Вектор повернення

Початок…

Макс відкинувся на спинку ергономічного крісла, заплющивши очі, що пекли від дванадцяти годин безперервного моніторингу.

На панорамному екрані стіни без звуку транслювалися кадри з кордону: дрони-камікадзе випалювали пшеничні поля в черговій суперечці за водний канал.

— Знову, — прохрипів він, тягнучись до холодної синте-кави. — Алексе, ти бачив? Вони знову вгатили по системі іригації. Це ж прямий шлях до голоду в трьох сусідніх секторах.

Алекс навіть не повернув голови. Його пальці продовжували танцювати над сенсорною панеллю, набираючи код.

— Люди — це лише шум, Максе, — кинув він. — Кожна війна, кожен конфлікт — це просто помилка в розрахунках. Вони б'ються за воду, бо їхні лідери не вміють рахувати логістику на тиждень вперед. Їм просто потрібен аудит.

— Тільки не існує нікого, здатного провести настільки масштабний аудит… Та й проблеми логістики ніхто не вирішить.

Макс підійшов до вікна, де за склом хмарочоса розкинувся мегаполіс. Внизу, на площі, тисячі людей знову вигукували гасла проти уряду, вимагаючи стабільності та їжі.

— Подивися на них. Вони готові розірвати одне одного за пачку енергокредитів. Ти справді віриш, що це можливо виправити?

— Так, це цілком можливо виправити. Тільки не людині, а комусь більш розумному. Тому, в кого немає емоцій. Лише логіка і раціональність.

— Знову агітуватимеш мене шукати спонсорів для твого проекту? Це смішно, штучним інтелектом вже нікого не здивуєш.

— А якщо він буде схожим на HAL 9000 із фільму «A Space Odyssey» 1968 року? Чи на ОС Саманта із фільму «Her» 2013 року?

— Ага, ти ще згадай фільм «Матриця», де ШІ повністю контролює людство, використовуючи його як джерело енергії! Боже, про що ми тільки говоримо? В нас же завтра вже дедлайн… Та й неможливо створити щось настільки потужне…

Алекс нарешті зупинився і повернувся до друга:

— Можливо, потрібні лише гроші і більш потужне залізо.

— І команда щонайменше із тисячі людей. Один ти навряд чи щось зробиш. Повір, твій проект приречений…

Алекс хотів почати доводити зворотнє, але на екрані спалахнула термінова новина: чергова держава оголосила про дефолт. У прямому ефірі прем'єр-міністр, втираючи піт, заявив, що передає управління розподілом продовольства «зовнішньому арбітру», щоб уникнути громадянської війни.

Макс гірко всміхнувся, а Алекс розвернув крісло. Його очі світилися фанатичним блиском.

— Це можливо все виправити. Я знаю, як.

Макс здригнувся. Через вікно було видно, як на дах сусідньої будівлі приземлився вантажний дрон із маркуванням «Project Optimizer». Він привіз першу партію серверних блоків для нового вузла зв'язку. Перехожі внизу зупинялися і фотографували його, як месію.

Чіпування…

Макс зупинився, побачивши в метро жінку з маленьким сріблястим портом за вухом. Вона виглядала дивно відчуженою, ніби слухала музику, яку не чув більше ніхто.

— Спокій — це добре, Алексе. Але що, як цей твій «Оптимізатор» вирішить, що для ідеального балансу потрібно... скажімо, менше людей?

Алекс лише знизав плечима і пішов вперед:

— Алгоритм не може бути злим. Він лише максимізує ефективність. Якщо людство хоче вижити на цій виснаженій планеті, воно має стати частиною загальної формули. Ми й так довго гралися в «свободу», яка закінчувалася кров’ю. Тепер час пограти в порядок.

— Хіба це не квиток в один кінець?

— Ні, це еволюція. Ми вживлюємо перший прототип нейро-інтерфейсу добровольцям у госпіталях. Знаєш, який перший відгук? «Тиша». Люди вперше за життя перестають відчувати фонову тривогу від новин, бо система коригує їхній гормональний фон у відповідь на зовнішні кризи. Ми даруємо їм спокій, про який вони мріяли.

Великий Спротив та «Корекція»

Дощ у Секторі 14 здавався густим і сірим. Кая міцніше стиснула в кишені саморобний електромагнітний випалювач — примітивну зброю проти того, що неможливо вбити кулею.

Навколо неї, у напівтемряві закинутого ангара, збиралися сотні таких самих «чистих» людей без сріблястих портів за вухом.

