Діти марно обіцяного сонця!

Коли хлопці опинилися всередині, перед ними відкрилася дивна картина: величезний котлован, від якого тягнуло сирою землею після дощу, а на самому дні, немов покинутий пам’ятник чужої епохи, стирчала частина давньої споруди.

— Н-да… І як ми це відкопувати будемо? — замислився Гордіс, вихопивши ліхтарем частину будинку. — Лопатами замучимося, а техніка — це шумно. Одразу поліцію викличуть…

— Я можу свою бригаду покликати… За пару ночей точно половину відкриємо! — відгукнувся Савір.

— Точно! А я можу домовитися зі своїми! — запропонував Балімор.

— Було б непогано. Копати доведеться вночі… Тут усе одно житлових будинків навколо мало, а в кінці вулиці взагалі покинутий завод! — розсудила Карелла. — Зайвий шум привертати не можна. А якщо прийде багато людей, то хоча б розчистимо прохід до вікон, щоб пробратися всередину!

Так вони й стояли над темним провалом, освітлюючи ліхтарями силует похованої під землею будівлі. План визрів сам собою: наступної ночі вони повернуться, щоб пробратися до правди.

Наступної ночі вони знову стояли над котлованом. Цього разу з ними було ще кілька людей — троє робітників від Балімора і троє робітників від Савіра.

— Нас усе одно мало… — засмучено сказала Карелла.

— Решта бояться. Їх надто сильно залякали. Після того, як ми це відкопали, таке почалося… Я чотири години у слідчого в кабінеті просидів, доводячи, що ми прості робітники! — відгукнувся один із чоловіків.

— Якщо це, як ви стверджуєте, справді частина Будалара, то якщо нас тут знайдуть, цей котлован стане нашою могилою! — озвався інший.

— Це правда… Пам’ятаю, група археологів-аматорів випадково відкопала залишки старої вулиці. Так ця вулиця їх прийняла, як мати… Тільки це приховують. відповів Балімор

— Та навіщо їм це?! — роздратовано сказала Карелла. — Який сенс? Все одно таємниця спливе назовні!

— Гаразд, відставити розмови! Давайте почнемо, — скомандував Гордіс.

Хлопці, спорядившись налобними ліхтариками, взяли лопати й уже хотіли почати відкопувати будівлю, як раптом їх хтось окликнув.

Душа одразу пішла в п’яти.

Вони повернулися в бік голосу — і обімліли.

Їх оточив натовп людей, а на чолі цієї юрби стояла людина в капюшоні.

Хлопці міцно стиснули лопати. Це міг бути хто завгодно.

Перша думка була одна:

Кінець. Поліція під прикриттям! нас здали!

Рагін!

Вихор думок закрутився в голові, ніби вибиваючи ґрунт з-під ніг, але людина в капюшоні раптом різко зняла його.

Це була та сама жінка, яка відкрила їм прохід!

— Вибачте, що налякали. Я і мої діти вирішили вам допомогти. Бо так ви довго копатимете! А з нами за годину впораємося! — усміхнулася вона.

Лише тепер Гордіс помітив, що в усіх у руках були лопати. Там були жінки, чоловіки й навіть літні люди. І на грудях у кожного висіла підвіска у вигляді сонця.

Гордіс занімів від захоплення. Він не знав, що думати й що говорити.

За кілька хвилин усі вже працювали над розкопками.

— Хто ви і чому нам допомагаєте? — працюючи лопатою, розпитував жінку Гордіс. — Як мені до вас звертатися?

— Можна просто — мама, — відповіла жінка, усміхнувшись.

— Зачекайте… Так ви і є та сама Мати Будалара?..

Вона нічого не відповіла. Лише лукаво подивилася на нього, все ще усміхаючись.

Гордіс був наче в трансі.

Він не міг зрозуміти, чи це відбувається насправді, чи йому все це сниться.

Він продовжував копати.

Десь через пів години хтось раптом закричав:

— Вікно!

І справді нічим не примітне, старе, вкрите землею.

Його, звісно, вибили.

Карелла посвітила всередину ліхтарем — і впала в шок.

Це була бібліотека.

Там було безліч книг. Було видно, що всередині все розтрощено, а від половини будівлі взагалі нічого не залишилося.

— Господи… Це зруйнована будівля. Усередину не можна! Вона будь-якої миті може обвалитися! — сказав Балімор.

Раптом Карелла помітила на стіні зображення величезного сонця.

Воно було бляклим, але все ще можна було розгледіти, що колись його пофарбували в жовтий колір із золотавим відтінком.

— Охрініти… То Будалар існував! Він під землею! Але що сталося? — Карелла запитально подивилася на жінку.

І раптом скрикнула.

Нікого не було.

Уся компанія людей, яка ще кілька хвилин тому працювала разом із ними, немов випарувалася в повітрі.

Наша трійця та робітники стояли в повному ступорі, уже нічого не розуміючи.

І раптом їх хтось окликнув.

- А ну стояти!

Вони обернулися.

Перед ними стояла поліція.

На чолі — Рагін та батько Карелли.