Вектор повернення

Всупереч моїм очікуванням, Мʼясник зовсім не виглядав, як кат. Коли двері в глибині приміщення прочинилися, я не почув жодного брязканням ланцюгів чи грубих прокльонів. Натомість пролунало м’яке, майже котяче шурхотіння підошов об бетон. Потім зʼявився чоловік. Його вигляд миттєво розірвав всі шаблони про підпільних «різників». Він був високим, худорлявим і тримався з тією бездоганною поставою, яка притаманна людям, що звикли до академічних кафедр або стерильних операційних високого рівня.

Його обличчя випромінювало дивний спокій. Замість очікуваної маски чи брудного фартуха на ньому був ідеально випрасуваний сірий жилет поверх білосніжної сорочки з підкоченими рукавами. На носі трималися окуляри в тонкій металевій оправі — справжній антикваріат у нашому світі цифрових лінз.

Він дивився на мене з глибокою, майже батьківською уважністю, ніби вивчав рідкісний екземпляр старовинного фоліанта.

— Не хвилюйся, Генрі, — звернувся до нього ватажок, — він шукав тебе. Тож згоден на будь-які умови.

— В такому разі, щойно я звільню його від нагляду системи, він стане моїм помічником. Мені потрібна ще одна пара рук.

— Без проблем, — глянув на нього ватажок «диких» і вмостився в дальньому від нас кутку.

— Тобі краще вийти на час операції, — спробував зробити йому зауваження хірург.

— О, ні. Він подолав складний шлях, щоб опинитися тут. Хто знає, на що ще здатна така людина? Краще я тут почекаю, щоб в разі чого допомогти заспокоіти пацієнта.

— Вибачте за такий теплий прийом, — глянув вже на мене Мʼясник. — Моя рука не здригнеться, але я не можу того ж обіцяти вашим рефлексам, коли Оптимізатор почне «кусатися» у відповідь на моє втручання. Проте я можу гарантувати, що той здоровань більше нікого тут не чіпатиме. Хоча Барт і здається таким грубим, але якщо він сказав, що сидітиме тихо — отже, сидітиме тихо до кінця процедури.

Після цього М’ясник підійшов ближче, і я відчув слабкий запах антисептика та дорогого тютюну. Це змусило мене глянути на нього. Він неквапливо дістав із внутрішньої кишені чисту хустинку, протер окуляри й почав оглядати моє вухо, не торкаючись шкіри, лише злегка нахиляючи голову під різними кутами. Його рухи були вивіреними, позбавленими будь-якої зайвої метушні. Було очевидно, що для нього цей процес — складна інтелектуальна задача, яку він мав намір розв’язати з витонченістю майстра.

Мʼясник вдягнув гумові рукавички і провів пальцем по краю столу, де лежали інструменти. Його губи ледь помітно сіпнулися у напівусмішці, коли він поглянув на ручний дриль.

«Занадто примітивно», — здавалося, читалося в його погляді. У цей момент я зрозумів, чому його називали М’ясником: не через жорстокість, а через те, що він знав анатомію людського тіла та систем занадто добре, щоб дозволити собі хоч якусь емоцію під час роботи.

До того часу по тілу вже розлилося дивне відчуття від анастезії. Це не було оніміння у звичному розумінні, швидше я перестав відчувати межі власної плоті. Звуки інструментів стали об’ємнішими, а світло лампи — гострішим.

Я все ще відчував тиск ременів, але біль у ребрах відступив кудись на задній план. Тільки коли кінчик інструмента торкнувся порту за вухом, у моїй голові наче розірвалася граната. Оптимізатор раптом збожеволів. Перед очима попливли каскади помилок: червоні діалогові вікна, що вискакували з неймовірною швидкістю, перекриваючи реальність. Система намагалася захиститися, запускаючи протоколи відновлення, але рука М’ясника була швидшою.