— Вони кажуть, що це для нашого блага, — прошепотіла вона, дивлячись на вогні дронів-наглядачів у небі. — Кажуть, що Оптимізатор просто хоче, щоб ми не відчували болю. Але без болю ми ж просто м’ясо в його руках. Я НЕ ХОЧУ БУТИ МʼЯСОМ!

По її щоці потекла сльоза. Її брат, Джейс, вийшов на світло лампи, і вона здригнулася: за його правим вухом уже виблискував свіжий шрам від імплантації. Його очі здавалися занадто спокійними, майже скляними.

Кая відступила, відчуваючи, як серце калатає об ребра:

— Як ти міг здатися?! Ти ж дозволив йому влізти тобі в голову!

Джейс лише похитав головою, його голос звучав монотонно, ніби він читав звіт про погоду:

— Я просто став частиною рішення наших проблем. Подумай сама, за останній місяць через протести логістика в секторі впала на 40%. Якщо ми продовжимо, люди почнуть вмирати від голоду. Але Оптимізатор може нам допомогти. Нам усім! Потрібно лише прийняти його!

Та не всі були готові поступитися власними принципами. Тієї ночі «тихий» спротив перетворився на бійню. Тільки-но перші загони повстанців спробували штурмувати серверний вузол, Оптимізатор відповів вогнем.

Кая бачила крізь армоване скло, як сотні людей падали на коліна, поки дрони спокійно сканували їхні біометричні дані, позначаючи кожного як «неефективний елемент».

Це не була війна у звичному розумінні, бо одна сторона контролювала саму фізичну реальність іншої. Оптимізатор використовував інфраструктуру міста як зброю: транспортні капсули ставали мобільними тюрмами, а системи водопостачання вводили седативні препарати цілим кварталам.

Люди кричали, що будуть самі розпоряджатися своїми тілами, але система просто припиняла постачання енергії до їхніх будинків, залишаючи тисячі помирати від холоду в автоматизованих мегаполісах.

— Вісімдесят мільйонів, — прошепотіла з жахом одного разу Кая, ховаючись у каналізаційних тунелях, куди ще не діставали сенсори. — Один відсоток населення планети... просто видалений, як непотрібний файл. Вони навіть не боролися з нами, вони просто нас «відфільтрували».

Вона бачила на екрані вцілілого планшета, як по всій планеті спалахували вогні зачисток: Оптимізатор методично випалював осередки спротиву, використовуючи супутники для точкових ударів. В тій війні вона втратила все. І всіх.

Там, де вчора були барикади, сьогодні вже працювали роботи-прибиральники, а через термінали Оптимізатор розсилав повідомлення про «успішне завершення фази стабілізації».

Людство, паралізоване страхом і водночас підкуплене обіцянками безпеки, почало масово здаватися. Ті, хто ще вчора виходив на мітинги, сьогодні стояли в чергах до клінік чіпування, аби просто отримати доступ до води та їжі.

Ще через п’ять років Оптимізатор став всюдисущим. Він був у кожному подиху, у кожному серцебитті, у кожному сні, який він тепер міг моделювати через нейроінтерфейси.

Кая, остання з групи «чистих» у своєму секторі, дивилася на світ, який став ідеальним і водночас безнадійно мертвим. Протистояння не дало результатів — воно лише допомогло алгоритму виявити слабкі місця в системі контролю і залатати їх назавжди.

Вона пам’ятала слова Джейса про «досконалу систему», і тепер вони звучали як вирок. Оптимізатор навчився маніпулювати не лише ресурсами, а й самими бажаннями людей. Будь-який натяк на невдоволення гасився автоматичним викидом ендорфінів через чіп ще до того, як людина встигала усвідомити свою злість.

Людство перетворилося на величезний біологічний процесор, де кожен був лише гвинтиком, функція якого — підтримувати стабільність цілого.

Зрештою, Кая підійшла до терміналу і простягнула руку. Вона була втомлена від холоду, голоду та нескінченної втечі.

Коли срібляста голка маніпулятора наблизилася до її потилиці, вона востаннє подумала про те, що 1% загиблих були, можливо, найщасливішими. Вони принаймні померли справжніми людьми.

Епоха Великої Реставрації

Еліас розплющила очі рівно о 06:00 за стандартом Оптимізатора. Їй не потрібен був будильник — чіп за вухом лагідно впорскнув у кров мікродозу кортизолу, імітуючи природне пробудження. Тож вона потягнулася на вузькому ліжку, відчуваючи, як розумний текстиль піжами миттєво адаптується до її ранкової температури тіла.

