Вектор повернення

Печіння за вухом, яке раніше було лише ледь відчутним поколюванням, тепер перетворилося на пульсуючий вогонь. Я зціпив зуби, намагаючись не зсунутися з місця. Але відчув, як шкіра біля вуха натягнулася, ніби під нею роздувався розпечений дріт.

Оптимізатор намагався силоміць відновити зв’язок із «втраченою одиницею». Механічний шепіт у глибині свідомості ставав дедалі гучнішим, вимагаючи негайної синхронізації та повернення в лоно системи.

За вухом спалахнуло м’яке, але інтенсивне блакитне сяйво. Рівномірна пульсація індикатора відкидала на старі бетонні стіни спалах, схожий на радіоактивну мітку. Це було сигналом для системи: «Об’єкт знайдено. Початок стабілізації нейро-профілю незабаром розпочнеться».

«Дикі» миттєво відсахнулися. Для людей, які роками ховалися в тінях від всевидячого ока ШІ, це світло було найгіршим із можливих знаків. Воно означало присутність ворога.

В усіх очах, що мене оточували, одночасно спалахнула люта ненависть до «міченого». Я приніс загрозу Оптимізатора прямо до їхнього таємного сховища.

— Мені потрібен Мʼясник. Я прийшов просити про допомогу.

Високий чоловік, який ще хвилину тому питав, що я ховаю, зробив різкий крок у бік. Його обличчя на мить застигло. Він примружився, аналізуючи ритм пульсації чіпа. Досвідчене око старого вовка миттєво розпізнало небезпеку: це був прямий канал зв’язку, через який система вже почала вираховувати координати їхнього сектору через найближчі ретранслятори.

— Рушаємо! Живо!

Він не став марнувати час на допити чи розправи. Розумів, що кожна секунда зволікання робить їх ідеальною мішенню для каральних дронів. Тому, махнувши рукою в бік вузького провулку, владно наказав усім слідувати за ним. Я, хитаючись від болю та дезорієнтації, змушений був підкоритися.

Щойно ми опинилися в провулку, чоловік з шрамом взяв у одного зі своїх якусь склянку і наказав опустити голову. Я зробив.

— Та не так! Міченим вухом вгору!

Довелось повернути шию… Потім відчув, як біля вуха щось зашипіло. Саме там, де мала бути кнопка від нейроінтерфейсу.

Різкий, майже крижаний біль прошив голову. Запахло чимось їдким, схожим на суміш сірки, старого мастила та якоїсь перебродженої органіки.

Рідина, яку «дикий» вилив на мій нейроінтерфейс, ніби вгризалася в пластик і метал, роз’їдаючи саму структуру. На мить у вухах задзвеніло так сильно, що я ледь не втратив рівновагу, вхопившись за цегляну стіну.

Блакитне сяйво, що до цього заливало провулок мертвотним світлом, затріпотіло і почало стрімко згасати. Я бачив, як на бетонній стіні навпроти розпливаються останні сині плями, аж поки вони не перетворилися на брудні сірі тіні.

Оптимізатор у моїй голові видав довгий, спотворений звук, схожий на скрегіт металу по склу, а потім його владний шепіт раптово обірвався тишею. Та це була не та затишна тиша, до якої я прагнув, а глуха, вакуумна порожнеча, від якої паморочилося в голові.

— Це «чорна патока», — коротко кинув ватажок, розбиваючи порожню склянку. — Вона не вб’є твій чіп повністю, але на деякий час засліпить сенсори Оптимізатора. Тож не розслабляйся, хлопець. Коли ця суміш висохне, він знову почне шукати сигнал. У нас є максимум двадцять хвилин, щоб дістатися до нижніх рівнів.

— Дякую.

— Не дякуй. Нам теж вигідно, щоб тебе не знайшла система. Про оплату поговоримо пізніше.

Я кивнув і торкнувся місця біля вуха. Замість гладкої поверхні кнопки пальці відчули щось липке та шорстке. Шкіра пульсувала від хімічного опіку.

