення, що стосуються роботи, приступила як завжди до розбирання ранкової пошти.

Весь робочий день мені доводилося бігати між поверхами, з кабінету до кабінету, шукаючи неіснуючі документи.

Реймс давав мені такі доручення які було не реально виконати, а потім репетував так, що у вухах дзвеніло.

Нарешті настав довгоочікуваний кінець робочого дня.

Бос знову викликав у кабінет. Втомлено видихнула і попрямувала до тирана.

- Елізабет, я кликав тебе ще дві хвилини тому. Чому так довго не приходила? Чому я маю витрачати на тебе особистий час.

- Вибачте, більше не повториться. - опустивши погляд, стою мовчки.

- Завтра вранці мені потрібен повний звіт за останні півроку. Тож тобі доведеться затриматись і зробити його сьогодні.

Я заклякла на місці.

- Але ж це купа роботи. Майже на всю ніч.

- Це одна з умов прийому на роботу, купа роботи, та у разі потреби затримання на робочому місті до пізньої години. Якщо тобі щось не подобається, не смію затримувати.

Та яка його муха вкусила? Що сьогодні з ним не так?

- Я все зроблю. – Вимучено посміхнулася.

- От і добре. Не смію більше затримувати. А, і не забуть завтра вранці купити мені нормальну каву, щоб уникнути сьогоднішнього інциденту.

- Як забажаєте Містер Реймс. - обдарувавши його фальшивою усмішкою повернулася на робоче місце.

- Дідько. Доведеться протовктися тут півночі. От гад. Що він до мене прикопався?

Але вибору немає, доведеться йти до архіву та піднімати купу документів.

Через довгі чотири години роботи в архіві, нарешті дісталася машинки з кавою. Очі злипалися від утоми. Було далеко за північ. Але роботу було виконано і можна сміливо йти додому.

Їхати на метро вже пізно, станції давно закриті, тож вибору немає, доведеться йти пішки.

Не встигла я зайти за ріг будівлі, як до мене під'їхала чорна спортивна машина. Очевидно, дуже дорога. А я так втомилася, що навіть не злякалася. Хоч і потрібно б було. Ніч, і я сама посеред вулиці.

Вікно з пасажирського боку поволі почало опускатися, і я змогла побачити водія.

Переді мною, власною персоною був мій мучитель, Майкл Реймс.

- Елізабет, добрий вечір.

- А хіба він добрий? - Не втрималася від в'їдливої відповіді. Я вже не на робочому місці. Так що можу говорити все, що вважаю за потрібне.

Майкл посміхнувся

- Вже досить пізно та небезпечно ходити одній вулицями. Та ще й у такому вигляді.

- А що не так із моїм зовнішнім виглядом? - Я починала не на жарт злитися. Я витратила на цю сукню цілий статок, а він її критикує. Та ким він себе уявив? Гуру моди.

- Та все так. Просто …

– Просто що?

- Просто у такому вигляді небезпечно гуляти нічним містом самій.

- Я сама вирішу, що мені робити і як. Не вашого розуму справа. Вже не маленька. І хто винен, що мені доводиться гуляти нічним містом?

- Лізі - Він важко зітхнув. - Вже пізно. Сідай, будь ласка, в машину, я підвезу тебе додому.

- Ще чого. Мені й пішки непогано. Тож не смію Вас затримувати містер Реймс.

- Елізабет або ти сама сядеш у цю трикляту машину або я тебе в неї силою всаджу

- Нізащо

- Ну як знаєш. Я попереджував.

Вискочивши з машини мій бос одним спритним рухом схопивши мене за талію запхнув на переднє сидіння автомобіля. І пристебнувши ремінь безпеки, повернувся на місце водія.

Якийсь час ми мовчки сиділи.

- Скажи адресу, де ти живеш.

- Ще чого. Я можу й тут вийти.

- Лізі, не випробуй моє терпіння, або ти говориш свою адресу або я везу тебе до себе. Одна на вулиці в такий час і в такому вигляді ти точно не залишишся. Будь впевнена. Тож вибір за тобою.

- Та що ви причепилися до мого зовнішнього вигляду? Що ж з ним не так?

Майкл важко зітхнув і похмуро на мене глянув.

– З ним усе так. Навіть занадто так. Боюся жоден чоловік не пройде повз, що б не подивитись на тебе. Навіть наш охоронець не зміг встояти - Він замовк - Ти задоволена відповіддю? Якщо так, то говори вже свою адресу. - Прогримів той.

- Добре, я покажу дорогу.

Наступні пів години в дорозі пройшли мовчки, я лише зрідка говорила, куди треба звернути.

Зрештою, ми досягли пункту призначення. І я могла втекти з цієї чортової машини і від Містера Реймса.

Як тільки машина пригальмувала на узбіччі я тут же з неї вискочила. Але встигла помітити, як мій шеф посміхається. Ось зухвала дупа.

- Що, навіть на каву не запросиш на знак подяки?

Я повільно обернулася, зухвало посміхаючись. Бос трохи аж напружився.

- Боюся я не вмію готувати каву, а всі найближчі кафе вже давно закриті, тож доведеться Вам якось і без кави обійтися. На добраніч Вам Містер Реймс.

- Лізі, Лізі, ми ж домовилися на ти

- Ах так, пригадую. Тільки це було у робочий час. А в своє особисте, я звертатимусь до Вас так як мені завгодно. - Я наочно поглянула на годинник на зап'ясті - О, подивлюся вже давно як мій особистий час настав. Не стану його й далі на Вас витрачати.

Розвернувшись на підборах, пішла до будинку плавною ходою. Не встигла я зійти на ганок, як на мій телефон надійшло повідомлення. То був бос.

Майкл «Не будь такою колючою. Тобі зовсім не йде»

Від обурення я розвернулась, але його машина вже рушила з місця і попрямувала вздовж вулиці.

- Ну, знаєш? - Мої пальці самі по собі забігали по клавіатурі відповідаючи на повідомлення.

Ліза " Хто б говорив. Моїм колючкам до ваших ще рости і рости»

Телефон показував, що мій співрозмовник пише мені відповідь

Майкл «Завтра можеш прийти на роботу на кілька годин пізніше. Відпочинь»

Ліза « Ще чого. У мене бос тиран. Якщо вранці не принесу йому кави і бажано з «кафе», то волатиме цілий день»

Майкл "Колючка, досить злиться іди вже спати"

Ліза «Не наказуйте мені, я зараз не на роботі. Коли захочу тоді і ляжу»

Майкл "Ну тоді чекаю тебе завтра о восьмій, не запізнюйся"

Ліза «І коли це я запізнювалася?»

Майкл " І до речі , перестань посміхатися Вінсу, а то він відволікається від роботи"

Ліза «А це не Вашого розуму справа Містер Реймс. Кому хочу тому й посміхаюсь»

Відправивши повідомлення вийшла з мережі і шпурнула телефон на тумбочку.

- Та ким він себе уявив? Ще буде мені вказувати, що мені робити і кому посміхатися. Ну я тебе ... - Схопила подушку і стала її стискати уявляючи шию свого боса.