Принц і жебрак, або Пігмаліон (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Артур визирнув на веранду й побачив там Мерліна, який сидів на гойдалці. Він підтягнув коліна до підборіддя, майже склавшись удвічі. На ньому були тільки джинси та футболка, прохолодний вечірній вітер легко проникав під цей легкий одяг, і Мерлін щулився ще більше. Артур зсунув брови, йому дуже захотілося підійти до цієї ще нещодавно незнайомої людини, обійняти її, сказати щось підбадьорювальне, спробувати заспокоїти. Хлопець узяв з крісла біля каміна вовняний плед і, вийшовши на веранду, накрив Мерліна, ретельно, як дбайлива мати, підіткнув кінці й сів поруч. Упершись ногою в землю, Артур почав легенько розгойдуватися, очікуючи, чи захоче Мерлін з ним розмовляти, чи розповість про те, що зараз рве його душу.

— Більше ніхто не постраждав, — несподівано заговорив Мерлін, — тільки ми. Троє. Детективи все перерили, розкопали.

— Там, здається, було ще двоє дітей, так?

— Так. — Мерлін поворухнувся під пледом, влаштовуючись зручніше. — Але до них вона не дісталася. Вибач.

— За що? — Артур теж зіщулився й засунув замерзлі руки глибоко в кишені джинсів.

— Адже ти вважав її своєю матір’ю.

— Проїхали. Не думай про це. Розкажи, про що ще вдалося дізнатися.

— Вона схопила тебе, вважаючи, що ти її син. На твоє місце поклала мене, а на моє — свою дитину. Тож уранці медперсонал майже не хвилювався: не було ні породіллі, ні її дитини. — Мерлін сильніше укутався у плед. — У її сина був синдром Дауна. Я думаю, Майкл Емріс був таким неуважним на дорозі не від радості, що везе дружину та сина додому, а від нерозуміння, чому у них, здорових та молодих людей, народилася хвора дитина.

Хлопці помовчали, слухаючи легкий скрип гойдалки.

— Ти розповів дракону?

— Останні новини ні, ось, тільки тобі зараз. А так батько все знає.

— А що твоя тітка?

Мерлін знову поворухнувся під пледом, висунув долоні й почав заплітати своїми довгими витонченими пальцями бахрому пледа в косички.

— Вона поховала чоловіка п’ятнадцять років тому. Окрім рідної сестри в неї нікого більше не було. Своїх дітей немає.

— Ти й сьогодні був у неї?

— Так. Вона розповідала про Майкла та Емілі.

— Артуре!!! — пролунав із глибини будинку сталевий голос Утера.

— Ух ти! — висунув носа з-під пледу Мерлін. — Що ти наробила, Галатеє?

— Чому наробила? — підвівся з гойдалки Артур.

— Тому що такий голос господаря цього будинку означає крайній ступінь роздратування, гніву й навіть люті.

— Аааа… — протягнув Артур, — а я завжди вмію щось наробити, у щось вляпатися. Карма в мене така. Піду, дізнаюся.

— Артуре!!! — Немов луною повторився заклик.

Молодий чоловік визначив, звідки гримить голос Пендрагона, і підійшов до відчинених дверей бібліотеки. Артур усміхнувся про себе й смиренно глянув на Утера, ще й віями кілька разів змахнув. Хазяїн будинку завмер, побачивши це. У його пам’яті відразу з’явилося ніжне жіноче обличчя і такий самий помах світлих вій. Двічі… «Утер, я погано в’їхала в наші ворота й подряпала машину»,— і подвійний змах вій.

Утер розгнівано зсунув брови й рівним голосом промовив:

— Артуре, поясни мені, будь ласка, що це таке? — Він широким жестом обвів бібліотеку.

Завжди чисте приміщення, де ніколи навіть не пахло пилом, у якому книжки лежали на столі під одним кутом, зараз похвалитися порядком не могло. Книжки були на всіх горизонтальних поверхнях, причому деякі з них були розкриті й залишені корінцем вгору. Завалений паперами, зошитами та якимись посібниками стіл уже не міг називатися письмовим, бо при всьому бажанні там не було й шматочка вільного місця, щоб сісти та щось написати. Дві важкі подушки з невеликого диванчика в кутку кімнати були на підлозі й на них теж лежали книжки, а під ними було засунуто зошити та ручки. Артур абсолютно незворушно обвів очима кімнату й відповів на запитання батька:

— Це бібліотека, містере Пендрагоне.

