Принц і жебрак, або Пігмаліон (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Пендрагон пішов до свого кабінету й повернувся з великою синьою папкою в руці. Він поклав її на стіл і знову сів:

— Подивіться, тут генетичні експертизи та повний звіт однієї приватної розшукової агенції. Як тільки я побачив цю неймовірну схожість Артура з Ігрейн, то почав діяти. І ось підсумок.

Молоді люди обережно перебирали папери в папці, уважно перечитуючи та передаючи їх один одному. Мерлін завмер з результатом своєї експертизи, його рука затремтіла.

— Невже та жінка, — хлопець змахнув папірцем у бік Артура, — моя мати?

— Не факт, — похитав головою Утер, — вона сказала, що, забравши свого, як вона думала, сина, вона перетасувала інших дітей. Там було п’ятеро немовлят. Мерліне, я не дізнавався, хто твої справжні батьки, сподіваюся, що поява Артура ніяк не змінить наших стосунків. Я дуже хочу, щоб ти став Пігмаліоном.

— Ким? — відірвався від паперів Артур.

Мерлін повів плечима й пояснив:

— Пігмаліон — герой давньогрецького міфу, скульптор. Ненавидів жінок, за що був покараний, закохався у свою ж статую Галатею. Так закохався, що вона ожила. А ще «Пігмаліон» — це п’єса Бернарда Шоу, у якій головний герой робить з квіткарки справжню леді. Пігмаліоном називають людину, яка сприяє переродженню іншої. Дати почитати?

Артур кивнув:

— Дати.

— Міфи чи Шоу? — Мерлін підвівся й вже подався до бібліотеки.

— І те, і те. — Артур глянув на Утера: — Що спочатку читати?

— Міфи. — Пендрагон посміхнувся: — Ти ставиш правильні запитання. Більше нічого не хочеш дізнатися?

— Хочу, але навряд чи ви знаєте відповідь.

Мерлін приніс книжки, розмова за столом не в’язалася, усі були розгублені. Вони відчували себе льотчиками або капітанами морського судна, що збилося з курсу й опинилося в тумані. Куди і як рухатись далі?

Для Артура була приготована кімната поруч із спальнею Мерліна, і близько півночі всі розійшлися спати.

Стрілки годинника наблизилися до п’ятнадцяти хвилин на восьму, але за обіднім столом сидів тільки Утер. Він роздратовано зім’яв серветку й подався до кімнати Артура. Молодий чоловік безтурботно спав, на тумбочці корінцем вгору лежала розкрита книжка, а будильник валявся в ліжку.

— Артуре! — Пендрагон потрусив його за плече. — Уставай! Ти вже спізнився на сніданок.

Хлопець розплющив очі й намацав рукою будильник. Він знайшов його, поставив на тумбочку та сів на ліжку:

— Я проспав? Вибачаюсь. Дуже пізно заснув.

Утер дістав із тумбочки щільну паперову смужку й заклав її до книжки.

— Сніданок у цьому будинку о сьомій п’ятнадцять, бо ми маємо бути в офісі о восьмій. Слова «вибачаюсь» не існує. Виправся.

Артур з цікавістю і без гонору чи образи подивився на Утера:

— Перепрошую, вибачте.

— Так, правильно. І ще, клади до книжок закладки. Якщо їх залишати розкритими вгору обкладинкою, вони псуються. Рватимуться, сторінки випадатимуть. Одягайся та спускайся в їдальню. Я піду до Мерліна.

У кімнаті Мерліна була інша картинка, яка дуже засмутила батька. Одягнений хлопець незручно спав на застеленому ліжку, а на столику лежала порожня пляшка з-під віскі й склянка. Утер роздратовано ляснув себе долонею по стегні:

— Що ж ти робиш, сину?! Та ще й сьогодні! — Він повернувся до відчинених дверей: — Артуре!

Хлопець в самих джинсах і із зубною щіткою у роті з’явився перед Пендрагоном. Той насупився:

— Ми не ходимо в такому вигляді.

Артур знизав плечима:

— Ви покликали, я подумав, щось трапилося. Зараз одягнуся.

Він з’явився за хвилину, одягнений і взутий, із запахом м'ятної зубної пасти. Утер показав на Мерліна:

— Умієш п’яних відкачувати?

— А то!

— Артуре, будь ласка, він мені потрібен через три години в нормальному стані. Учора чи завтра я залишив би його відсипатися, але сьогодні дуже важливий день, без нього ніяк. Упораєшся? — Утер глянув на годинник. — Проведи мене.

