Вектор повернення

Знову з’явилося повідомлення від Оптимізатора… Іноді це трапляється максимально недоречно і майже завжди означає одне й те саме: щось сталося. Тож виходу немає. Треба опустити погляд вниз і прочитати…

Власне, так я і зробила. Подивилася вниз інтерфейсу — повідомлення відкрилося миттєво. Пропустивши дані від відправника, я швидко пробіглася очима по тексту й на деякий час завмерла.

О 23:00 UTC зовнішніми супутниками спостереження в секторі 14-G був виявлений невідомий об’єкт штучного походження на відстані 0,12 астрономічних одиниць від поверхні Землі. Об’єкт був перехоплений автоматичними системами та відбуксований до карантинної станції «ОКО-1».

ПОТОЧНИЙ СТАТУС:

• Проведено повну дезінфекцію корпусу та внутрішніх приміщень об’єкта.

• Виконано первинний біологічний і хімічний аналіз.

• Мешканці об’єкта (412 осіб) поміщені в ізольований карантинний блок.

ЗАВДАННЯ:

1. Встановити контакт із представниками виявленої групи.

2. З’ясувати мету появи об’єкта в межах Сонячної системи.

3. Визначити конкретні наміри та завдання, з якими ці особи прибули на Землю.

Я швидко клацнула на кнопку біля вуха й розплющила очі. Яскраве світло одразу ж ударило в обличчя. Кілька хвилин я просто сиділа на ліжку й намагалася осмислити прочитане. Чому саме я? Чому для такої важливої операції був обраний звичайний архіваріус? Невже система не змогла самостійно дослідити об’єкт? Якось у це важко повірити…

Може, справа в мешканцях об’єкта? Вони користуються якоюсь мертвою мовою, і тому потрібен хтось із історичною освітою? А що, як це взагалі хтось із наших предків повернувся і тому знадобився історик? Ні, ця теорія занадто божевільна…

Скоріш за все, у них просто було щось таке, чого ШІ не зміг визначити, і тому йому знадобився історик. А я ідеально підійшла як кандидат, адже завжди мала високий соціальний рейтинг. До того ж, якщо мова прибульців хоч трохи схожа на щось древнє, я зможу стати перекладачем для Оптимізатора. Очевидно ж, що він не може провести синхронізацію з ними, щоб прямо запитати: навіщо вони прибули? Тому потрібна я, Лейя Нів, архіваріус.

Оптимізатор уміє аналізувати мільярди потоків даних, але його алгоритми погано справляються з культурними та історичними контекстами. Для нього давні мови — це шум, що не має практичної цінності. А для мене — ключ до розуміння того, ким ми є.

У моєму архіві зберігаються матеріали, які майже ніхто не відкривав десятиліттями. Можливо, саме там Оптимізатор знайшов збіги з невідомим об’єктом.

— О, так… Шанс — так шанс…

Я підвелася з ліжка й почала перевдягатися. Кілька разів розумний дім намагався підібрати фонову музику під мій зовнішній вигляд. Тому довелося знову активувати чіп, щоб він хоч ненадовго залишив мене в спокої.

Але щойно я одяглася, почула з іншого кінця дому дзижчання, а потім перед очима з’явилося повідомлення: «Сніданок готовий, смачного!»

Я заперечно хитнула головою й підійшла до дверей. Замок не розблокувався. Довелося йти снідати… Добре хоч Маглев прибув майже одразу, щойно я опинилася на вулиці. Слава тим вченим минулого, які придумали капсули на магнітній подушці для пересування містом.

Маглеви рухаються переважно прозорими вакуумними тунелями, що обвивають будівлі, мов ліани. Можуть розвивати величезні швидкості без шуму й вібрації. А значить, потенційно є ще кілька хвилин, щоб краще обдумати план дій.

Потрібно лише ввести пункт призначення — і Оптимізатор вибудує найкоротший маршрут, синхронізуючи рух тисяч інших капсул так, щоб вони ніколи не зіштовхувалися. Людині залишається лише розслабитися й спостерігати, як місто пролітає повз, поки Маглев безшумно ковзає силовими лініями.

Однак довго радіти технічному прогресу мені не вдалося. Кабіна раптом сповільнила хід. Я насупилася, думаючи, що почнеться якась перевірка. Але замість звичного механічного голосу з’явилося повідомлення: «Для виконання завдання призначено додаткового спеціаліста. Будь ласка, дочекайтеся його прибуття.»

Я не встигла навіть здивуватися, як двері капсули відчинилися, і всередину увійшов Ілан. Він кивнув мені, наче все це було відомо заздалегідь.

— Схоже, ми знову напарники, — сказав він спокійно, вмощуючись поруч.

Я тільки зітхнула. Отже, Оптимізатор відправить на завдання не лише мене… А я вже встигла розмріятися тут… Подумала, що я особлива…

«Для підтвердження особи прикладіть великі пальці до сенсорного екрана» — з’явився текст перед очима.

