Пояснення
Уночі Мерлін пішов до батьківського кабінету. Він сів у його крісло, увімкнув лампу й подивився на фотографію матері. У вітальні висів великий портрет, але тут завжди стояла фотографія. Як можна було поговорити з величезним портретом над каміном? А тут, у напівтемряві та тиші, Мерлін звик розповідати матері про своє життя, скаржитися на кривдників, ділитися радощами. Серйозний батько не завжди підходив для такої душевної розмови, та що там не завжди! Суворий і рішучий він ніколи не підходив для цього!
Мерлін мовчки дивився на матір. Сьогодні знайоме та рідне зображення виглядало якось інакше, бо останніми днями він бачив усі ці риси на чоловічому обличчі. Чуже обличчя, випадкове обличчя, яке мало зникнути з його життя так само, як і з’явилося. Але Мерліну цього не хотілося. Тому груба, образлива й цинічна пропозиція батька порадувала Мерліна. Утер хоче залишити Артура, він теж зацікавлений у цьому хлопці.
Знамените чуття Мерліна вже давно видало господареві свій висновок, але молодший Пендрагон відганяв цю думку, не знаючи, як її прийняти, як з нею жити.
Артур сидів у лікарняному парку на лавці й дивився в одну точку. З усього, що відбувається, він був упевнений лише в одному: сьогодні його мати та Ерідіан збагатяться. Чого хоче Утер Пендрагон, він не розумів. Біля лави виник Мерлін та сів поруч:
— Привіт! Чого такий кислий?
— Доброго дня, Мерліне. Кислий? Твій батько часто купує людей?
— Ні, ти перший. Можеш пишатися. — Мерлін посміхнувся й заглянув Артуру в очі: — Легше стало?
— Ні. Навіщо я йому потрібний?
— Не знаю, він зі мною з учорашнього дня не лише не розмовляв, а й не бачився. Давай про інше. Сюди прийде моя дівчина, хочу вас познайомити.
— Ти? Мене? Зі своєю дівчиною? Навіщо?
Артур повернувся обличчям до брюнета й Мерлін знову побачив Утерівський блиск у його очах:
— Навіщо, Мерліне? Якщо твій батько дотримається слова й не перетворить мене на свою власність, то я повернуся на своє звалище, до своєї роботи. І, напевно, до кінця життя носитиму куплені тобою речі. Навіщо знайомити мене з твоєю, звичайно, розкішною дівчиною?
Мерлін зітхнув:
— Артуре, у тебе є друзі?
Хлопець відвернувся й знову уперся поглядом в одну точку. Мерлін терпляче чекав та мовчав. Артур нарешті видавив із себе:
— Ні. Для своїх я біла ворона, моє прагнення працювати ніхто не сприймає і не розуміє. Для братів я боксерська груша. Для таких, як ти, я просто виродок зі сміттєзвалища. Друзів немає, Мерліне.
— І я не маю. Для своїх я суперник: у кого крутіша машина, дорожчий костюм, шикарніший годинник. Для чужих джерело фінансів. А тобі від мене, здається, нічого не треба.
Артур глянув на Мерліна.
— А ось твоєму батькові щось треба. Чи він займається такою своєрідною благодійністю?
Мерлін знизав плечима:
— Такою благодійністю він не займається. Але ти не хвилюйся, він усе скаже, він ніколи не тягне з поясненнями, не в його дусі. До речі, а ось і він. З твоїми батьками.
Артур з сумом глянув на брюнета:
— Убий мене, Мерліне. Я не хочу в цьому брати участь.
— Потерпи трохи.
— Я все життя терплю, і мене все життя запевняють, що ще трохи…
Утер Пендрагон, його два охоронці, які трималися на шанобливій відстані, і батьки Артура підійшли до лави, на якій сиділи молоді люди. Хлопці встали. Утер якось пожадливо посміхнувся:
— Учорашнє питання вирішено на мою користь, Артуре. Ти забезпечив своїм батькам безбідне життя та старість.
