Глава 6
Трохи відпочивши й прийшовши до тями, хлопці сіли в машину та продовжили свій шлях, водночас намагаючись з’ясувати, що ж щойно з ними сталося.
— Касета… вона порвалася… От чорт! — із досадою сказала Карелла. — Я все одно думаю, що тут щось не так… Хто ці люди? А ці, у масках?.. Невже вони й справді так виглядають? — не вгамовувалася Карелла.
— Я думаю, що ми на порозі великої таємниці, — задумливо відповів Гордіс. — Ти їх бачила? Вони були наче проекція… Ніби фільм на плівці. Але як це можливо?..
Вони під’їжджали все ближче й ближче до Карнаса, і ось уже надвечір побачили перші занедбані будинки Карнаса.
Занедбані, напівзруйновані будинки з брудними вікнами та потрісканими стінами. Десь узагалі не було даху… Десь були вибиті вікна.
Машина зупинилася неподалік від одного із занедбаних будинків. Карнас був невеликим містечком — усього чотири вулиці, — але його огортала моторошна, аж дзвінка тиша.
Вони обійшли все містечко, але не знайшли жодної людини й навіть натяку на секту.
Вже розчаровані, вони повільно брели назад до машини, як раптом Гордіс помітив щось у вікні на другому поверсі.
— Подивись, он там!
Карелла подивилася й побачила, як у кімнаті за вікном хтось ходив і ніби з кимось розмовляв.
Вони вирішили, озброївшись, зайти до будинку.
Дерев’яні двері зі скрипом відчинилися. Вони обійшли весь будинок, але не знайшли нікого й нічого. Піднялися на другий поверх і зайшли до тієї кімнати — порожньо.
Гордіс уже хотів вилаятися, як раптом помітив на стіні зображення сонця.
Він одразу сфотографував його на телефон.
— Вони тут були. Без сумнівів! Карелло, ми напали на слід!
Дівчина торкнулася зображення, і її палець одразу забруднився фарбою.
— Подивись! Фарба свіжа! Ніби її нанесли прямо перед тим, як ми зайшли.
— Нам треба все тут оглянути.
Але не тут-то було.
Вони почули, як вхідні двері з гуркотом зачинилися. У вікні вони побачили двох — чи то хлопців, чи то дівчат, — які щодуху тікали від будинку. Вони бігли так швидко, що хлопці навіть не встигли моргнути, як ті вже зникли.
— Сектанти… Значить, вони все-таки тут мешкають.
— Але чому тоді тут немає жодної речі? Де вони сплять? Де їдять? — не вгамовувалася дівчина.
— Напевно, це, знаєш, як святе місце… Вони приходять сюди, як паломники…
Ще раз обійшовши містечко й не знайшовши жодної речі, вони поїхали назад додому.
Через кілька днів Гордіс знову почав приймати пацієнтів, а Карелла — розслідувати вбивства.
Але одного дня все змінилося.
Як завжди, Гордіс сидів у своєму кабінеті й розглядав ту саму монету, як раптом до нього знову зайшов Рагін.
— Привіт! А я до тебе. Ну як відпочинок? О-о, так я бачу, що він пішов тобі на користь! — засміявся він.
— Та привіт… Ох, і не питай… — задумливо відповів Гордіс. — Розумієш, ми з Кареллою їздили до Карнаса…
— Куди? — здивовано перепитав Рагін.
— У Карнас. Ходять чутки, що ті, хто заражають, мешкають саме там. Але там нікого немає. А ми знайшли тільки це.
Він простягнув Рагіну фотографію.
Рагін кілька хвилин мовчки дивився на знімок, а потім похитав головою.
— Ох, друже… Не ліз би ти в це. Залиш це детективам…
— А ще подивися…
Гордіс простягнув йому монету.
Рагін довго розглядав її, а потім перевів погляд на Гордіса. Нарешті суворо, майже з роздратуванням, запитав:
— Де ти це взяв?
— Вона була серед тих монет, які ти передав мені… Тоді… — відповів Гордіс.
— Хм… Слухай, це я заберу. А ти їдь додому і завтра будь удома, добре? — відповів Рагін.
Він вийшов із кабінету.
Нічого не розуміючи, Гордіс зробив так, як велів йому друг.
Коли він приїхав додому, біля дверей побачив заплакану Кареллу…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!