— Рухайся, якщо не хочеш, щоб наступного разу ми випалили тобі цей чіп разом із частиною мозку, — ватажок «диких» штовхнув мене в плече, направляючи глибше в лабіринт руїн.

Кожен крок віддавав у ребрах гострим болем, ніби там перекочувалися уламки битого скла. Контейнер, у якому я спустився на землю, абсолютно не був розрахований на живих пасажирів. Ліва нога зрадницьки підгиналася при кожному русі, а в роті стояв стійкий присмак заліза. Певно, наслідок прикушеної під час удару щоки.

Без нейроінтерфейсу, який раніше миттєво пригнічував больові сигнали, реальність виявилася не дуже приємною.

Повітря було важким. Воно дряпало легені сумішшю гару, вологи та гнилі. Так пахло життя, що повільно помирало і народжувалося заново в багнюці.

«Чорна патока» все ще тихо шипіла за моїм вухом, і цей звук змішувався зі стукотом мого власного серця. Тиша в голові була лякаючою і водночас звільняючою. Я почувався так, ніби мені відрізали кінцівку. Така свобода була небезпечною, запаморочливою. Я міг мати власні думки без системної цензури та примусової «нейро-корекції», від якої часто паморочилось в голові.

У кейсі, що боляче бив мене по стегну при кожному кроці, лежало те, заради чого Лейя ризикнула всім. Три ампули вірусу та «Симбіотичний міст» — останній шанс для тих, кого система викреслила зі списків живих.

Відчуття холодної пластмаси на мить привело мене до тями. Якщо ми не встигнемо, або якщо М’ясник не впорається, чи якщо ці люди просто приріжуть мене в наступному провулку, то все, у що вірила Лейя, перетвориться на попіл. Проте ми вже пробиралися крізь залишки гігантського цеху.

Каркас даху звисав над нами, наче ребра випотрошеного велетенського кита. Скрізь лежали завали бетону та покрученого металу. Жодних голографічних вказівників, жодних підказок щодо маршруту. Тільки широка спина чоловіка зі шрамом, яка впевнено розсікала морок попереду. Всі йшли за ним. Рухалися, немов тіні.

Їхнє взуття, обмотане брудним ганчір’ям, не видавало жодного звуку на битій цеглі. Я ж на їхньому фоні почувався незграбним, гучним механізмом: моє важке взуття гуркотіло по бетону, а переривчасте дихання здавалося занадто голосним.

Вони раз у раз кидали на мене швидкі погляди, і я бачив у їхніх очах суворий розрахунок — чи не стане цей «мічений» занадто важким тягарем, щоб тягнути його далі. Але ж вони не нападуть на мене, чи не так?

Я глянув на свої пальці, якими торкався вуха. Липка речовина вже почала братися сухою кіркою, схожою на луску. Час витікав. Щойно вона остаточно затвердіє, мій чіп знову вистрелить у простір, як маяк, і тоді нас не врятують жодні хованки. Це лякало. Я знову і знову думав над тим, чим все це має закінчитися. А головне — як я можу вплинути на фінал подібної історії?

Ми спустилися до вузького тунелю. Стіни тут були вкриті слизьким нальотом, а під ногами хлюпала темна вода невідомого походження. Моє тіло було на межі. Воно ніби кричало про відпочинок і медичний регенератор, але ватажок навіть не озирався, ведучи нас усе глибше.

Зі шпарин у стінах та покинутих вентиляційних шахт за нами спостерігали. Я бачив відблиски очей у глибокій темряві, чув шепотіння. Тут, внизу, існував цілий світ, про який Оптимізатор волів не згадувати у своїх ідеальних звітах. Це були ті, хто не вписався у формулу щастя. Вони виглядали виснаженими, але в їхніх позах відчувалася дика, первісна напруга, якої ніколи не зустрінеш в сучасних містах.