Я чув тонке, ледь вловиме клацання. Так звучав розрив оптоволоконних зв’язків, що проросли в мою нервову систему. Це нагадувало звук сухого листя, яке розтирають у долонях. Кожне таке клацання супроводжувалося спалахом кольору в моїй голові: від яскраво-фіолетового до сліпучо-білого.

Я міцно заплющив очі, намагаючись не потонути в цьому цифровому штормі. Здавалося, з кожною секундою частина моєї особистості безповоротно стирається.

— В жодному разі не засинайте, — пролунав владно голос хірурга. — Розмовляйте зі мною. Чи хоча б рахуйте до ста. Можна повільно.

Я підкорився:

— Один… Два… Три… Чотири…

М’ясник усе робив з хірургічною елегантністю. Його пальці рухалися ритмічно, наче він виконував складну партію на невидимому інструменті. Асистент лише встигав підносити нові затискачі, які гасили електричні імпульси.

Я відчував холод металу біля самої кістки черепа, але це був не біль, а відчуття вивільнення, ніби хтось витягав із моєї голови тисячі тонких, розпечених голок.

Голос Оптимізатора в моїй голові став спотвореним. Він почав благати. Система використовувала мої власні спогади, голоси близьких і знайомі мелодії, щоб змусити мене зупинити цей процес. Це була остання лінія оборони — емоційний шантаж.

— Десять… Одинадцять… Дванадцять…

Стиснув зуби так, що затріщали щелепи. М’ясник, помітивши мою реакцію, на мить зупинився і зазирнув мені в очі.

— Те, що ви зараз чуєте, — лише відлуння коду. Воно не має серця. Тільки ми з вами зараз справжні. Тож продовжуйте рахувати.

— Тринадцять… Чотирнадцять… Пʼятнадцять…

Коли Генрі зробив останній, вирішальний рух, я почув звук, схожий на коротке замикання, і раптом все припинилося. Величезний масив даних, який тиснув на мій мозок останні роки, просто випарувався. Світ навколо став … порожнім. Це було відчуття абсолютної самотності, але водночас — дикої, первісної свободи, про яку я навіть не смів мріяти.

М’ясник відсторонився і поклав на металевий лоток щось невелике, залите темною патокою. Я глянув туди. Це була сплутана грудка тонких дротів та мікросхем — те, що робило мене частиною великої машини. Але тепер це був лише брухт.

Хірург зняв рукавички і витер руки білою хустинкою, яку дістав із кишені жилета. Вперше за весь час він дозволив собі видихнути. Його обличчя виглядало втомленим, але задоволеним.

— Вітаю, — сказав він, збираючи докупи свої інструменти. — Ви більше не належите системі.

— Так, тепер ти належиш нам, — почав вставати ватажок. — І якщо вже вижив, то можна і познайомитися, як слід. Мене звати Барт. Я тут головний.

— Генрі, — посміхнувся Мʼясник, перевівши погляд на свого асистента.

— Дон, — підхопив той.

Я лежав на кріслі, важко дихаючи. Навіть не думав, що запамʼятаю їхні імена. Світло лампи більше не здавалося таким різким, а стіни підвалу не тиснули.

Я вперше за все життя не знав, який зараз точний час, який у мене рівень цукру в крові чи скільки кроків залишилося до цілі. І це було найпрекрасніше невідоме, яке я коли-небудь відчував. Свобода мала смак іржі та холодного повітря, і вона була варта кожної секунди цього жаху.

Так я гадав. Однак реальність вдарила по мені з розмаху, коли дія анастезії почала вщухати. Біль у ребрах повернувся розпеченою сталевою плитою, що чавила грудну клітку при кожному вдиху. Кожна спроба поворухнутися відгукувалася нудотою, а холодний піт миттєво робив шкіру липкою та неприємною. Я був не героєм-рятівником, а розбитою лялькою, яку невміло склеїли в темному підвалі. Проте найгіршим був навіть не фізичний біль. Світ раптом став пласким, гучним і хаотичним. Звук краплі, що падала десь у кутку, віддавався в черепі наче удар молота. Мій мозок не пробачив мені подібне втручання в його структуру.

