Петрович із лісу

Сільська дорога, посипана піском та щебінкою, шурхотіла під колесами. Олена обережно вела машину через ями, уже подумки картаючи себе за те, що зекономила та не купила позашляховик. ще й після дощів підмило, і тепер доводилося проявляти нелюдську обережність та витримку, щоб об’їхати кожну яму. Зрештою, машина виїхала на більш-менш рівну ділянку, що ішла через ліс, і Олена видихнула з полегшенням. До бабусиного дому лишалося з пару кілометрів. Вона увімкнула музику голосніше, щоб хоч трохи розслабитися після години їзди, відкинулася на сидіння, аж тут…

— Придурок! Куди лізеш?!

Олена вилаялася та ледь встигла крутнути кермо, щоб не збити чоловіка, що раптом вискочив на дорогу з лісу. Він з’явився наче нізвідки та зупинився просто перед машиною, розкинувши руки в боки. Широко розкриті очі дивилися на неї, і вона останньої секунди повернула, щоб об’їхати безумця. Продовжуючи лаятися та ледь утримуючи кермо руками, що тряслися, Олена подивилася в дзеркало. Чоловік так і стояв на дорозі, продовжуючи дивитися услід автівці. Він щось промовив. Олені здалося, що лаявся на неї. Але хіба розчуєш нормально?

— Божевільний…

І справді якийсь дивний. Одягнений у брудне лахміття, що аж звисало уривками до землі, довге розпатлане волосся, що вже почало сивіти, і очі, що, здавалося, дивилися просто в душу… До речі, а звідки він? Скільки Олена не їздила до бабусі із самого дитинства, ніколи не бачила того чоловіка. Може, нещодавно тут оселився? Треба запитати в бабусі…

Машина зупинилася біля такого рідного та знайомого з дитинства зеленого паркана. У дворі забрехав Рекс. Олена вийшла з машини та постукала у хвіртку. Бабуся вийшла з будинку та побігла відчиняти онучці. Судячи із закачаних рукавів та рук, укритих борошном, вона якраз готувала обід.

— Оленко! Ну нарешті! А то вже жду, жду…

Олена мовчки обійняла бабусю. Так вони стояли, не заходячи у двір, аж бабуся нарешті запитала:

— Оленко, а чому трусишся? Образив хто? Розказуй усе!

— Та що ти, бабусю, ні! Просто втомилася, дорога така розбита…

— Ну що ж ти зробиш, дитино, — бабуся похитала головою, заводячи онуку до двору. — Оце дощі ішли, розмило. Обіцяють усе положити асфальт, обіцяють, і все грошей нема. Обіцянки-цяцянки! Ну ти давай, віддихни з дороги, а я якраз варенички доліплю.

— Та ні, я не втомилася. Краще тобі поможу вареники ліпити. Ой, я ж продуктів привезла.

— Та нащо? Тут усе своє, домашнє, городнє, натуральне! Скучила, ага?

— Скучила, бабусю. Ти ж знаєш, як я люблю вареники. А з вишнями будуть?

— Ну а як же, — бабуся посміхнулася та пішла на літню кухню.

Бабуся ретельно розкочувала тісто, наспівуючи собі під ніс, а Олена видавлювала чашкою та ліпила вареники. І начинки клала побільше, як вона любить.

— Ой, Оленко, та ти так багато вишеньок кладеш, що в мене стільки немає. Піду ще нарву…

— Бабусю, чекай.

— Чого це?

— Не йди. Хочу в тебе запитати…

— Ну питай.

Олена розповіла про дивного незнайомця, якого зустріла дорогою та ледь не збила. Бабуся одразу перемінилася на обличчі.

— То Петрович. Він у лісі живе. До людей рідко виходить. Тому й не бачила ти його раніше, коли в мене гостювала.

— Як це — у лісі живе? Він бомж?

— Та не те щоб… Хатка в нього в лісі. Він мужик напівдикий. Я ж кажу, рідко в село ходить, тільки коли треба що. Тому й поліз під машину, відвик, що треба на дорогу дивитися.

— І давно він так живе?

— Та давненько вже. Хочеш, розкажу про нього. Не так скучно буде вареники робити.

— Розказуй.

