Вибір, змінює все

Храм Святого Йосифа. 1994 рік, за день до Різдва.

Вже два роки як я була повною сиротою.

Мені тоді тільки-но виповнилося 17. Ще не повнолітня, але вже не дитина, та вже встигла зрозуміти все ставлення до подібних до мене. Цей кончений, несправедливий ярлик, мовби німб, світився наді мною. Та мені ще пощастило: у спадок залишилася квартира, і на умовах постійних перевірок я та моя найкраща подруга з таким самим німбом жили разом.

У нас були плани і сили на їх реалізацію. Єдине, в чому ми розбігалися, — вона не хотіла сім'ї, а я якомога швидше жадала скинути цей ярлик у колі великої сім'ї.

Того дня була репетиція, і хор зібрався повним складом. Були запрошені учні із сусідніх шкіл і разом із ними вчителі. Незважаючи на мізерне опалення в храмі, повітря стояло гаряче, задушливе, і, не витримавши, я на хвилину вискочила на вулицю, не помітивши, що вхопила не свою курточку.

Не встигла навіть відійти від дверей, як мене силою розвернули, схопивши за плече, і я отримала ляпаса — смачного, дзвінкого, що розійшовся околицею.

Розмальована фіфа з величезними очима лаялася, мов сука, що народилася в кукурудзі.

Я просто стояла, приймаючи удари. Пояснювати тупій кобилі, яка почала вписувати в цю безглузду ситуацію власних батьків і вчителів, було без шансів. Вибір завжди був не на стороні сиріт.

І так, із добряче опухлим личком, просто всівшись на засніжену лавку біля мансардного приміщення, тим самим снігом зупиняла кров із розбитої губи. Так захопилася, що й не помітила громіздкого дядька, який усівся поруч.

— Сирота? — спокійно запитав він, простягнувши жмут серветок.

— Ага, — протягнула я і, обернувшись до нього, щоби розгледіти співрозмовника, посміхнулася. Та варто було широко відкрити рота, як один із передніх зубів узяв і випав.

Обімліла, м'яко кажучи. Я в ту мить мало не всралася, втрачаючи свідомість.

Отямилася в лікарні.

Як виявилося, та кобила відгамселила мене по голові так, що я отримала струс мозку.

— Блять, ну і кончена сука, — крізь зуби процідила тоді я, коли та зі своїми батьками навідалися, щоби я не писала заяву.

Її мама верещала куди сильніше, погрожуючи, що то мені буде гірше.

«Як же можна було вирости в таку мразоту?» — тоді крутилося в мене в голові.

Допоміг урегулювати всю цю абсурдну ситуацію той самий громіздкий дядько. Та не зовсім: він виявився дядьком лише на чотири роки старшим за мене хлопцем, майбутнім учителем, який чисто випадково потрапив до групи волонтерів того дня.

Напевно, тоді, коли я дізналася, що саме він на руках доставив мене до лікарні, я і закохалася. Наївна, у пошуках нової сім'ї.

Тоді і саме тоді я і втратила себе.