Принц і жебрак, або Пігмаліон (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Мерлін посміхався, дивлячись на Артура. Той навіть підвівся й підійшов до дзеркала, потім обернувся до брюнета:

— Начебто зі мною все нормально, чому тоді ти посміхаєшся? Уперше бачу чоловіка, якому сказали, що комусь дуже подобається його дівчина, а він шкіриться, ніби його морозивом почастували.

— Я не люблю й не їм морозива. — ще ширше посміхнувся Мерлін. — Пам’ятаєш, я хотів познайомити вас ще в лікарні?

Артур кивнув головою. Мерлін продовжив:

— Розумієш, я не люблю Моргану. Ні, люблю, дуже люблю, але не як дівчину, а як сестру. Ми разом виросли, бачив цю шалену хвіртку кольору «вирвиоко»? А різнокольорові стежки? Це нам зробили, коли ми тільки почали ходити. І з того часу всі взялися одружувати нас. Якби ми кохали одне одного, все було б ідеально, але…

Артур почухав потилицю й поставив різке, але правильне запитання:

— Навіщо ти підсунув їй мене?

— Артуре! Я нікого нікому не підсовував. Тільки подумав, що ви чудово виглядали б поруч, що ти можеш стати їй гарною парою. Я ж переживаю за неї, хочу, щоб вона була щаслива, нічого не потребувала. — Мерлін знову широко й хитро посміхнувся. — Але ж я не помилився? Вона тобі сподобалась?

Артур кивнув і теж посміхнувся.

— Вона така… така витончена, розумна, так гарно розмовляє, рухається, а я… як носоріг!

Мерлін ляснув брата по плечу:

— Вона дочка графа, Артуре, а ти де був? Навчишся! До речі, я хочу найняти тобі вчителів. Етикет, вимова — це само собою. Що ти ще хочеш?

— Я пишу погано, з помилками. Не розумію, чому грім гримить, чому ми з круглої землі не падаємо, чому на Південному полюсі холодно, що таке електрика. У тебе огидна краватка, я ж вибрав уранці іншу.

Мерлін спершу навіть не впіймав різкий перехід у розмові, а потім пробурмотів:

— Я каву на неї вилив, довелося викинути, а в офісі була тільки ця.

— Чому б не випрати?

— Краватки не перуть і не прасують, Артуре. Слухай, а тобі подобається одяг підбирати, компонувати? Якось по-новому його уявляти?

— Ні, — хвилинку подумавши, відповів брат, — мені подобається підбирати кольори, ось ця краватка на тобі проти всіх кольорів. А та хвіртка, що ти назвав «вирвиоко» поруч із тими доріжками просто класна!

— А наш дім? Ти дивився? Тобі подобається? — зацікавився Мерлін.

— У домі мені все сподобалося, окрім їдальні. Знаєш, ти тільки дракону не кажи, ці шпалери в їдальні вбивають апетит.

«А їх запропонував інший дизайнер», — згадав Мерлін.

— Давай завтра ввечері поїдемо в магазин, виберемо інші! — запропонував він.

— Давай.

Утер поправляв поліна в каміні, насолоджуючись тишею у вітальні, коли ззаду почулися м’які кроки й голос Артура:

— Містере Пендрагоне…

«Коли він зможе назвати мене батьком?», — подумав чоловік і обернувся до сина:

— Доброго вечора, Артуре. Сідай.

Із задоволенням ковзнувши поглядом по ладній постаті сина, Утер знову повернувся до каміна.

— Містере Пендрагоне, у мене до вас прохання…

Утер скривився, невже сталося те, чого він так боявся? Що хоче отримати його новий спадкоємець? Гроші? Кредитки? Машину? Чоловік повернув обличчю привітний вираз і глянув на Артура:

— Яке?

Молодий чоловік побігав поглядом по кімнаті й зупинився на підлокітнику крісла.

— Там, на сміттєзвалищі, живе мій друг Гаюс… Так, він мені як друг, він мені, як дідусь. Поки міг, захищав, потім ховав, лікував, підгодовував. Зараз він зовсім старий, у нього нікого немає. Чи не могли б ви допомогти, відправити його в якийсь пансіон? Щоб дах над головою, одяг, їжа.

