фінал!
Минув рівно рік відтоді, як на землі, яку уряд виділив під будівництво нового міста неподалік від Гаранати, заклали перший камінь.
День був весняним і сонячним. Гордіс разом із матір’ю Будалара, яка вже прийняла людську форму і яку звали Антара, виходив із її будинку закінчивши лікувати її зятя Галіоса.
— Ну, він уже остаточно йде на поправку. Просто нехай ще кілька днів поп’є таблетки — і, думаю, головну вулицю ми назвемо на честь...
Він не встиг договорити.
І він, і Антара раптом завмерли.
Перед ними, немов гора, виріс величезний білборд. На ньому красувався розкішний, неймовірно дорогий готельний комплекс який мав назву "Будалар" на березі океану.
І найстрашніше було те, що він стояв саме там, де повинно було бути місто.
Антара похитнулася на ногах і міцно стиснула руку Гордіса. Підхопивши її, він мовчки стояв поруч, не відриваючи погляду від білборда.
Раптом задзвонив телефон.
Це був Рагін.
— Так! — люто відповів Гордіс.
— Гордісе, душечко моя! — радісно пролунав у слухавці голос Рагіна. — Приїжджай на відкриття Будалара!
А потім у слухавці пролунав сміх — моторошний, безумний і водночас сповнений цинізму.
— Слухай ти... Молися, щоб до тебе не дісталися. А ще краще — забирайся з міста!
Сказавши це, Гордіс скинув слухавку.
— Нічого... нічого... — ледве чутно, тремтячим голосом промовила Антара. — Не переживай. Ми щось придумаємо. Він ще отримає своє возмездя...
— Пробачте... — засмучено сказав Гордіс. — Господи... Якби ж ми могли проконтролювати цей процес...
— Ей, тихо, тихо... Ти й так багато зробив! — Антара поклала руку йому на плече. — А про нас не хвилюйся. Ми не пропадемо. Скажи, чого ти хочеш. Я виконаю будь-яке твоє бажання.
Гордіс ледь усміхнувся.
— Та нічого не треба. Усе гаразд. Бережіть себе.
Антара все зрозуміла з його очей. Вона обійняла його — міцно, по-материнськи, ніби хотіла хоча б на мить захистити від усього того, що чекало попереду.
Потім вони попрощалися й розійшлися.
Гордіс довго йшов порожніми вечірніми вулицями.
Почав накрапати дрібний дощ. Він ішов під холодною мрякою і дивився на місто.
По один бік вулиці розквітала вся та злочинність і бруд, якими була просякнута Гаранаті.
Ось хтось непомітно передавав комусь хабар.
Трохи далі дві жінки знову шукали собі клієнта.
Ще далі когось побили й пограбували.
І навіть плачу вже майже не було чути — здавалося, сама несправедливість міста поглинула всі людські голоси.
А по інший бік вулиці...
Немов за невидимою межею, існував зовсім інший світ.
Яскравий, сонячний, чистий.
Там радісно сміялися діти.
Сім’ї відпочивали на пікніках.
Люди зустрічали світанок і возносили молитви Сонцю.
Перед очима Гордіса виростали старовинні будівлі, величні храми й залитий золотим світлом Будалар.
Примарна утопія.
Немов душа загиблого брата Гаранаті, яка так і не змогла померти разом із ним.
Гордіс ішов далі.
Здавалося, минули не години — роки.
Місто змінювалося навколо нього, а він усе йшов, заглиблений у свої думки, доки раптом його не вирвав із них дитячий голос.
— Тату...
Гордіс завмер.
Повільно піднявши голову, він побачив хлопчика.
Того самого хлопчика, якого колись охороняла мати Будалара.
Хлопчик біг прямо до нього.
А назустріч ішла Карелла.
— Щось ти довго, лікарю! — засміялася вона.
Він посадив свого сина собі на плечі, потім лагідно пригорнув її до себе.
І вони разом продовжили свій шлях — крізь вечірнє місто, крізь дощ, крізь усю його несправедливість і темряву...
Туди, де все ще жила надія на Будалар.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!