Принц і жебрак, або Пігмаліон (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

До приходу юриста Артур обійшов увесь будинок і познайомився з усіма, хто тут працював. Виявилося, що штат службовців дуже великий, і вони реально вміють бути невидимками. Хлопець дуже легко порозумівся з усіма й попросив не зникати в його присутності. Артуру було ніяково залишатися одному в цьому величезному будинку.

Учорашній жебрак і бездомний, а тепер син впливового бізнесмена поспілкувався і з юристом, від якого, до речі, страшенно втомився. Чоловік був фахівцем високого класу, його швидка, насичена професійною лексикою мова не завжди була зрозуміла навіть високоосвіченим людям, а Пендрагон-молодший взагалі нічого не розумів. Перепитавши щось уп’яте, Артур зітхнув:

— Містере Сміте, будь ласка, я нічого не розумію. Давайте, ви говоритимете тільки те, що мені необхідно. І якщо можна, якось зрозуміліше… Будь ласка.

Доглянутий і витончений чоловік у позолочених окулярах розгубився: він не вмів говорити по-іншому. Але замислився і, ретельно добираючи слова, пояснив Артуру, що від нього потрібно, щоб документи були готові якнайшвидше.

Коли від містера Сміта залишилася тільки легка хмарка розкішного аромату, яка швидко розвіялася, Артур з книжкою вийшов на відкриту веранду й сів на невелику гойдалку. Він трохи похитався та заглибився у читання. Через годину він відклав книжку й почув легкий шурхіт за спиною: по викладеній різнокольоровим камінням стежці від величезного сусіднього будинку йшла дівчина. Артур підвівся й відверто замилувався незнайомкою: вона була стрункою та елегантною, бліду шкіру відтіняли великі синяво-чорні локони, що розсипалися по плечах. Небагато обтяжувало обличчя підборіддя, але це їй ішло. Одяг на дівчині був настільки простим і зручним, що, як Артур здогадався, коштував нечуваних грошей.

Дівчина підійшла близько й посміхнулася:

— Здрастуйте, я Моргана! А ви, мабуть, той самий Артур?

Хлопець посміхнувся у відповідь і відчув, як зникає скутість від незнання, що робити та як говорити. Йому раптом стало легко й просто поруч із цією усміхненою незнайомкою.

— Я Артур. Напевно, той самий, бо інших Артурів у цьому будинку не бачив.

Вони мовчки розглядали один одного, поки Артур тихо не спитав:

— А що я тепер маю зробити?

— Як це: що зробити? — також прошепотіла Моргана.

— Ну, за правилами поведінки… Запропонувати вам сісти, але тут тільки ось ця гойдалка, а можна аристократку садити на гойдалку? Запропонувати вам чай? Але я теж гість у цьому будинку, і чув, що у вас заведено пити чай у певний час.

Поки Артур говорив, Моргана почала широко посміхатися, а потім весело запропонувала:

— Давайте прогуляємося до найближчої кондитерської!

Артур сумно похитав головою:

— Вибачте, міс, але зі мною небезпечно й нудно гуляти.

— Чому небезпечно? — награно насупилась Моргана. — Ви маніяк?

— Ні! — хитнув головою Артур. — У мене немає документів. Якщо щось буде не так, ми потрапимо в поліцейський відділок.

Моргана підійшла до гойдалки й рішуче сіла, показавши жестом Артуру, що він може сісти поряд.

— Артуре, це ж цікаво! Це ж пригода! Я ніколи не була у поліцейському відділку.

— Це зовсім не цікаво і це зовсім не пригода, я там був і не раз. Повірте, краще не потрапляти туди!

— Добре, — кивнула дівчина, — не будемо. А чому з вами нудно гуляти?

— Бо я не маю не лише документів, а й грошей. Якщо ми дійдемо до кондитерської, я можу лише запропонувати вам зайти понюхати, як там чудово пахне.

Моргана від душі розсміялася, а хлопець, посміхаючись їй, закінчив подумки фразу: «Як я дуже часто й робив».

Батько Моргани відпочивав у саду, коли дочка вирішила сходити до Пендрагонів. Старому графу Родору подобалися сусіди, і подобалася давня дружба дочки з сином Утера. Дуже давно вони зробили для дітей яскраву хвіртку в паркані та різнокольорові стежки від цієї хвіртки. І Утер, і граф сподівалися, що їхні діти скоро будуть разом, назвуть один одного чоловіком і дружиною, але стосунки Мерліна й Моргани не виходили за межі дружніх. І чим частіше батьки натякали своїм дітям про весілля, тим похмуріше ставали діти. Моргана вже давно не сміялася, весь час на щось ображалася, сердилась і тихо шипіла на батька. Родор відклав книгу й замислився, йому було зрозуміло, що шлюбу не буде, але хто ж тоді стане його зятем? Граф так звик думати, що поряд буде розумний і вихований, знайомий із пелюшок Мерлін.

Роздуми Родора були перервані заливистим сміхом дочки. Граф мимоволі посміхнувся, швидко підвівся й попрямував до яскравої хвіртки.

— Міс, у мене пропозиція: давайте гуляти цим парком! По-перше, тут немає поліції, і ніхто не затримає мене через відсутність документів. По-друге, тут немає кафе і кондитерських, значить, я не почуватимуся ідіотом, відводячи вас від принадних запахів. А по-третє, я боюся тут заблукати, а ви, напевно, знаєте це місце з дитинства.