Утер глянув на сина й мимоволі подумав: «Цей мерзотник Ерідіан мав рацію, характер у хлопця ще той! Але ж він не маленька дитина, щоб пояснювати йому, що іграшки за собою треба прибирати. А як я вчив усьому Мерліна?». Пендрагон придушив у собі роздратування й почав пояснювати:

— Артуре, я знаю, що це бібліотека. Я не розумію, чому тут такий безлад! Я хочу, щоб у нашій бібліотеці всі книги стояли на полицях, а потрібні для навчання лежали на столі. Тільки акуратно складені, із закладками! Подушкам місце, як ти розумієш, не на підлозі, зошити та ручки повинні зберігатися у столі, а для посібників тут є спеціальна полиця!

— Це творчий безлад, робоча атмосфера, сер, — перебив його Артур, — повірте, усі ці книжки в роботі, а ввечері я просто не маю сил і часу все це розбирати. І потім… я вже три місяці так живу.

— Ти хочеш сказати, що я три місяці не заглядав у бібліотеку?

— Ну якось так, — підняв брови Артур.

Господар будинку посміхнувся куточками губ і наказав синові:

— Відвернися!

— Навіщо?

— Давай-давай, відвертайся! Я називаю книгу, ти кажеш, де вона лежить. Помилишся — наводиш тут повний порядок і підтримуватимеш його, не помилишся — залишимо все, як є.

Артур кивнув і став спиною до батька.

— Так… І де в тебе валяються міфи?

— На підвіконні.

— А на якому розкрито книжку?

— Про Орфея.

— Підручник з англійської?

— На подушці, а посібник під цією подушкою.

— Самовчитель італійської мови? Хм… Ти почав вивчати італійську? Мерлін говорив про французьку.

— Самовчитель лежить на камінній полиці. Так, почав, але й французьку не кинув.

— «Декамерон»? — прочитав Утер назву на книжці, що «відпочивала» на дивані.

— На дивані, — посміхнувся Артур.

Утер теж не стримав посмішки:

— Тішить, що правильне місце. До речі, чим тебе зацікавила італійська?

— Розглядав альбоми із репродукціями, а це італійські видання. Я хочу читати коментарі та статті критиків.

— Зрозуміло, — Утер зробив кілька кроків і відкопав у пачці на столі велику синю книгу, що була закрита й без закладки, — Збірка Вольтера?

— На столі. Здається, десь унизу.

— Ти читав? — підняв брови Утер.

— Поки що не можу. Важко.

Батько схвально кивнув і підійшов до книжок біля ніжки дивана.

— Майн Рід, Дюма, Фенімор Купер?

— Біля дивану. Містере Пендрагоне, ви мене соромитеся?

— Шекспір? Звісно, ні! Що ти собі вигадав? — Утер крутив у руках «Гамлета» й тішився, що Артур стоїть спиною до нього.

— Шекспір? Зараз… — Хлопець потер перенісся. — «Гамлет» теж на дивані, разом із «Декамероном». Я не вигадав. Ви мене купили, як дорогу іграшку, поселили у своєму домі, нікому не показуєте, не знайомите.

— Дік Френсіс? — Утер тримав у руках маленьку книжечку в м’якій обкладинці. — Я думав, що ти сам поки що соромишся знайомитися з кимось.

— Френсіс на стільці, три книжки. — Артур зчепив руки за спиною. — А чому ви в мене не спитали, соромлюся я чи ні? Чому ми спілкуємося переважно через Мерліна?

Пендрагон-старший походив по кімнаті, він уже давно відчував, що поводиться з Артуром неправильно, що рано чи пізно син почне цю розмову, але все ж таки був не готовий до неї. Тому продовжував розпочату гру, ніби між іншим обговорюючи доленосту тему. Утер глянув на полицю:

— Селінджер? Якщо чесно, Артуре, я не знаю, що з тобою робити. Розумію, що тобі треба вчитися, що треба вводити тебе в сімейний бізнес… Може, я ховаюся за Мерліном від розмови з тобою?

Артур різко повернувся до батька обличчям:

— Селінджера я не читав, він стоїть там, де й повинен стояти. Може, настав час поговорити? Чи мені записатися до вас на прийом з особистих питань?

Артур уперся поглядом у вічі Утера і старий дракон тільки похитав головою: «Як тебе з таким характером не вбили в тому оточенні, хлопче?» Він відкрив рота, щоб щось сказати, але в дверях з’явився Мерлін:

— Гей, родичі! Вже п’ять хвилин, як час вечеряти! Чи в розкладі цього будинку щось змінилося?

