‎Самотній перон

‎Перон самотній, вітер виє,

‎Тумани стеляться внизу.

‎Душа від спогадів німіє,

‎Як потяг зникне у грозу.

‎

‎Тут колись лунали кроки,

‎Обійми гріли серед дня,

‎А нині—лише стукіт кроків

‎Мені озветься в забуття.

‎

‎Звучав тут сміх, бриніли мрії,

‎І погляди палали вмить,

‎Та час розвіяв їх на вії,

‎Залишив біль, що ще щемить.

‎

‎Дощі шепочуть щось сумнеє,

‎А ліхтарі зітхають вслід,

‎Та серце тоне у безодні,

‎Як перший сніг, що тане вмить.

‎

‎Потяги мчать, несуть надії,

‎Комусь – кохання і весну,

‎Та я стою в своїй завії,

‎Де тільки спогади сумні.

‎

‎І вже не кличе, не чекає

‎Ніхто мене в краю нічнім.

‎Лиш вітер тінню дотикає,

‎Як сон загублений старим.

‎

‎Перон мовчить, немає дива,

‎І ніч лягає, наче плед.

‎А десь далеко ти – щаслива,

‎А я тут марю твій силует…

‎