Я спробував піднятися з крісла, але ноги зрадили мене. Коліна підкосилися. Я ледь не повалився на бетон, але асистент М’ясника встиг підхопити мене під пахви. Його пальці вп’ялися прямо в забиті м’язи. З мене вирвався короткий стогін, який перейшов у кашель. Кожен поштовх повітря з легень відчувався як ніж. Спуск у сміттєвому контейнері не минув безслідно — гематоми на боці розквітали синювато-чорними плямами, нагадуючи про ціну моєї втечі.

— Тобі треба відлежатися, — кинув асистент, волочачи мене до іншої кімнати з брудним матрацом в кутку. — Твій мозок зараз як відкрита рана. Будь-що може викликати судоми.

Він кинув мене на настил, і я заплющив очі, бо навіть слабке світло лампи здавалося нестерпним. Перед очима все ще миготіли фантомні вікна інтерфейсу, яких більше не існувало. Це викликало тваринний страх. Я не знав, наскільки сильно пошкоджені мої органи, чи вистачить мені кисню і чи не почалася внутрішня кровотеча.

Думки про Лейю, які раніше спалахували яскравим вогнем рішучості, тепер здавалися чимось нереальним і далеким. Як я міг когось рятувати, якщо не міг навіть сфокусувати погляд на власних руках? Війна з ШІ вимагала сили, швидкості та точності, а я був лише мішком із поламаними кістками та зяючою діркою в голові. Моя мужність випарувалася разом із анестезією. Залишилося лише бажання просто перестати відчувати навколишній світ.

М’ясник підійшов пізніше, тримаючи в руках металеве горня з чимось гарячим. Запах був різким — суміш дешевого спирту та якихось трав. Він підніс край до моїх губ. Рідина обпекла горло, але через хвилину по тілу розійшлося важке, тупе оніміння. Це було схоже на вимкнення датчиків болю.

— Я гадав, що коли стану вільним, відразу полечу штурмувати Оптимізатора.

— На жаль, людське тіло влаштоване складніше, — спробував вичавити із себе посмішку Генрі. — Зараз твій організм вчиться жити самостійно. Це боляче. І це довго. Тобі знадобиться неабиякий час на реабілітацію.

— Я не можу довго чекати! Я маю поквапитися!

— Навряд чи це зараз можливо…

Я хотів заперечити, але зміг лише видавити нерозбірливе хрипіння. Схоже, що навіть говорити довго я ще не здатний. Генрі правий. Моє тіло зараз в критичному стані. Сил немає ні на що… Аби ж тільки знав, що видаляти чіп — настільки велике навантаження для тіла, спробував би відразу забрати Лейю із собою. Хоча ні, тоді я міг лише тікати. Оптимізатор не залишив мені вибору. Після того, як Лейя потрапила в його залізні лапи, він почав вводити в анабіоз і мене. Зміг втекти зі станції лише завдяки своєму запасу стимуляторів… Дідько…

Все, що міг зараз, — дивитись на свої бліді руки. Без підтримки нейроінтерфейсу вони здавалися безсилими шматками плоті. Ми всі були продуктами цієї системи, і видалення чіпу було схоже на видалення хребта.

Я лежав на вогкому матраці, вдихаючи запах цвілі та іржі, і вперше по-справжньому зрозумів, як це — бути людиною.

Останнім, що я бачив перед тим, як остаточно провалитися в забуття, був М’ясник. Він виглядав як людина, що бачила тисячі таких, як я — наївних мрійників, які думали, що свобода приходить без крові та приниження.

Десь далеко на орбіті в цей час Оптимізатор продовжував свій нескінченний розрахунок, а я все ще був у підвалі, сподіваючись, що наступний вдих не стане для мене останнім. Час втратив свою чіткість. Без цифрового годинника перед очима я орієнтувався лише за тим, як тьмяніло і знову розгорялося світло в коридорі підземелля.

