Вектор повернення

В певній мірі я відчував огиду до того, на що мені доведеться піти. Я — науковець, який перетворився на контрабандиста і злодія у власній лабораторії. Але хіба Оптимізатор не привласнив наші тіла, перетворивши їх на мобільні станції?

Мій запас «списаних» деталей і знання про 14-й сектор — внесок у те, щоб закінчити справу Лейї. Якщо вона постраждала за доказ того, що прибульці — не помилка, то я використовую ці ж самі докази, щоб купити собі шлях назад до неї. Іронія, яку ШІ ніколи не зрозуміє: його власна жадоба до контролю над ресурсами створила чорний ринок, який тепер допоможе мені його знищити.

Тож, не гаючи часу, я обережно поклав невеликий згорток на землю. Антистатична плівка ледь помітно тріщала під пальцями. Тепло, яке я відчув ще в ніші, тепер здавалося майже пульсуючим, ніби тримав у руках не предмет, а маленьке, загнане звірятко.

Перший шар упаковки піддався легко. Під плівкою виявився компактний кейс із матового композиту, позбавлений будь-якого маркування «Оптимізатора». На дотик він нагадував кераміку, але був м'яким і дивно теплим.

Я затримав подих. Почав шукати замок чи сенсорну панель. Через кілька секунд нарешті помітив тонку лінію розлому. Натиснув. Кейс відкрився з тихим сичанням. В носа вдарив ледь помітний запах, схожий на аромат вологої землі. Всередині, у гніздах із м’якого біо-гелю, щільно прилягали одна до одної три скляні ампули.

Ці невеликі колби містили в’язку, перламутрову рідину, яка повільно перетікала від кожного руху. Я розумів: це не звичайний медичний препарат. Субстанція здавалася живою. Вона відбивала світло сонця під дивними кутами, створюючи ілюзію глибини.

Поряд з ампулами лежав предмет, схожий на якийсь інопланетний артефакт. В нього був органічний біо-інтерфейс — складне переплетення напівпрозорих волокон, що нагадувало шматочок живого корала. Він ледь помітно пульсував слабким бурштиновим світлом. Здивований подібним, я перевів погляд на дно кейса. Під шаром гелю виднівся тонкий, згорнутий у кілька разів аркуш справжнього паперу.

Я обережно витягнув записку. Літери були дещо розмазані, чорнило в’їлося в структуру целюлози. Зір фокусувався важко, рядки двоїлися, змушуючи мене мружитися від різкого сонячного світла.

«Я не знаю, чи варто вітатися на початку, — писала Лейя. — Сподіваюсь, ти не образишся на мене за те, що я не зробила цього. В мене мало часу, тому перейду відразу до суті. Те, що ти бачиш перед собою, — контейнер із модифікованим вірусом, розробленим спеціально для швидкої перебудови метаболізму кальцію. Він має допомогти нашим гостям вижити на Землі без екзоскелетів. Оптимізатор боїться цього найбільше, бо це перетворює «сміття» на повноцінних конкурентів за ресурси планети.

Також перед тобою має бути «Симбіотичний міст». Його головна функція — бути «перекладачем» між імунною системою людини та модифікованим вірусом з ампул. Він виступає в ролі імуносупресора локальної дії. Без цього інтерфейсу вірусний «патч» може спричинити цитокіновий шторм або бути відторгнутим організмом як ворожий агент...»

Далі текст став розмитим через червону пелену, що застелила мені очі. Я спробував прочитати наступний абзац, де Лейя зверталася до мене на ім'я, але різкий напад нудоти змусив відкинути папір убік.

Моя біологія, позбавлена опіки Оптимізатора, виявилася не готовою до того приземлення, яке я здійснив. Ліве передпліччя було залито кров’ю — густою, занадто червоною на фоні світлого комбінезона. Раніше ШІ просто пригнітив би цей біль і нудоту одним імпульсом, але зараз я був сам на сам зі своїм побитим тілом.

Я посміхнувся крізь силу, дивлячись на закривавлений рукав. Елітний комбінезон, який мав бути символом успіху, тепер перетворився на мішень. Потрібно десь сховатися. Потрібно знайти М’ясника, поки Оптимізатор не надіслав групу зачистки за «втраченим сигналом».

Я обережно згорнув лист, так і не дочитавши його. Сховав папір разом із кейсом глибоко під одяг, ближче до тіла, що все ще здригалося від залишків адреналіну. Відповіді на те, як Лейя все це знайшла і що збиралася робити далі, зачекають. Зараз головне — вижити.

Тіло знесилено опустилося на землю. Повітря Землі здавалося моїм легеням важким і гірким.

— Лише трохи полежу... — прохрипів в порожнечу руїн. — Тільки кілька хвилин.

Коли очі закрилися, темрява загула металевим дзвоном у вухах і запахла розпеченою міддю. Без звичного супроводу Оптимізатора ця непритомність здавалася падінням у бездонний колодязь. Я більше не був об’єктом у мережі; я був лише купою м'язів і кісток, що повільно холонули на твердій поверхні, поки дотлівали залишки абляційного щита контейнера.