Утер посміхнувся загорненому в плед брюнету:

— Ні. У розкладі ні, а от у порядках, на жаль, так. — Пендрагон поклав книгу на стіл і розвів руками: — Артуре, я програв. Це реальна робоча атмосфера, тож не наполягаю на наведенні тут порядку. Тепер — вечеряти!

Батько енергійно пройшов повз синів до їдальні, а Мерлін, дивлячись на бібліотеку, заворожено прошепотів:

— Як ти зміг переконати його, що ЦЕ нормально?

Дорогою до офісу Утер Пендрагон велів заїхати до графа Карлеона. На правах старої та вірної дружби він міг приїжджати до Родора без попередження та запрошення.

— Утер! — посміхнувся граф, жестом пропонуючи гостю сісти. — Давно чекаю на тебе, але думав, що ти просто пройдешся кольоровою стежкою наших дітей, а не приїдеш сюди.

Пендрагон міцно потиснув простягнуту руку й розслаблено опустився у крісло біля хазяїна кабінету. Поки чоловіки спілкувалися ні про що, обговорюючи дрібні деталі бізнесу, на столі наче сама собою з’явилася кава й дві маленькі цукрові булочки, які так любив Утер, але їв тільки в офісі Родора Карлеона. Пендрагон облизнувся:

— Знаєш, Родоре, я приїхав сюди, щоб посидіти в цьому кріслі та з’їсти цю булочку! Адже вдома в тебе такого немає!

— Немає, — кивнув Карлеон і серйозно запитав: — Може, нарешті розповіси мені, кого ти завів у себе в будинку?

Обличчя Утера змінилося. Слово «завів» ніби різануло його, він навіть скривився. Його світлість завжди відрізнявся вмінням говорити різку, іноді болючу правду.

— Не кажи так, Родоре. Він же людина.

— Людина? А чому ти поводиться так, ніби завів собі цуценя? Хто такий Артур Пендрагон? На якому смітнику ти його викопав?

— Чому на смітнику? Ти бачив його?

— Утере… — Карлеон скрушно похитав головою, — уже три місяці, щосереди він п’є в нас чай! І повір, я можу відрізнити людину, яка народилася з десертною виделкою в руці, як Моргана та Мерлін, від людини, яка цю виделку вперше бачить.

— На твою думку, усе так погано? — зітхнув Утер.

— Утере, якби все було так погано, то навряд чи я допустив би його в ліжко своєї дочки.

— Щооо?!! — Утер засміявся. — Він і тут устиг! Я вважаю, що він не виходить за межі маєтку, з ранку до вечора займається, а він уже познайомився з графом, розпиває з ним чай і спить з його дочкою!

— А ще ходить із нею в кіно та в кав’ярню! — додав Родор і повторив запитання: — Хто він тобі, Утере? Звідки взявся цей далекий родич?

— Артур Пендрагон — мій син, Родоре.

Граф думав, що його життя вже давно стало нудним і передбачуваним, що вже ніщо в цьому світі не зможе здивувати його. На все нове й незвичайне в гострого на язик Родора була готова відповідь, але зараз він не знайшовся, що сказати, і вперше за багато років дуже здивувався.

— Поясни, — попросив він старого друга.

— Жінка-алкоголічка, яка народила того дня, що й Ігрейн, випила й вирішила вночі піти з лікарні. Вона взяла нашого сина, вважаючи, що це її немовля, на його місце поклала Мерліна, а на його — свою дитину, хвору на синдром Дауна.

Родор стиснув губи, і на його лобі стало добре помітно глибоку зморшку. Утер перевів подих і продовжив:

— Артур потрапив, як ти сказав, на смітник, і його життя стало суцільним пеклом. Мерліна забрав та виховував я, а його біологічні батьки з хворою дитиною розбилися в автокатастрофі, коли поверталися додому з лікарні.

— Це багато що пояснює, — тихо зауважив Родор.

— Що пояснює?

— Чому Мерлін зовні ні краплі не схожий на тебе та Ігрейн, чому Артур абсолютно нічого не вмів у день нашої першої зустрічі. Він сидів навпроти Моргани й чітко повторював її рухи. Жодного разу не помилився, але, ти ж розумієш, це було помітно.

— Родоре, у мене з ним проблема. Я не знаю, як з ним розмовляти, як поводитися, що взагалі з ним робити!

Карлеон глянув на годинник:

— Утере, у тебе на шосту годину сьогодні нічого не заплановано? Ні? Чекатиму тебе в нашому улюбленому ресторанчику, поговоримо по-старому, обговоримо проблему. А зараз, вибач, у мене за десять хвилин нарада. Потрібно працювати.

Пендрагон кивнув другу.