Вибір, змінює все

Він почав з'являтися все рідше: годував своїх псів, перевіряв, чи я ще не здохла, і періодично привозив усе необхідне. Інколи здавалося, що промені сонця розганяли морок у його очах, і він, стоячи на колінах, просив мене змиритися та прийняти його позицію. А потім знову бив.

**Пекуче літо 2001 року.**

Пройшов рік. У нього народилася донька, а для мене нічого не змінилося. Дізнавшись про дівчинку, я навіть зраділа. Кажуть: яблуко від яблуні. Тому, напевно, і зраділа, що то була саме дівчинка.

— Яблуко від яблуні... Невже я така сама, як і моя мати? Нікудишна, замкнена в клітці власного вибору.

Не знаю, але відчуваю, що починаю сходити з розуму. Я часто почала говорити зі стільцями, на яких ніхто не сидів. Помічати тіні там, де їх не повинно бути. Але це мене не лякало, і від цього ставало ще страшніше.

Він про мене забув. Приходив рідко, дуже рідко, через що пси почали завивати ночами — чи то від голоду, чи то від самотності.

І я почала їх підгодовувати.

Спочатку було страшно. Величезні морди клацали щелепами до болю в скронях. Здавалося, один укус — і я попрощаюся з рукою. І в такі моменти я усвідомлювала: я боюся не їх. Не його. Я боюся смерті.

Ось так щезнути — і про мене забудуть. А я цього не хотіла. Давно не хотіла.

І в момент, коли я обрала прийняти його сторону, здатися і прожити хоч якесь нормальне життя...

Він з'явився на порозі.

Знову ті самі очі. П'яний.

Там, у прихожій, він мене не слухав. Просто бив і йшов. Приходив, бив і знову зникав.

Так пройшов місяць. І з його беззв'язної мови я зрозуміла, що в тієї тварі — післяродова депресія.

Я зраділа — немовби саме цього і чекала.

Він згадав, що я жінка, що мене можна використовувати по-іншому. Брав мене без дозволу, кидав об землю і робив, що хотів.

Я не противилася. Лише терпіла і раділа. Я йому була потрібна.

Ми почали знову розмовляти.

Нормально розмовляти.

Він приходив частіше, і вдень, а в обід я... я йому готувала. Він жартував, обіймав, цілував. Здалося, що вікна в домі знову відчиняються.

І якось посеред зими він привів її — свою доньку.

Погляд.

Я впізнала.

Я! Як дивилася на цей світ такими очима.

— Невинними очима.

А він просто сказав, що піклуватися про благополуччя дитини — мій обов'язок, бо та сука загриміла в психлікарню.

— Малодушна, — кинув тоді він.

Я не звертала на це уваги. Та його кістяшки на руках так і не гоїлися, завжди були розбиті. Я це відчувала.

Та мені було байдуже.

Поки я не побачила це невинне дитя.

Я знала: якщо він не бив мене...