Дороге «придбання»
— Знаєш, батьку, він чудовий хлопець! — Мерлін намазував свій улюблений абрикосовий джем на тост. — Я спілкуюся з ним уже кілька днів і, незважаючи на величезну різницю між нами, мені ні з ким ще не було так легко та комфортно.
Утер допив каву й попросив:
— Розкажи, що ти дізнався про нього?
— Ти не повіриш, — Мерлін почав намазувати другий тост, чим викликав посмішку Утера, — за всієї своєї комунікабельності він нічого не розповів про рідних, про сім’ю.
— А що підказує твоє чуття? — Утер іронічно підняв брову, знаючи, які чутки ходять у корпорації про Мерлинівське чуття.
Хлопець задоволено посміхнувся й проковтнув свою каву.
— Чуття? Він не має батька, є вітчим, який його б’є з дитинства. Освіти практично не має, він навіть школу не закінчив. Усе.
— Замало, синку. Я вже дізнався набагато більше.
— Розкажи!
— А хто спізниться на роботу? І суворий бос його за це звільнить. — Утер підвівся з-за столу і взяв ранкові газети.
— Ні, не звільнить. — Мерлін теж підвівся й потягнувся за своєю папкою. — У мене тато багатий та впливовий, відмаже.
У машині Утер попросив Мерліна:
— Не плануй на вечір нічого серйозного, я хочу, щоб ми разом поїхали до лікарні. У мене до вас обох є серйозна розмова.
Вони застали Артура не в ліжку, а біля великого вікна. Коли хлопець повернувся й привітався, у Пендрагона зупинилося дихання: тільки сліпий міг не помітити, наскільки він схожий на Ігрейн. Утім, після майже чверті століття, що минуло від дня її смерті, хто, крім Утера, пам’ятав її обличчя? Новий одяг, куплений Мерліном, підкреслював чудову фігуру молодого чоловіка, а душ у лікарняному боксі змив увесь пил і бруд.
— Утер Пендрагон. — Чоловік протягнув руку.
— Артур. — потиснув її юнак.
Утер не послабив тиск і дивився на Артура, очікуючи ще чогось, хлопець же підняв брови, не розуміючи, чому його руку не відпускають.
— Артур, а далі? — Утер таки розжав пальці.
— Більше я нічого не маю. Лише ім’я.
— А документи? — Пендрагон сторопів такому повороту.
— Документів я теж не маю. Якщо дуже вимагали прізвище, то казав, що Сміт.
— Це неймовірно. Нині двадцять перше століття. Так ще буває?
— Буває, містере Пендрагон. Ви батько Мерліна, як я зрозумів?
Утер відкрив рота, але відповісти не встиг, бо двері відчинилися і в палату ввалилися погано одягнені люди, що пахли дешевим алкоголем і немитим тілом. Жінка, уважно подивившись на Утера та Мерліна, артистично скривила губи й простягла руки до Артура.
— Кровинушка моя! Скалічили тебе, мерзотники! Ледве не позбавили мене моєї єдиної радості в житті.
Артур сумно посміхнувся й обійняв матір.
— Багаті завжди такі, давлять бідних людей, як собак, а потім і пенса не кинуть! — продовжувала голосити жінка.
Високий чоловік ляснув Артура по плечу:
— Ну, як ти, синку? Сильно постраждав?
— Дякую, Ерідіане. Уже все гаразд.
— Я ж просив тебе називати мене татом! — Чоловік картинно поплескав Артура по загривку.
Від останніх слів цієї людини у Пендрагона звело щелепу. По напруженій шиї Артура Утер зрозумів, як «добре» тому живеться з вітчимом. А ось жінка змусила серце бізнесмена битися частіше. Минуло трохи менше двадцяти п’яти років, вона, звичайно, дуже змінилася, але це була вона! Утер завжди пишався своєю зоровою пам’яттю, і вона його ще ніколи не підводила. Ця жінка йшла коридором лікарні, коли Пендрагон біг до Ігрейн, ще не знаючи, що дружини в нього більше немає.
Артур нарешті відірвав від себе матір:
— Мамо, Ерідіане, це містер Утер Пендрагон, а це його син, містер Мерлін.
— Це вони мою кровинушку переїхали? — Знову заголосила мати.
Артур обійняв її рукою за плечі, чудово розуміючи, для чого розігрується ця вистава. Ерідіан фальшиво посміхнувся:
— Я сходив до тебе на роботу, синку. Розповів, що ти постраждав, зарплату твою забрав, домовився, щоб тебе не звільняли. — Чоловік глянув на Утера: — Тільки як ми ці дні проживемо? Ти ж у нас єдиний годувальник. Потрібно було б компенсувати, містере Пендрагоне!
Мерлін хотів щось відповісти, але мовчання батька його здивувало й насторожило, тому він лише відкрив і закрив рота. А Утер несподівано сухо й по-діловому промовив:
— Я хочу купити вашого сина! Продайте мені Артура.
Такому повороту здивувався навіть Ерідіан:
— Як це продайте? Де ж це бачено, людей продавати?
Пендрагон сухо посміхнувся й сів у крісло:
— А де це бачено, що людина живе без документів та без прізвища? — Утер вказав рукою на Артура, — для держави його не існує!
