О, мій Бос

Медовий місяць виявився медовими двома тижнями.

Їм довелося повертатись. Потрібно було проходити огляд у лікаря. Адже той вимагав, щоб Елізабет була неподалік від клініки, під пильним наглядом.

Майкл не ризикував. Не дивлячись на всі запевнення дружини, що вона чудово почувається. Все ж таки наполіг на черговому огляді. І незважаючи на таке їхнє раннє повернення, Елізабет була дуже вдячна чоловікові за незабутні дні.

Влаштувавшись на дивані біля телевізора, вона подумки поверталася туди, туди де миле озеро, чудові розарії. А найголовніше вони з Майклом щасливі. Де далеко всі проблеми та негаразди.

- Лізі, сонечко, ти мене чуєш?

Голос матері повернув дівчину у реальність.

- Пробач мам, я трохи задумалася.

Жінка ніжно посміхнулася дочці.

- Я помітила. Я вже цілі півгодини вмовляю тебе поїхати з нами, а ти не те що не відреагувала, ти навіть бровою не повела.

- Мам, адже ми вже говорила з тобою на цю тему. Я нікуди не поїду. І моя думка не зміниться.

Важко зітхнула та у відповідь.

- Мила, ти точно впевнена, що хочеш залишитися?

- Та мам. Точно.

Жінка знову зітхнула.

- Ну добре. Як знаєш. Повисла мовчанка. -Ти знаєш, як сильно ми з татом тебе любимо. І якщо щось піде не так, ми завжди тебе підтримаємо. Ти завжди можеш на нас покластися.

Елізабет припала до матері в обійми. І ті дружно схлипнувши заплакали.

Майкл у компанії тестя увійшов до кімнати. Круглими від подиву очима дивилися на сцену, що розгорнулася. Не сказавши жодного слова, синхронно зітхнули, переглянулися між собою. І також мовчки вийшли.

Подібні сцени за останні кілька тижнів їм часто доводилося спостерігати. Спочатку вони намагалися заспокоювати жінок, але виходило ще гірше. Завдяки їхнім втіхам схлипи і сльози тяглися набагато довше. Підживлюючись їх співчуттям.

Так негласно чоловіки ухвалили дружне рішення. Не втручатися у стосунки матері з донькою. Поплачуть, заспокояться і все налагодиться.

А в усьому винен був майбутній від'їзд містера і місіс Форс.

Як не дивно, Майкл теж був засмучений їхньому від'їзду. Не дивлячись на всю ситуацію, що склалася. Деякі образи. І часом навіть звинувачення. Усі стосунки налагодилися. Можна сказати, навіть стали сімейними.

І тепер, перебуваючи в одному просторі, не виникало дискомфорту. Загальні теми підтримки розмов з'являлися самі собою. Майкл навіть шкодував такому їхньому швидкому від'їзду.

- Може ще трохи погостюєте? Сходимо на рибалку, наприклад. Мій батько з радістю до нас приєднався би.

Батьки добре здружилися. Багато часу проводили разом. Реймс старший всюди тягав із собою батька Лізі. А той, у свою чергу, був дуже цьому радий.

Мати Елізабет, оточила всіх турботою. У будинку завжди смачно пахло. Вона з донькою постійно щось смачненьке готували.

З офісу додому не просто біг, а мало не летів. Завжди приємно повертатися туди, де тебе цінують, люблять і чекають. Прям сімейна ідилія.

Единою ложкою дьогтю у всьому цьому, була мати Майкла. Джоанна категорично відмовлялася з кимось йти на контакт. Як не намагалася Елізабет налагодити спілкування, так нічого в неї не виходило.

- Ти не моя невістка. І ніколи нею не станеш. Запудрила моєму синові голову.

Кричала жінка щоразу, коли бачила Елізабет.

- Ось коли ти йому набриднеш, і він тебе викине. Тоді я й посміюся.

Коли траплялися такі сутички, Майкл сварився з матір'ю. Потім наставали сльози, істерики. І знову звинувачення на адресу Елізабет.

Мовляв, це все вона. Це все через неї.

Втомившись від такої поведінки дружини. Метью Реймс старший подав на розлучення. Чим дуже здивував усіх.

- Як ти смієш? Я стільки віддала тобі. Та я все життя поклала на благо нашої родини. А ти хочеш мене викинути як непотрібну річ?

- Джоанно, ти сама у всьому винна. Я втомився від твоїх істерик. Втомився від того, що постійно чекаю неприємностей, які найчастіше з'являються завдяки твоїм же старанням. Все. З мене досить.

- Вистачить з тебе? Та це з мене вистачить. Син притяг до будинку не зрозумій когось. А ти йому ще й потураєш. Та мені соромно знайомим у вічі дивитися. Може, ми ще й прислугу в сім'ю приймати розпочнемо?

- Треба буде, приймемо. – прогримів той у відповідь. - І взагалі, нехай тебе це вже не турбує. Я прийняв рішення. І не збираюся від нього відступати. Я подав документи на розлучення. Якщо тобі така не нависна власна сім'я, то можеш іти і будувати собі нову. Таку, яка тебе в усьому влаштує. І ти нею пишатимешся. А з мене вистачить.

Джоанна в гніві хапала все, що їй під руку потрапить, і жбурляла в майже колишнього чоловіка.

- Ненавиджу. Ненавиджу тебе.

- Якщо ти мене так ненавидиш, тоді навіщо живеш уже стільки років? Чому давно не пішла?

– У нас син. А йому потрібна родина. Потрібна мати.

- Ти впевнена, що йому потрібна саме така мати як ти?

- Та як ти смієш мене засуджувати?

– Ти не мати. Хіба любляча мати принесе дитині стільки проблем і страждань, стільки принесла ти своїй? Хіба любляча мати не прийме вибору свого єдиного сина і не підтримає його?

Джоанна продовжувала кричати нікого і нічого не бажаючи слухати.

- То це все знову через неї? Через те, що я не прийняла цю тварюку в сім'ю?

- Це все через тебе. Все через тебе. Тільки ти у всьому винна.

Шон важко зітхнув. І повернувся до виходу.

- Тобі краще переїхати до приміського будинку. Повисла тиша. – З тобою зв'яжеться адвокат. І… Джоанно, зроби хоча б раз те , що тебе просять. Хоча б раз зроби щось не лише для себе.

Залишивши дружину, чоловік, грюкнувши дверима покинув будинок.

Джоанна осіла на підлогу. Вона більше не волала. Просто дивилася в слід чоловікові, що йде від неї.

Коли це трапилося? Коли це її таке чудове життя встигло так швидко зруйнуватися?

А все із за кого? За якоїсь дівки пройдисвітки?

Закричавши, жінка схопилася на ноги і знову почала від злості жбурляти речі.

- Ненавиджу. Як же я вас всіх ненавиджу.