Свідомість повернулася разом із різким, майже агресивним сонячним променем. Це світло було не таким, як на станції. Воно обпікало. А гравітація тепер тиснула на грудну клітку, наче бетонна плита, змушуючи кожен вдих перетворюватися на маленьку перемогу над смертю.

Коли нарешті змусив себе підвестися, світ хитнувся, розсипаючись на тисячі гострих уламків. Ліва рука висіла батогом, а комбінезон просяк кров'ю, яка вже встигла стати липкою. Я відповз від контейнера, обдираючи лікті, і опинився серед скелетів бетонних конструкцій. Навколо панувала тиша. Я знав: Оптимізатор уже обчислює точку мого приземлення, і в мене більше немає права на відпочинок.

Спираючись плечем на шорстку, вкриту мохом стіну, знову витягнув аркуш. Папір тремтів у пальцях, а літери танцювали перед очима. Однак я мав дочитати те, що не встиг через нудоту. Почав повільно рухатися вглиб руїн, тримаючи лист перед собою, наче компас. Кожен крок відгукувався в хребті електричним розрядом, але голос Лейї в моїй голові ставав усе чіткішим, перебиваючи навіть страждання пораненого тіла.

«Однак вірусні культури потребують певної температури для збереження життєздатності. Тому не тримай їх під прямим сонячним світлом.

Також перед тобою має бути «Симбіотичний міст». За своєю архітектурою він імітує структуру людського таламуса або розгалужену мережу дендритів, що дозволяє йому інтегруватися в біологічні тканини на синаптичному рівні. Головна його функція — бути «перекладачем» між імунною системою людини та модифікованим вірусом з ампул. Він виступає в ролі імуносупресора локальної дії та координатора генетичної перебудови. Без цього інтерфейсу вірусний «патч» може спричинити цитокіновий шторм або бути відторгнутим організмом як ворожий агент. Ти, мабуть, Ілане, гадаєш, що я збожеволіла? Ні, зараз поясню тобі все.»

Було б непогано, бо я дійсно все ще не розумію, що саме сталося на станції. У що саме ти вплуталась на цей раз, Лейя?

«Відтоді, як Оптимізатор покликав мене, я все думала: чому саме ми? Врешті-решт, вирішила влаштувати йому протест, поки він все не розповість. Та він все одно не йшов на контакт зі мною. Проте вони пішли і все розповіли.

За їхніми інструкціями я проникла на те, що залишилося від їхнього корабля, і знайшла це. Знаю, що Оптимізатору це не сподобається. Але я маю спробувати. Я просто не можу дозволити йому вбити 400 людей лише за те, що вони хочуть повернутися на землю своїх батьків. Проте мені треба допомога. Я сховаю все це в своїй каюті і піду до Арії. Вона — біолог-генетик, і має знати, як все це використати правильно. Я вірю, що її жага до науки є сильнішою за вірність якомусь ШІ. Та якщо не повернусь — зроби це, Ілане. В тебе точно вийде.»

Я згорнув лист, відчуваючи, як у грудях закипає холодна лють. Арія Ву знала все з самого початку. Вона розчавила кавове зерно тоді в каюті не просто так. І вона точно бачила пакунок у вентиляції.

Для всіх Арія здається ідеальним інструментом ШІ. Її біометричні показники завжди стабільні й світяться спокійним зеленим кольором. Вона здатна обговорювати долю сотень людей із тією ж емоційною стерильністю, з якою описують хімічні реагенти. Та що, як вона така сама?

Можливо, від самого початку Оптимізатор зібрав на станції тих, кого хотів позбутися?

Вона поводиться професійно: встає, виголошує беззаперечні факти й миттєво «зникає» у потоці цифр, демонструючи повну відсутність потреби в соціальному схваленні. Проте ми не цікавилися біографіями один одного. Арія теж могла десь схибити в минулому.

Вибір членів наукової команди не був випадковим. Арія — провідний біолог-генетик станції. Вона володіє колосальним досвідом у порівнянні зі мною чи з Лейєю. Саме вона ідентифікувала «космічний фенотип» прибульців, визначивши їх як окреме еволюційне відгалуження Homo sapiens. Її висновки базуються на сухій логіці та біологічних фактах.

Арія чітко окреслює ризики — від руйнації скелетів під дією гравітації до загрози пандемії через «космічний нежить». То якою ж була її реакція, коли вона дізналася, що всього цього можна запобігти? Чи Лейя все ж не встигла як слід поговорити з нею?

Я нічого не знав… Просто змусив себе рухатися, хоча кожен крок здавався битвою. Земна гравітація стала катуванням. Важкий комбінезон, просякнутий кров'ю та дорожнім пилом, тягнув плечі донизу, а легені обпікало густе повітря, наповнене солодкуватим присмаком іржі та гниття.