Зробили. Кабіна на мить забарвилася в червоний через роботу датчиків, які спробували просканувати наші тіла.

Я ніколи не любила подібні процедури. Але від мене нічого не залежало. І чому тільки люди обрали такий шлях розвитку? Коли саме вони звернули не туди? Хоча… Неважливо, як я до цього всього ставилася. Живучи у XXVII столітті, нерозумно не використовувати чіп і відмовлятися від благ ШІ, якщо так уже живе 95% населення Землі. Іноді Оптимізатор, звісно, дає дуже дивні результати на запити. Але водночас він вирішив більшість проблем, над якими завжди ламали голови найкращі уми людства. Більше немає кордонів, немає політиків.

Усі рішення ухвалюються на основі суперпозиції даних. ШІ розподіляє ресурси між людьми, і більше немає приводів для конфліктів. А завдяки нейроінтерфейсам люди можуть перебувати у «постійному шерінгу» думок і почуттів. Через це поняття «Я» сильно застаріло, як і словосполучення «особистий простір». Усі завжди на зв’язку.

Монтаж чіпів у голови відбувається практично одразу після народження. Адже ніхто більше не хоче витрачати час на спілкування, яке не приносить користі. Лише повідомлення. У рідкісних випадках можна законектитися з людиною, але це радше винятки. Та й людей, які так роблять, із кожним роком усе менше й менше. Нещодавно читала статтю про те, що вже нібито народжуються діти, у яких повністю відсутні голосові зв’язки. Хоча мені в це важко повірити. Люди не настільки швидко еволюціонують. Кому-кому, а мені це добре відомо.

Тим часом, Маглев вже мчав вперед на повній швидкості крізь тунель. Краєм ока я помітила, як Ілан поворухнувся. Його жест був звичним, майже механічним: він підніс руку до потилиці й одним коротким дотиком деактивував чіп.

Для будь-якого перехожого це виглядало б як технічне налаштування. Але для мене, після чотирьох років спільної роботи пліч-о-пліч у напівтемряві Секторального Архіву, це був сигнал: «Ми в безпеці. Можеш говорити».

І я натиснула на кнопку біля вуха…

— Ти занадто голосно думаєш, Лейя, — видав через кілька секунд Ілан, навіть не дивлячись на мене.

Проте я глянула на його профіль. Він був лише на два роки старшим за мене, але іноді мені здавалося, що між нами ціле десятиліття. Можливо, через те, що він прийшов в архів раніше і встиг побачити ті протоколи, які пізніше були стерті Оптимізатором. Або просто через те, як умів зберігати спокій, коли мої семантичні схеми починали розсипатися від перенапруження.

— Оптимізатор надіслав мені пріоритетний запит, — відповіла я, копіюючи його тихий тон. — «ОКО-1». Прибульці.

Тільки тоді Ілан нарешті повернув голову. У його очах не було страху, лише та сама гостра уважність, яку я бачила щодня, коли ми розбирали пошкоджені блоки даних. Ми обидва були архіваріусами — людьми, чия робота полягала в тому, щоб пам’ятати те, що решта світу воліла б забути.

— Ти згадала той блок із 14-го сектору? — запитав він. — Два роки тому ми ледь не потрапили під трибунал через ті аудіозаписи. Це відчувається так само, чи не так?

Я кивнула. Тоді, на початку моєї кар'єри, саме він прикрив мене перед перевіркою, видаливши логи мого доступу до заборонених файлів. Це не було романтичним жестом. Це був професійний інстинкт виживання — він розгледів у мені таку ж спрагу до правди, як і у себе. Відтоді ми стали чимось більшим, ніж просто колеги.

Ілан ледь помітно стиснув мою руку. У світі, де кожен твій подих реєструвався системою, цей фізичний контакт без підключення до мережі був нашим власним актом повстання. Ми обидва хотіли знати правду про світ минулого, якою б незручною вона не була.

— Будь обережна з семантикою, — попередив Ілан. — Оптимізатор не просто так покликав саме тебе. Він хоче, щоб ти знайшла те, що він згодом зможе використати проти тебе. І тоді все точно завершиться трибуналом.

— Тоді що саме ти тут робиш?

— Усе просто. Мені стало цікаво подивитися, що саме могло до нас прилетіти. Хто знає, можливо, ми будемо першими людьми, які заговорять із прибульцями. Особливо цікаво буде, якщо вони прилетіли до нас через те, що зловили сигнал, який люди відправили ще у XX столітті. Уяви тільки, до якої віддаленої точки міг дійти сигнал наших предків, якщо інопланетяни прилетіли лише зараз.

Ілан говорив це з таким захопленням, що мені навіть стало ніяково. Ну, звісно, невдоволення — це ознака низького рейтингу. Тому я теж маю бути щасливою. Це ж така честь — бути обраною Оптимізатором!

Я відчула, як чіп у відповідь на цю думку пустив по венах легку хвилю штучного тепла, схвалюючи мій настрій.