Утер полегшено видихнув і замислився. Ця незнайома стара людина була, напевно, єдиним другом його рідного сина, якого доля так жорстоко випробувала з дитинства.

— Цей Гаюс справді такий, як ти розповів?

— Так.

— Тоді давай заберемо його до себе. Місця в будинку багато, вистачить на всіх.

— Правда? — Артур так щиро зрадів, так засяяв очима, що Утер мимоволі посміхнувся. — Дякую, містере Пендрагоне!

«Тату! — простогнав про себе чоловік, але одразу зупинив себе: — Не поспішай, не поспішай. Йому потрібен час»

Артур і Моргана повільно йшли красивою, залитою світлом вулицею. Вони, як діти, трималися за руки й мовчали. За три місяці знайомства молоді люди зрозуміли, що разом їм добре і говорити, і мовчати. Вони ніколи не нудьгували, разом їм було комфортно і в кав’ярні, і в саду, і в кіно, і в ліжку. Їхні стосунки розвивалися так стрімко й природно, що коли на третій день знайомства Моргана зрозуміла, що справа зайшла далі поцілунків, її аристократична дворянська сутність навіть не обурилася. Спати з Артуром здавалося таким же природним, як дихати, їсти, говорити. Ні в нього, ні в неї не виникло докорів сумління чи сорому за свою поведінку.

У зовнішності Артура вже відбулися деякі зміни: плечі були не безвихідно зведені, а вільно розслаблені, тому здавалися ще ширшими. Голова на потужній довгій шиї трималася гордо та впевнено. Хоча ця впевненість ще нічим не була підтверджена, Утер поки не дав синові жодної копійки, а той не просив, живучи в будинку Пендрагона на всьому готовому. У магазини він ходив із Мерліном, який сам за все платив.

— Як там Гаюс? — перервала мовчання Моргана.

— Дякую, уже добре. Пройшов повне медичне обстеження, трохи підлікувався, учора дракон відправив його відпочити та набратися сил на Лазурний берег.

Моргана потягла хлопця до лави, а вмостившись, зручно напівлегла на його груди.

— Артуре, ти не сумуєш за своїми родичами? Не хочеш побачитися з ними?

— Ні, — Якось дуже швидко відповів молодий чоловік, і Моргана відчула, як напружилося його тіло.

— Але ж там ця жінка, яку ти так довго вважав своєю матір’ю. Ти ж жалів її?

— Жалів.

— І допомагав, так?

— Як міг.

Короткі відповіді Артура не обіцяли нічого доброго, Моргана вже знала це, але змінювати тему важкої розмови не хотіла.

— Артуре! Ну, хоч колись вона була тобі матір’ю! Я впевнена, у тебе обов’язково є якийсь світлий дитячий спогад!

— Є. Тільки… — Артур провів рукою по локонах Моргани і, акуратно й правильно вимовляючи слова, почав розповідати: — Мені було дев’ять чи десять років. Увечері я сидів за диваном і намагався щось читати, і тут двері зірвали та ввалилися троє здорових чоловіків. Це були кредитори Ерідіана, він давно й багато був винен їм. Вони вже почали витрушувати з нього душу, як один з них побачив мене й витягнув за волосся до центру кімнати. Він покрутив мене як іграшку, потім засміявся, притиснув до себе й запропонував Ерідіану вибачити борг за… за розвагу зі мною.

Артур замовк, а Моргані здалося, що вона перестала дихати, не просто слухаючи, а ніби переживаючи з Артуром усе знову. Хлопець глибоко зітхнув, відновив голос і продовжив:

— Звичайно, вітчим погодився. Навіть більше, він виявив бажання взяти участь. Мені скрутили чимось руки, поставили на коліна й почали кидати жереб, хто за ким.

— Артуре, не треба…

— Треба. Ти спитала про матір. Вона в цей час стояла на порозі так званої кухні й мовчки спостерігала за тим, що відбувається, а коли я закричав: «Мамо!», Пішла й повернулася з рушником. Знаєш навіщо? Зав’язати мені рота, щоб мій крик не заважав їй вечеряти.