Вони спускалися сходами, і Пендрагон чітко розповідав:

— Об одинадцятій тридцять прийде наш юрист, він має зайнятися твоїми документами. Мерлін мені потрібний до одинадцятої. Близько полудня обіцяла забігти його дівчина Моргана, вона з нами вчора в клініці розминулася. Хочеш — прийми її, не хочеш — познайомишся пізніше. Усе! Успіхів.

Провівши поглядом машину, Артур пішов до кімнати Мерліна.

Через годину мокрий і тремтячий Мерлін, загорнутий у величезний махровий рушник, сидів у кріслі у своїй кімнаті й пив із великої чашки солодкий чай із лимоном. З ванної вийшов Артур із сухим рушником та попросив:

— Відстав поки чашку, бо обіллєшся.

Хлопець слухняно поставив чашку на столик, і Артур почав витирати йому голову. Коли голова була майже суха, а Мерлін став схожим на чорну кульбабу, Артур кивнув і знову засунув йому в руки чашку з чаєм.

— Тобі часто доводилося це робити, правда?

— Так, — коротко кивнув Артур.

— Кого ти найчастіше відкачував? — Мерлін підвівся і, притримуючи на плечах рушник, поплентався за Артуром у ванну кімнату.

— Матір. — Артур простяг Мерліну фен: — Сушись!

Висушивши і звично уклавши волосся, Мерлін повернувся до кімнати. Артур стояв перед його відчиненою шафою.

— Артуре, а мати не захищала тебе від вітчима?

— Ні. — Молодий чоловік обернувся й зітхнув: — Мерліне, вона стільки пила й п’є, що її вже нічого й ніхто не цікавить, окрім нової порції алкоголю. І це жахливо.

Артур підійшов до свого нового брата, задер рукав футболки і підняв руку: на внутрішній стороні руки було добре видно три невеликих чітких шрами.

— Мені було п’ять років, коли напившись, вони вирішили гасити об мене сигарети.

Мерлін нервово проковтнув:

— А чому в такому місці?

— Щоб кричав голосніше. — Артур труснув головою, наче відганяв страшний спогад, а потім поклав руку на плече Мерліна: — Не спивайся, гаразд? І давай одягатися, дракон звелів доставити тебе в належному вигляді.

— Чому дракон? — пирснув Мерлін.

Артур посміхнувся:

— Вибач, «татом» чи «батьком» я не можу його називати. «Утер» — якось невиховано, так? «Пендрагон» — довго й важко, а от «дракон» якраз. Йому тільки не кажи. Одягайся.

Артур осідлав стілець і дивився, як Мерлін з величезної кількості речей у шафі дістає світлий діловий костюм, сорочку, краватку, ремінь. Коли все це лежало на дивані, молодий чоловік підвівся, оглянув одяг, потім зазирнув у шафу й невпевнено запитав:

— Мерліне, а можна я виберу тобі іншу сорочку? І краватку…

— Навіщо? Тобі ці не подобаються?

Артур кивнув:

— Не подобаються. Тут щось не так, щось із кольором… Ось дивись!

Він висмикнув із шафи іншу сорочку, яку Мерлін ніколи б не взяв, але до неї було підібрано іншу краватку та ремінь. Здивувавшись і махнувши на все рукою, Мерлін одягнувся і завмер, дивлячись у дзеркало. Краще б його не одягнув і столичний стиліст.

— Як у тебе це вийшло?

— Що вийшло? А ти хіба не бачиш, що так найкраще?

Мерлін підняв брови:

— Зараз бачу, але я б це ніколи не з’єднав.

Артур тільки ніяково посміхнувся й знизав плечима.

Коли він, спостерігаючи за годинником на стіні, змусив Мерліна трохи поїсти, під’їхала службова машина, надіслана Утером за сином.

— Хочеш з нами, Артуре? Подивишся на офіс.

— Ні, я будинком погуляю. Мерліне, — Артур підійшов ближче до брата й зашепотів: — А де люди, які обслуговують його?

— Це дуже добрі працівники, Артуре. Вони стають невидимими, коли ми вдома.

— Ага, отже, зараз вони з’являться, так? Я хочу з ними познайомитися.

— Давай. До зустрічі!

Сідаючи в машину, Мерлін обернувся й махнув рукою. Артур вийняв руку з кишені, посміхнувся й махнув у відповідь.