Я йшов крізь лабіринт бетонних скелетів і намагався не дивитися на закривавлене передпліччя, щоб не спровокувати черговий напад нудоти.

Потилицю продовжувало лоскотати фантомне відчуття «шепіту» Оптимізатора. Здавалося, він, як і раніше, продовжував сортувати реальність на важливе й другорядне. Однак тепер в голові панувала тиша...

Я знав, що вимкнений чіп не робить мене повністю невидимим. Для системи я перетворився лише на «сліпу пляму», яку потрібно негайно заповнити або видалити. Тому тримався тіні, пробираючись під провислими прольотами естакад.

Якоїсь миті над руїнами прокотився низькочастотний гул. Я миттєво припав до вологої стіни, втискаючись у глибоку нішу між двома іржавими паливними баками. Високо над головою проплив патрульний дрон. Його сріблястий корпус і холодні об'єктиви сканували територію, шукаючи теплові сигнатури, що не відповідають природному фону. Я затамував подих. Серце болісно вдарялося об ребра, а пакунок Лейї, притиснутий до грудей, був єдиним джерелом справжнього тепла.

Коли гул стих, я продовжив шлях. Але тепер рухався обережніше, вираховуючи кожну відкриту ділянку. Мені просто потрібно було дістатися до людей. До тих самих «диких». Заради цього використовував свої знання про «списані» сектори: шукав маркування на старих розподільчих коробках та сліди технічного мастила на бетоні. Це були мітки, які зазвичай не бачив Оптимізатор.

Гнилий запах ставав сильнішим, змішуючись із димом від багать, що свідчило про близькість житлових зон. І невдовзі пейзаж змінився. Чисті руїни поступилися місцем хаотичним забудовам: нагромадження залізних листів, пластикових тентів і старого синтетичного кабелю утворювали щось на зразок вулиць. Тут не було голографічних вказівок. Замість них на стінах виднілися вугільні малюнки із позначками.

Я відчував, як за мною спостерігають десятки очей із темних отворів вікон, але не зупинявся. Тільки стискав зуби від пульсуючого болю в тілі.

Перша людина зʼявилася переді мною біля завалу старої цегли. Це був чоловік у клаптях цупкої тканини, обмотаних навколо тіла замість комбінезона. Він сидів нерухомо, наче частина ландшафту. В його руках виднівся важкий металевий прут, а на обличчі, вкритому шаром кіптяви, не було жодного натяку на «інтерфейс спокою». Я зупинився.

Навколо почали з’являтися інші. Вони рухалися плавно, з тією впевненою вагою в кроках, якої ніколи не було у мешканців цивілізованих міст. Їхній одяг був дивним поєднанням залишків старої форми та вичинених шкур якихось тварин. Вони оточували мене мовчки, не виявляючи ні агресії, ні співчуття. Для них я був прибульцем.

Один із них, вищий за інших, із густою бородою та глибоким шрамом через усю щоку, зробив крок уперед. Його погляд затримався на плямі крові на руці, а потім змістився на місце під комбінезоном, де ховався пакунок.

— Якщо хочеш пройти далі через нашу територію — віддай те, що ховаєш там.

— Повірте, там не коштовності. І навіть не їжа. В мене немає нічого, що може бути для вас хоч якось корисним.

— Тоді куди йдеш і навіщо?

Я знаю — навіщо і чому. Але куди краще йти прямо зараз: за старими залізяками в архів чи відразу до мʼясника? Я занадто багато думав останні кілька годин, але якогось конкретного плану в мене не було. Лише невелике розуміння того, що слід зробити. Мушу позбутися чіпу. Мушу хоча б спробувати врятувати Лейю. Мушу створити проблем для Оптимізатора і допомогти гостям з минулого. Та з чого краще розпочати і як це все реалізувати? В голову нічого не приходило. Тільки стояти ставало все важче.

Я напружився, намагаючись не видати свого знесилення. Хімія «іскри» давно вивітрилася, залишивши лише оголені нерви та усвідомлення того, що перебуваю на чужій території.

Ці люди не мали ніяких біометричних датчиків, але чудово читали мову тіла. Вони бачили тремтячі пальці, бачили відчай у погляді та те, як я захищаю щось, що лежить біля самого серця. І, напевно, вважали, що я брешу.

Повітря, здавалося, стало ще важчим від напруги. Я відчував, як у потилиці почало пекти. Це означало лише одне: Оптимізатор знайшов спосіб перезавантажити систему через зовнішні ретранслятори. Часу було обмаль.

Зрештою, високий чоловік повільно підняв руку, наказуючи іншим зупинитися. Він зробив ще один крок, скорочуючи дистанцію до мінімуму, і тепер я міг відчути запах цієї людини — суміш поту, вогнища та чогось гострого, трав'яного. Так пахло життя, яке не потребувало оптимізації.

Я випростався і подивився «дикому» прямо в очі, готуючись до того, що зараз доведеться прокладати шлях силою.