Пташка

Моя мила меланхоліє,

Чи ти продукт моєї дурості?

Чи ти продукт моєї безглуздої, свідомої, як у маленького хлопчика, наївної надії?

Чи винуватиця твоя - моя слабка зневіра?

Як вийшло так, що знов відчув себе я не самотнім?

Як вийшло так, що я повірив у твоєї чистоти очей ідею?

Відчув музику душі твоєї, та лиш на мить, на мить, затриматись не вийшло,

Відчув подих рук й твої тривожні асамблеї,

Щирий сміх і дивні, чимось спровоковані відкриття й визнання?

Ти знаєш, я гадав, що не можливі почуття,

Що вірші - це все пусті слова драматичного зрячого сліпця,

Що ті слова і ті промови - пусті звуки й коливання лиш О-два,

Що то все лиш красиві каяття,

Та, мабуть, попав я під вінець,

Взаємністю, незвичною для душі митця, мене ти з скувала, майже зчарувала,

А жаль, у чому суть і де кінець?

Відчуваю себе жертвою дурної поетичної душі та її красної волі, підкупленою каверзними моментами, взаємністю, красою миті,

Більярдного кия глухого звуку

Й чистих помислів, ідей, ідеальною картиною без крові й кришталем теплим насиченими очима, питаннями історій зниклих народів, дебатами людськими, до болі простими наших нетравмованих сердець,

Що ж без тебе за митець?