Моргана сміялася й кивала цьому гарному хлопцеві, абсолютно не схожому на тих порожніх зануд, з якими їй іноді доводилося спілкуватися. За спиною пролунали кроки та почувся голос батька:

— Що тебе так розвесело, Моргано?

Дівчина та Артур встали. Моргана неконтрольовано взяла хлопця за руку й звернулася до Родора:

— Батьку, дозволь представити тобі Артура Пендрагона!

— Містер Карлеон, — Артур нахилив голову у привітанні.

— Граф Карлеон, — виправив його Родор.

Артур не зрозумів і розгублено глянув на Моргану. Дівчина, забувши про правила, нахилилася до його вуха:

— До графа не звертаються «містер», до графа звертаються: «ваша світлість».

Артур зрозуміло кивнув і знову схилився перед високородним сусідом:

— Ваша світлосте.

Родор задоволено посміхнувся й перепитав:

— Моргана назвала вас Артуром Пендрагоном, ви родич Утера та Мерліна?

— Так, — не став вдаватися в подробиці Артур.

Старий граф вигнув брову: «Не хоче відповідати. Гаразд, зробимо по-іншому». Він глянув на годинник:

— Запрошую вас випити з нами чаю, містере Пендрагоне.

Артур облизав губи, що раптом стали сухими:

— Із задоволенням, ваша світлосте.

— Тоді прошу, — Родор рушив до хвіртки.

Артур схопив дівчину за руку і в паніці прошепотів:

— Моргано, я нічого не знаю, нічого не вмію. Серветки, чашки, ложки, блюдця, цукор, молоко!.. Жах! Я зганьблюся! Що робити?

Моргана поклала на його долоню свою:

— Дивись на мене й точнісінько все повторюй! Ходімо, батько не любить, коли його змушують чекати!

Нарада закінчилася. Доповідь Мерліна була прекрасною: не довгою, чіткою, аргументованою. І на запитання Пендрагон-молодший відповідав швидко та точно. Утер був дуже задоволений. Тільки в цю бочку меду, в якій зараз купався син, все ж таки треба було додати ложку дьогтю!

Величезний кабінет голови корпорації спорожнів, поряд сидів тільки Мерлін, який спокійно збирав свої папери, теж маючи намір іти. Утер жестом зупинив його:

— Сядь. І розкажи мені, що це було сьогодні вранці?

Мерлін закусив губу й мовчав. Він не відмовчувався. Цей номер із Утером не проходив, син думав, як відповісти. Нарешті він зітхнув:

— Я… я ніби втратив себе. Ось зараз я навіть не знаю, як звертатись до тебе. «Батько»? Чи все ж таки «містер Пендрагон»?

— Невже поява Артура так вплинула на тебе?

— Ні, — Мерлін махнув головою, — не поява Артура, а звістка, що я тобі ніхто.

Пендрагон зручніше влаштувався у своєму розкішному кріслі.

— Ти мені не «ніхто»! Ти мій син! Те, що в нас немає жодної спільної краплі крові, жодного гена, нічого не змінює! Ти чуєш мене? Нічого! Ти був і залишишся моїм сином, якого я люблю, яким пишаюся. Просто в тебе з’явився дорослий брат.

Утер замовк, викликав секретарку й попросив каву, а коли дві крихітні філіжанки принесли, продовжив:

— Я не майстер розповідати про почуття, Мерліне, я все тобі сказав. Ти — мій син, а тепер ще й Артур, виявляється, мій син. Я його не знаю, поки не розумію і навіть чогось боюся. Займися його вихованням, коли матимеш час. Вчителів якихось найми. До речі, вимова у нього жахлива! Зверніть на це увагу в першу чергу!

Пендрагон-старший одним ковтком осушив філіжанку й знову глянув на блідого сина:

— Я люблю та поважаю тебе, сину. Сьогодні все пройшло блискуче! Можеш їхати додому, якщо хочеш. Дарую тобі півдня вихідного!

— Щедро, босе! — посміхнувся Мерлін.

— Іди! — махнув рукою Утер. Коли син підійшов до дверей, він гукнув: — Мерліне! Назвеш мене «містер Пендрагон» — дам по шиї, ще раз нап’єшся — відшмагаю!

Брюнет хитро посміхнувся:

— Батьку, я в дитинстві не довів тебе до такого прояву турботи, а зараз і поготів намагатимусь.

Мерлін приїхав додому й застав схвильованого Артура, який, захлинаючись враженнями, розповідав йому про чаювання у графа Родора Карлеона. Молодий чоловік обідав і слухав брата, іноді зводячи брови від слів і звуків, які вимовляв Артур. Нарешті блондин замовк і різко насупився. Мерлін відразу відчув у ньому якусь зміну й перестав жувати.

— Що не так? — спитав він у Артура. — Судячи з твоєї розповіді, усе було добре. Ти впорався.

— Мерліне, я почуваюся останнім мерзотником і сволотою по відношенню до тебе.

— Чому?

— З моєю появою у твоїм житті з’ясувалося, що ти не рідний син Пендрагона. Якби я тоді не потрапив під вашу машину, ти ніколи б про це не дізнався і спокійно жив.

— А може, усе з’ясувалося б якось інакше, — знизав плечима Мерлін.

— Може, — погодився Артур, — але я почуваюся так, ніби забираю в тебе батька… а зараз ще й дівчину.

Мерлін підняв брови:

— Тобі сподобалася Моргана?!

— Дуже, — кивнув Артур.