У палаті запанувала важка тиша. Пендрагон відключив у собі всі почуття та емоції, залишивши холодний розрахунок, хоча гроші його зараз зовсім не хвилювали. Він спостерігав за хижим блиском в очах цих людей, який швидко розгорався в жадібне полум’я. Жінка кілька разів облизнулася, а Ерідіан нервово тер руки. На Артура страшно було дивитися, він зблід і похитнувся, але, на щастя, поряд стояв Мерлін, який підставив своє плече. Молодший Пендрагон глянув на друга, кивнув і непомітно приклав вказівний палець до губ. Утер вирішив, що пауза затяглася, він підвівся й промовив:
— Я даю вам добу подумати про мою пропозицію та назвати суму, яку ви хочете отримати за свого сина. Я впевнений, що вона буде набагато більшою, ніж Артур зможе заробити за все своє життя. Я попрошу юриста скласти більш-менш законні документи. Моя головна умова: отримавши гроші, ви забудете про існування Артура! Якщо ви порушите цю умову, захочете побачитися з ним або отримати ще грошей, я відправлю вас за ґрати. Надовго. До завтра, панове!
Пендрагон вийшов, кивнувши головою Мерліну. Син вискочив за ним у коридор. Артур подивився на матір:
— Мамо, я хочу додому…
— Замовкни! — махнула рукою жінка. — Ерідіане! Це скільки ж грошей можна з цього багатія отримати!
Чоловік підійшов до Артура:
— Навіщо ти йому потрібний? На органи розібрати? Але він такий багатий, що без проблем може собі все купити, не ускладнюючи життя. А може, ти йому сподобався, га? Дивись, який красень! Зробить тебе своєю домашньою іграшкою, доки не затрахає зі своїми дружками!
Артур знову глянув на матір:
— Мамо…
— Що?! — визвірилася вона. — Чого тобі, виродку!? Так, мені треба покурити. Ерідіане?
— Іди! Я зараз.
У відведеному для куріння місці з цигаркою в руці стояв Утер. Він підніс жінці запальничку й глянув на неї. Раптово її погляд став гострим і осмисленим.
— Ти ж знаєш, що ми погодимося. Засуджуєш? А мені начхати! Я не хотіла навіть забирати його з лікарні, і народжувати його не хотіла. І хто його батько, я не знаю. Ерідіан сказав, забери, виросте — користь від нього буде. — Вона посміхнулася, відкривши рідкі та погані зуби. — Того дня ми трохи накотили нишком, а вночі я вирішила піти. Ледве знайшла свого засранця. Ці немовлята такі однакові, я свого забрала, а щоб ліжко не залишалось порожнім, поклала на нього сусіднього, а на його місце наступного.
Вона зареготала, потім ляснула Пендрагона по плечу й хрипко вигукнула:
— На втіху собі хлопця купуєш? Красивий у мене байстрюк вийшов! Хитрий ти, старий! До завтра!
Утер сів на стілець, бо ноги тремтіли від жаху, огиди й від несподівано приємної думки: «Велика ймовірність, що Мерлін не син цього чудовиська!».
Біля палати Артура, як тигр по клітці, метався Мерлін. Побачивши Утера, він кинувся до нього:
— Батьку, як ти…
Утер підняв палець:
— Тихо. Не зараз. Я все поясню пізніше, вір мені. Це дуже важко, як виявляється. Пояснення з тобою я не витримаю, почекай, синку.
Вони зайшли до палати. Артур сидів на підлозі біля вікна, запустивши руки у волосся й розгойдуючись з боку в бік. Він підвів очі на Пендрагонів і повільно встав. Ах, ці очі! Очі Ігрейн! Утер забув про все, спостерігаючи за блакитними блискавками в глибині розгніваних очей Артура. Мерлін раптом теж завмер, дивлячись на хлопця. Він упізнав цей вигин брів, цей гнів, що йде зсередини величезними цунамі, ці стиснуті в нитку губи. Усе це він, дякувати Богові, не часто спостерігав на обличчі батька.
Голос Артура був абсолютно спокійний:
— Містере Пендрагон, я вже багато чого зазнав у житті, до мене завжди ставилися, як до бруду на взутті, але так мене ще ніхто не принижував. Так, я ніхто, у мене крім імені нічого немає, але я людина! Не річ, яку можна купити в магазині, а людина. І ви, і я знаємо, яку відповідь дадуть завтра мої батьки, але для мене краще бути неживим, ніж купленим.
Утер вийняв з кишені телефон і, поводивши пальцем по екрану, приклав до вуха:
— Джефрі, друже, попроси своїх сестричок принести в палату Артура заспокійливе. На трьох: мені та хлопчикам. Чекаємо!
Пендрагон відключився й звелів:
— Сядьте! Обидва.
Коли молоді люди сіли: Артур на ліжко, а Мерлін на стілець, коли їм принесли три однакові стаканчики з прозорою рідиною і вони випили їх майже синхронно, Утер сів у крісло й перевів подих:
— Артуре, вибач, усе це було жахливо, але доступно для твоїх батьків. Інших пояснень вони б не зрозуміли. Я аж ніяк не хотів образити чи принизити тебе. Я просто хочу вирвати тебе з тих умов, у яких ти живеш. Чому? Відповім завтра. Запам’ятай: я аж ніяк не утискаю твою свободу, я лише відкупляюся від цих людей. А далі або ти приймеш те, що я тобі запропоную, або сам будуватимеш своє життя. Мерліне, я брехав колись?
Мерлін упевнено похитав головою й подивився на Артура:
— Батько ніколи не бреше, Артуре. Може не договорювати, притримувати, приховувати інформацію, але ніколи не бреше.
Утер підвівся:
— Я дуже втомився від усього цього, тож важливі пояснення завтра. Мерліне, я піду до Джеффрі, він мене й додому відвезе, а ти забирай машину.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!