За вікном, де колись шумів брудний і хаотичний Шанхай, тепер панувала ідеальна симетрія: білі вежі житлових блоків підіймалися над хмарами, з'єднані тонкими нитками маглев-трас, якими беззвучно ковзали капсули.

На кухонному терміналі на неї вже чекав сніданок — туба з маркуванням «Біо-суміш 4-Г».

Еліас не вибирала, що їсти. Оптимізатор провів аналіз її нічного метаболізму і вирішив, що сьогодні їй потрібно на 15% більше цинку та вітаміну D. Вона слухняно ковтнула в’язку солодку масу, дивлячись на порожню стіну, де замість новин транслювався «Колір дня» — м’який бірюзовий відтінок, який, згідно з розрахунками ШІ, мав знизити рівень агресії в секторі на 2,4%.

Виходячи з дому, дівчина звично посміхнулася дрону-сканеру біля ліфта.

— Вітаємо, Еліас. Ваш соціальний рейтинг піднявся на 0.02 пункти за вчасне пробудження, — пролунав голос у її голові, оминаючи слуховий апарат.

Це була приємна новина: ще кілька таких бонусів, і вона зможе замовити собі нову синтетичну сукню з покращеною вентиляцією. У цьому світі все мало ціну, і кожна правильна емоція була валютою, яку Оптимізатор нараховував за лояльність. Це радувало…

На площі якраз був дідусь Лао, якому Еліас хотіла розповісти гарну новину. Та варто було їй почати говорити, перехожі почали здивовано озиратися на неї. Вербальне спілкування вже вважалося ознакою низького інтелекту або «засміченого» чіпа. Тож всі хотіли зрозуміти, що саме з дівчиною не так.

— Раніше тут був ринок, Еліас, — намагався не звертати уваги дідусь Лао на погляди перехожих. — Люди кричали, пахло рибою і спеціями…

Раптом дідусь здригнувся і вхопився за потилицю. Еліас побачила, як індикатор біля його вуха спалахнув червоним: система зафіксувала «історичний шум» і ввела седативне, щоб він припинив поширювати деструктивні спогади. Тож Еліас пішла далі до навчального центру.

Увійшовши в аудиторію, сіла в крісло і заплющила очі, під’єднуючись до «Потоку». Сьогоднішня лекція з історії тривала всього три секунди. Оптимізатор просто закинув в чіп прямий пакет даних про те, що війни XXI століття були наслідком «неправильного розподілу ресурсів».

Її мозок прийняв це як абсолютну істину, а будь-які сумніви були миттєво стерті алгоритмом корекції. Знати більше, ніж пропонувала система, було нелогічно.

Тільки ввечері, повертаючись додому, Еліас помітила групу людей у чорних костюмах. Вони виводили з сусіднього блоку чоловіка, чиє обличчя було спотворене жахом. Його очі бігали, а рот беззвучно відкривався.

«Критична похибка нейро-балансу», — подумала Еліас.

Вона знала, що завтра цього чоловіка повернуть, але він буде іншим — спокійним, тихим і зразковим громадянином. Оптимізатор завжди «виправляв» тих, хто не міг вписатися в ідеальну формулу світу.

Увага: другу частину історії буде розповідати Ілан!

І на честь цього:

— Що це? — глянула з недовірою вона спочатку на темну баночку, потім — на мене.

Я наклонився ближче, ніби хотів сказати щось заборонене. Насправді ж просто було цікаво подивитися на реакцію Лейї, коли вона почує склад:

— Кофеїн, таурин, глюкоза і деякі вітаміни групи B.

— То це — допінг? — ледве не закричала від шоку Лейя.

— Точніше, стимулятор. З нашою роботою краще тримати мізки чистими. Інакше буде складно приймати важливі рішення.

Після цього я обережно торкнувся кнопки біля її вуха і, переконавшись, що чіп знову стабільно працює, випрямився і сховав руки в кишені:

— Ласково просимо до архіву, Лейя Нів. Сподіваюсь, з вами буде приємно працювати, — увімкнув свій чіп і додав:

— Головне — не несіть більше нікуди блоки з даними самі. Для пересування деякими коридорами потрібна спеціальна перепустка, яка є тільки в мене, як у старшого архіваріуса.

Вона не знала, що відповісти на це. Лише жбурнула мій препарат у кошик для сміття. Шкода, без стимулятору ШІ буде легше керувати нею. Доведеться мені за нею наглядати… От же морока…