Артур мовчки глянув на матір і на Ерідіана. Мати схлипнула й простягла руки:
— Кровинушка моя! Як же я тепер без тебе?
«Як і раніше. З пляшкою», — мовчки відповів Артур.
Тут у її голосіння втрутився Ерідіан:
— Синку, я тут по дорозі містеру Пендрагону розповів, який у тебе характер, так що він про усі твої виї… витівки знає. Ти вже будь чемніше, акуратніше, слухай, що тобі кажуть.
Стиснуті губи Артура скривилися в презирливій усмішці:
— Та пішов ти…
При цьому молодий чоловік додав такі слова, половини з яких Мерлін навіть не знав, а решту ніколи не чув у живому вживанні. Брови Утера злетіли вгору, а рот трохи відкрився. Ерідіан лише смиренно розвів руками:
— Я ж казав вам, містере Пендрагоне. У цьому випадку тільки кляп допоможе.
— Не турбуйтесь! — махнув рукою Утер. — Я впораюся.
Рухом руки Пендрагон покликав охорону й кивнув у бік Артура:
— Допоможіть моєму гостю зібратися й почекайте нас у машині.
Вони пішли в бік будівлі клініки, і виглядало це якось недобре: опустивши голову й зігнувши спину, Артур крокував між двома темнокостюмними охоронцями. Він не обернувся, а його мати не здригнулася. Утер подивився на чоловіка та жінку:
— Прощавайте.
Вони швидко зникли, навіть не кивнувши. Мерлін торкнувся усміхненого батька за лікоть:
— Тобі не здається, що це недобре, некрасиво?
— Вони на це заслужили!
— Я не про них, я про Артура. Ти ж обіцяв не обмежувати його свободу, а водиш під конвоєм.
Утер смішно почухав потилицю:
— Не хвилюйся, це лише один раз. Я боюся, як би він чогось не викинув, Мерліне. Характер ого-го! Ти чув цю тираду? Я також у молодості відповів своєму першому компаньйону!
Пендрагон задоволено посміхнувся, а Мерлін непомітно закусив нижню губу.
Розкішний особняк Пендрагонів привів Артура у шоковий стан, він пошепки запитав у Мерліна:
— У вас велика родина?
— Ні, ми вдвох.
— А навіщо вам такий величезний будинок?
Мерлін знизав плечима, не знаючи, що відповісти.
— Ну… щоб зручно було.
Артур уважно дивився на брюнета, але було зрозуміло, що він не розуміє, у чому полягає ця зручність.
Утер звелів молодим людям йти за ним у вітальню, де Мерлін сів у крісло, а Артур завмер перед великим портретом красивої світловолосої жінки. Утер поставив на журнальний столик графин із водою та три склянки. Він теж сів і мовчки дивився на Артура. Мерліну раптом стало дуже страшно й погано, захотілося випити води, але руки так тремтіли, що він стиснув їх між колінами.
— Це ваша дружина? — Артур обернувся до Утера. — Красива…
— Так, це моя дружина. Присядь.
Коли хлопець сів, Пендрагон глянув на сина:
— Мерліне, ти пам’ятаєш, що я сказав у день твого повноліття?
— Так, — прошепотів Мерлін, — Ти сказав, що любиш і завжди любитимеш мене. Хоч би що трапилося.
— Я хочу, щоб ти це пам’ятав. Що б не трапилося, Мерліне, я люблю і завжди любитиму тебе. — Утер глянув на опущену чорняву голову. — Подивися на мене! Адже ти вже все зрозумів, так?
Мерлін кивнув головою. Артур нічого не розумів, але не втручався. Утер перевів на нього погляд:
— Ти маєш рацію, Артуре, це портрет моєї дружини і твоєї МАТЕРІ. Тому що ти МІЙ СИН, Артур Пендрагон. Мій рідний син.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!