Наступні три дні асистент М’ясника приходив, щоб змінити пов’язки. Коли він віддирав присохлу марлю, здавалося, ніби він намагається зняти шкіру з усієї голови. Це було нестерпно. Я стискав зуби, вчепившись пальцями в край матраца.

М’ясник призначив мені курс якихось важких антибіотиків та стимуляторів регенерації, що мали вигляд мутних розчинів у скляних ампулах. Після кожного уколу в голові починався дивний гул, а в роті з’являвся стійкий присмак міді. Ці ліки не були делікатними — вони діяли на організм як батіг, змушуючи клітини ділитися швидше, ніж це передбачено природою. В результаті, температура то злітала, кидаючи в жар, то падала так низько, що я починав дрижати під тонкою ковдрою, не в змозі зігрітися.

Мої ребра також були туго забинтовані еластичними стрічками. Доводилося сідати, і в цей момент уламки кісток ніби знову впивалися в м’язи. Дон робив все мовчки, професійно і холодно, не звертаючи уваги на мій переривчастий подих. Його «соціальна одиниця» не передбачала зайвого співчуття — лише функціональність, необхідну для того, щоб об’єкт не помер завчасно.

Харчування теж змінилося. Замість збалансованих паст і поживних гелів Оптимізатора мені давали якусь рідку юшку з виразним смаком справжніх овочів і крупи. Спочатку мій шлунок бунтував, але поступово я почав відчувати, як ця їжа дає інший тип енергії.

Найбільше виснажувала сенсорна деградація. Без чіпу мій слух став болісно чутливим. Я чув, як щури шкребуться за панелями, як важко дихає поранений повстанець у сусідній ніші, як гудуть старі кабелі в стінах. Світ навколо був неймовірно брудним і галасливим. Мій мозок, який роками отримував лише ідеально відфільтровану інформацію, тепер захлинався від цього потоку реальності, намагаючись вибудувати нові бар’єри.

Сам Генрі заходив раз на день, щоб перевірити зіниці та реакцію моїх кінцівок. Він нічого не питав про мої плани, лише спостерігав. Хоча одного разу все ж приніс мені стару книгу — справжню, паперову, з жовтими сторінками.

— Читай, — коротко кинув. — Тобі треба навчити мозок фокусуватися без допомоги алгоритмів.

Але рядки розпливалися, літери танцювали перед очима, а мозок постійно чекав, що в кутку зору вискочить словник або коротка довідка про текст. Мені доводилося силою волі повертати увагу до кожного слова. Це було схоже на те, як дитина вчиться ходити — боляче, повільно і з постійним ризиком впасти. Але з кожною сторінкою тиша в голові ставала менш лякаючою.

На п’ятий день я вперше зміг встати без сторонньої допомоги. Біль у ребрах став тупим і звичним. Я навіть зробив кілька кроків по холодній підлозі, тримаючись за стіну, і відчув, як тремтять мої м’язи. Вони були слабкими, позбавленими міостимуляції системи, але це були МОЇ м’язи. Кожен рух був результатом мого власного імпульсу, а не команди центрального процесора.

Коли асистент приніс мені чистий комбінезон, роздягаючись, я помітив, наскільки сильно схуд. Тіло стало гострим, незграбним, позбавленим того «глянцевого» здоров’я, яке дарувала система.

Я дивився на свої руки і бачив на них подряпини та бруд, які ніхто не поспішав ретушувати голограмами. Це була справжність, і вона виявилася набагато суворішою, ніж я собі уявляв.

Вечорами, коли підвал занурювався в абсолютну темряву, я лежав і слухав власне серцебиття. Тепер це був єдиний ритм, якому я підпорядковувався. В такі хвилини я думав про Лейю і про те, що Оптимізатор, мабуть, уже викреслив мене зі своїх реєстрів як «списаний матеріал». Ця думка давала мені дивне задоволення. Я був мертвим для системи, а отже — мав шанс стати живим для себе. Одужання тривало, і з кожною зміненою пов’язкою я відчував, як у мені прокидається холодна, зосереджена лють.