Артур знову замовк, продовжуючи автоматично гладити дівчину по волоссю. Моргана обхопила коханого руками й притулилася всім тілом, ніби хотіла стати єдиним цілим.

— Вони тебе зґвалтували? — ледь чутно прошепотіла вона.

— Ні. Коли мене втиснули обличчям у підлогу та зірвали джинси, я почав так молитися, як ніколи у житті. І прийшов Гаюс. Потім я дізнався, що він банально зайшов за сіллю й дуже здивувався, що немає дверей. А побачивши таку картину, старий забув, скільки йому років, скільки перед ним здорових чоловіків, чим це йому може загрожувати, він вирвав мене з їхніх рук і потяг до себе. У мене піднялася температура, я всю ніч бився в якихось судомах, марив, кричав, а він відпоював мене травами.

Хлопець обійняв тендітні плечі дівчини.

— Не вважай мене невдячним сином, Моргано, але я нічого не відчуваю до цієї жінки. Ні любові, ні, на щастя, ненависті. Колись був жаль, але й він зник.

Дочка графа підвела голову й зазирнула в блакитну прірву очей Артура.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.

— Ні, — Артур торкнув пальцем її губи, — це я тебе люблю.

— Я більше!

— Ні! Я більше.

Дівчина легенько вкусила Артура за палець і рішуче сказала:

— Хочу морозива!

— О! Моргано, я ж забув тобі сказати! — Хлопець ляснув себе долонею по лобі: — Дракон дав мені картку, звелів у банку заплатити за щось, а гроші, що залишаться, мої. Ти допоможеш розібратися з усіма цими банківськими терміналами, банкоматами?

Моргана часто закивала, Артур засміявся й припустив:

— Цілком можливо, що там вистачить і на морозиво! А якщо пощастить, то на каву та кіно!

Мерлін все ж таки захотів познайомитися зі своїми біологічними батьками. Він звернувся до серйозної розшукової агенції і вже за тиждень стояв перед дверима скромного маєтку. Серце стукало так, що дзвеніло у вухах, ноги були неслухняними, долоні спітніли й тремтіли. Зробивши кілька вдихів, хлопець подзвонив.

Двері відчинила красива статна рудоволоса жінка.

— Містер? — здивовано подивилася вона на нього.

— Пендрагон. Здрастуйте! — хрипко промовив Мерлін. — Я хотів би побачити Майкла та Емілі Емріс.

— Ох… — Жінка наче злякалася. — А хто ви їм?

— Дуже давній знайомий.

— Мабуть, дуже давній, містере Пендрагоне. Я Анніс Емріс, сестра Емілі. Проходьте!

Жінка впустила Мерліна в будинок, зробила чай і, принісши з кухні велику тацю з печивом, слойками, цукерками та тістечками, сумно сказала:

— Майкл, Емілі та їхній новонароджений син багато років тому розбилися в автокатастрофі, коли поверталися додому з пологового будинку.

Мерлін завмер із чашкою чаю біля губ.

— Що?

— Так, містере Пендрагоне. Це було жахливо! Майкл так радів народженню сина, так поспішав додому, що не помітив велику завантажену фуру… Звідки вона взялася в житловому районі? Поліція визнала, що винним був, звичайно, Майкл, але й водієві вантажівки дісталося, адже він не мав права сюди заїжджати.

— Вони одразу померли?

— Ні, хлопчик прожив ще два дні. Малюк щосили чіплявся за життя, але…

— А у вас є їхня фотографія?

— Так.

Жінка вийшла в другу кімнату й повернулася, з любов'ю дивлячись на велике фото в рамці. Вона перевела очі на Мерліна і він побачив у них здивування:

— Містере Пендрагоне, ви дуже схожі на Майкла. Може, ви його родич?

Хлопець підвівся:

— Я син Майкла та Емілі Емріс, а отже, ваш племінник. І мене звати Мерлін.

— Як це? — Жінка сіла й пригорнула до грудей фотографію.