— Добре. З чого почати? А, почну з матері його. Звали її Марина. Перша дівка на селі була, не брешу. Така висока, видна, волосся біле, як пшениця, в’ється красиво, коса до пояса була, та пишна така, як булочка. І на лице гарна, і роботяща, і грудаста така. Словом, дівка видна. Сваталися до неї всі, кому не лінь. І з нашого села, і з сусідніх, і навіть з райцентру один начальничок приїжджав, але всіх Марина проганяла. Казала, що такі прості хлопці їй не треба, а треба їй жених завидний, гарний і небідний, якраз під пару. Перебірлива була, аж до дурості доходило. Отак перебирала вона, перебирала, вже їй год двадцять п’ять було, всі подруги давно заміж повиходили, а вона все чекає принца свого.

— І що, дочекалася?

— Еге ж, та який же жених! Льотчик! Тоді це було ого! Не знаю, як ото зараз, а тоді льотчиків поважали. І платили їм добре, і робота була престижна. А той льотчик ще й гарний хлопець був, високий такий, на лице симпатичний. Словом, всі раділи, що знайшла Марина жениха. Відгуляли вони весілля, і забрав він її до себе в Київ. Прожили отак недовго. Може, пів року, чи менше. Аж оце вертається вона назад до батьків у село, вся заплакана. Всі сусіди повиходили, дивляться. Ну, розказала все, як було. Розбився її чоловік, щось там у літаку заклинило. А Марина вагітна вже була, та все одно свекруха її прогнала, отака бісова баба була. Казала, ніби то, може, і не від чоловіка дитина, вона могла й нагуляти. Отака сволота, та що зробиш? Прийняли Марину назад батьки. Родила вона хлопця Максима, якраз того Петровича, що ти стріла. Ще зовсім малий був, а вже видно, як на покійного батька похожий. Марина вийшла заміж, щоб з хазяйством легше було. Вже не перебирала, бо мало хто хотів з дитиною брати. Чоловік був простий, якийсь механік, але добрий і роботящий. Отак живуть вони, вже дочка в них родилася. Максиму вже було год шість, чи що. Аж тут приїжджає до них… Угадай, хто?

— Та звідки ж я знаю, бабусю?

— Бувша свекруха! Отак без попередження завітала в гості. Та така горда, така пані! Ніс догори, вся в білому. Вийшли сусіди до неї, а вона так на тих селян глянула, наче кішка на мишей. Приїхала й каже Марині та її чоловіку: хочу внука побачити! Хтось їй розказав. Каже, себто зрозуміла, що була неправа, вибачаюся. Ну вивели до неї внука. Як побачила його баба, то одразу на лиці перемінилася, усміхається, обіймає його. Каже, що дуже похожий на покійного сина. І стала вона вимагати, щоб їй Максима віддали. Ну Марина з чоловіком спочатку не хотіли. Та баба невістку вигнала, а тепер за внуком приїхала. Де таке бачено? Але вона стоїть на своєму, і все тут. Каже, буцімто, що йому в селі рости, яке в нього майбутнє буде? Обіцяла його здати в хорошу школу, на заняття водити, розвивати. Вона була жінка небідна, свої люди багато де.

— І що, вони віддали?

— Все-таки віддали. Хотіли для дитини луччого майбутнього, освіти. Не знаю, чи то купилися на вмовляння свекрухи, чи щось інше. Тоді з дітьми не так возилися, як оце зараз. А в них мала дочка була, треба з нею сидіти, іще робота в чоловіка, город в Марини. На Максима сил не лишалося. Забрала баба Максима в Київ, повела там у школу, на заняття. Привозила батькам тільки на літо, і то ненадовго. Казала, нібито не можна йому заняття пропускати. Аж потім зовсім перестала привозити. Дзвонили їй, писали. Відповідала, що зайнята. І ось приходить Марині телеграма, що вмерла бувша свекруха. Максима родичі привезли в село до матері назовсім, бо буцімто не могли за ним доглядати. Тоді було йому год дванадцять чи тринадцять уже. Ну що робити, почав він знову жити з батьками та сестрою. Але став якийсь дивний, наче підмінили дитину…

— Та не дивно, він же в місті жив, відвик від села.

— Та не в тому діло, Оленко. Він взагалі тримався, як дика людина. Ні з ким не говорить, тільки буркне щось, як запитають, і все. Пробували питати про покійну бабу, як жив із нею — мовчить. Сторонився людей, як треба кудись іти, то тільки сам. І часто з дому тікав. Прийде зі школи, сумку покладе — і біжить кудись. На вихідних по пів дня десь пропадав. Бачили його в лісі, на полі, біля боліт. Побували люди підійти до нього, запитати, що сам робить, а він зразу тікає. Словом, дикий хлопець, наче не в Києві жив, а в лісі зі звірами. Спочатку думали батьки його перевчити, до себе привернути — марно. Як бігав по лісах, так і бігає. Почав уроки прогулювати. Ледь школу закінчив. А ото як закінчив, то взагалі з дому почав пропадати на кілька днів. Ото втече тихенько, поки батьки з сестрою на городі чи сплять, і може об’явитися через два дні, а то й через три, чи більше. Приходить весь замурзаний, одежа порвана, але такий задоволений. Дивиться отак блаженно перед собою та посміхається. А сусіди від нього сахаються та поглядають, як на дурника. Тут би на роботу йти, чи в технікум, а воно від людей ховається. І де та наука та культура, що нібито в Києві получив?

