Вибір, змінює все

Вже декілька місяців я підсипала йому щурячої отрути в їжу, та він, немов нічого не відчуваючи, просто жер усе, що я готувала, і нічого не відбувалося.

**Середина весни 2002 року.**

Зрештою я вигребла всі залишки отрути, але він жодного разу навіть не просрався. І до мене дійшло: весь той яд або вивітрився, або його було замало для такого кабана.

Я вирішила так.

Я знала: так буде правильно. Він заслуговує цього. Тільки так я збережу цей невинний погляд.

Та він продовжував жити, пити, бити й їбати мене.

Від крику почала боліти голова. Цей біль зводив з розуму. Я не бачила, не чула і зовсім перестала бачити світ. Я просто хотіла побачити на цьому порозі когось іншого — будь-яку живу людину, яка скаже, що він здох, що його більше немає в цьому клятому світі, і тоді я видихну. Біль пройде.

Я знаю, що вона обов'язково пройде. І для цього він повинен здохнути.

Та він продовжував повертатися, сміятися, і все починалося знову і знову.

— Я перестала спати.

І раз по раз просто продовжувала навспівувати колискову.

І навіть її я вивчила за його наказом.

Я ненавиджу себе...

За вікном ішов дощ. Смеркало, та в будинку було тихо. Ні звуків весняного грому. Навіть коли зникло світло, блискавка більше не освітлювала ці хороми.

Тільки скупе скавуління тих двох собак ще доносилося до моїх вух.

Він з'явився переді мною, мовби марево, що нависло наді мною. Щось говорив, потім перейшов на крик. Я не чула, але добре знала це розпухле від злості лице. Бризки слини торкалися мого лиця, і навіть це не викликало огиди.

Я просто посміхнулася.

Удар у живіт був таким сильним, що мене там і вивернуло, та тіло було настільки ватним, що я навіть нічого не відчула. Просто обтерла губи і, знову всміхнувшись, пішла, як і він наказав, готувати вечерю.

Ніж із металевою ручкою був невагомий у моїх руках, і я зрозуміла: це сон.

Так, сон.

Нарешті я заснула.

Я прокинуся й знову відчую запах дощу, дотик металу й відсутність болю.

Біль...

Я зрозуміла, для чого цей сон.

І за мить його спина всіялася багряними плямами. Виступила кров. Він зробив ще декілька кроків і впав біля моїх ніг — лицем туди, де йому місце, у ту саму блювотну масу.

Всі звуки, як і біль із запахами, повернулися водночас, і я застигла.

Ніж вислизнув та впав на підлогу, а в голові я метушилася, думаючи, як позбутися тіла.

Яскраве освітлення повернуло мене в реальність.

На годиннику — 20:20.

І я розсміялася. Голосно та дзвінко.

Мої руки не були блідими й не вкривалися затверділими синцями, а лице було налите молодим багрянцем.

Він все ще стояв на колінах. Розгублені очі дохлої риби дивилися на мене з нерозумінням.

Я підвела його з колін, виставила за двері.

Останні слова, які він від мене почув, були:

— Пішов ти нахуй, мій принце.

Ніколи. Чуєш, доле?

Ніколи я не оберу заради такої мразі життя повії, заручниці чи вбивці.