— Та може, він гриби збирав, ягоди. Мало що там у лісі робив.

— Та які там гриби, Оленко? Вертався завжди з пустими руками. Ну іноді матері приносив якісь лісові квіточки, щоб не дуже сварилася. Та батьки й так махнули на нього рукою. Вже жаліли, що віддали на виховання свекрусі, але що зробиш?

— Так, а як він сам пояснював, де пропадав?

— А ніяк. І розпитували, і погрожували батьки — даремно. Щось там бурчав, що в лісі гуляв, пташок слухав, та й усе. Пояснювали, що там небезпечно, що можуть звірі напасти, або заблукає — а йому все з гуся вода. Бігає та бігає. Махнули на нього батьки рукою. Вже дорослий, хай живе, як знає. І Максим почав усе довше в лісах пропадати, додому рідко приходив, десь на тиждень раз. А то одного літа і зовсім пропав. Тиждень його нема, два. Вже люди почали скрізь шукати — як крізь землю провалився. Аж ось знайшли. Дід з бабою пішли по гриби, заблукали, зайшли далеко — і бачать хатинку в лісі. Не було її раніше, видно, що недавно зробили. Хатинка з дерева, покрівля з моху та кори. Ну просто хатка лісовика, не інакше! Дід з бабою спочатку злякалися, але вирішили подивитися, чи є хто там. Треба ж дорогу додому знайти, може, підкаже. Постукали, і вийшов до них Максим. Весь такий злий, лютий, аж гарчить. Вони отетеріли. А він їм каже: “Чого прийшли сюди? В селі мені спокою ніхто не давав, тепер і в лісі будете докучати?” Показав їм дорогу та послав геть. Відтоді ніхто більше туди до лісу не ходив, боялися зустріти Максима. І він сам рідко в село заходив, тільки коли треба було що, одежа там, чи сірники. Обмінював на гриби, ягоди та трави, бо звідки ж у нього гроші? Так і називали його Петрович із лісу. Всі знали, що він дивний та живе в хащі з тваринами, збирає гриби, ягоди, а потім вимінює. Ото і ти його зустріла сьогодні, вийшов за чимось у село.

Олена замислилася. Руки на автоматі ліпили вареники, а думки літали десь далеко. Вона й раніше чула та читала про людей, що відмовилися від благ цивілізації та жили самітниками серед дикої природи. Але особисто ніколи таких не зустрічала. Це ж такий шанс! Її лише нещодавно взяли на роботу у перспективне видання, і тепер шукають якісь цікаві матеріали для статей. Ось же він, матеріал, просто під носом! Інтерв’ю з самітником, що живе в лісі — це точно щось нове, що зацікавить читачів, підніме рейтинги, а для неї — вагомий шанс отримати визнання та зробити кар’єру. Ні, вона не може випустити таку можливість!

— Бабусю, — обережно запитала вона, — а хтось у селі пам’ятає, де хатка того Петровича?

— А нащо тобі?

— Для роботи.

— Це як?

— Спробую взяти в нього інтерв’ю. Це буде дуже незвично — відверта розмова із самітником, що живе в лісі. Це мій шанс, розумієш? У нас суцільні нудні статті ні про що, а це буде…

— Оленко, та ти що? — бабуся не на жарт перелякалася. — Його всі бояться, а ти хочеш з ним говорити, та ще й записувати? Та не буде він тобі відповідати! Одразу пошле геть, а то й…

Бабуся запнулася, щось пробубніла та повернулася до ліплення вареників.

— Ні, почекай, — Олена стояла на своєму. — Що він мені зробить? Я піду не одна, я ж дороги не знаю. Раптом що, маю з собою ніж та балончик. Але втрачати такий шанс я не хочу. Тим паче він сам до мене вийшов. Хіба не знак? То скажи, чи знає хтось, де він живе?

Бабуся трохи помовчала, позітхала, але все ж відповіла:

— Та знають. Думаю, проведуть. Ти така вперта, що від свого не відступишся. Добре, іди до нього, якщо так хочеш. Але будь там обережнішою.