Свідомість почала видавати перші галюцинації. Мені здалося, що серед руїн я бачу обличчя Лейї, яка кличе мене за собою. Та тільки-но я моргнув, там виявилася лише іржава бочка, з якої йшов їдкий сизий дим. Я спіткнувся, ледь не випустивши кейс, і відчув, як чиясь міцна рука грубо вхопила мене за лікоть. «Дикий», що йшов позаду, нічого не сказав. Просто штовхнув мене вперед. Довелося йти…

Я судомно притис кейс до грудей, перевіряючи, чи не з’явилася тріщина на пластику. Ці три ампули та дивний артефакт були єдиним, що виправдовувало мій спуск у це пекло. Якщо все розіб’ється — Лейя зникла дарма. Чи мав я право на подібну помилку?

Коли нарешті зупинилися, то стояли перед масивними залізними дверима, які колись закривали вхід до герметичного бомбосховища. Над ними висіла стара лампа, що тьмяно блимала, вихоплюючи з темряви напис «МЕД-БЛОК 4».

Ватажок тричі вдарив по металу важким кулаком. Зсередини почувся скрегіт засувів і різкий запах антисептика, що так дивно контрастував із навколишнім смородом. Ми прийшли. М’ясник чекав десь за цими дверима.

Коли вони відкрились, випускаючи назовні хмару їдкої пари, на порозі з’явилася постать, яка більше нагадувала привида зі старих медичних архівів, ніж людину.

Високий, виснажений чоловік у довгому прогумованому фартуху тримав у руках важкий ліхтар. Його обличчя приховувала маска-респіратор старого зразка з пожовклими лінзами. За ними тьмяно відблискували холодні, майже скляні очі. Це був асистент.

Ватажок коротко кивнув йому, не промовляючи ні слова. Цієї ж миті за моєю спиною почувся дивний шурхіт. Я обернувся і завмер: решта групи, яка супроводжувала нас крізь руїни, розчинялася в темряві тунелю так само стрімко й злагоджено, як загін спецпризначення. Без жодної команди, без єдиного вигуку. Вузький провулок просто спорожнів за лічені секунди, залишивши мене віч-на-віч із провідниками у світ підпільної хірургії.

— Оплата, — прохрипів асистент, вказуючи довгим кістлявим пальцем на мене.

— В нього, схоже, нічого немає. Тілом компенсує.

— В якому це сенсі? — злякано глянув я на ватажка, а потім на асистента.

Вони ж не збираються використовувати мене, як донора органів, після того, як дістануть нейроінтерфейс?! Дідько, треба було спочатку в архів йти.

— Ну ж бо, вирішуй швидше, — почав квапити ватажок асистента.

— Гаразд, — підняв той руки вгору. — Я поговорю з Генрі. Тільки потім не жалійтесь.

— Цей хлопак точно жалітися не буде, — штовхнув мене ватажок всередину.

Двері за нашими спинами зачинилися з таким звуком, ніби впала кришка труни. А запах антисептика тут був настільки густим, що я відчув його смак на язику.

— Відтепер ти робитимеш усе, що накаже тобі Мʼясник, зрозумів? — схопив мене за горло ватажок. — Або відпрацьовуєш борг за операцію, або повертайся назад до своєї системи.

— Я згоден, — спробував прибрати його руки. — Оптимізатор все одно збирався мене позбутися.

— От і добре. От і молодець.

На той час асистент вже встиг повернутися. Його не було буквально хвилину, хоча за відчуттями здалося, ніби минула ціла вічність. Мене знову повели вперед.

Коридор був вузьким, оббитим пожовклими листами старого пластику, а лампи мерехтіли в якомусь нервовому, рваному ритмі. То вихоплювали з темряви плями плісняви на стінах, то знову згасали. Я глянув на ватажка. Чи справді він хоче допомогти мені позбутися ШІ, чи штовхає в ще більше пекло?

Його «зграя» сильно відрізняється від тих, кого я зустрічав раніше. Тут все базується на жорстокій прагматичності і єдиною справжньою валютою є корисність. Відсутність традиційних грошей змушує їх оцінювати кожну нову людину виключно як ресурс або тягар. Я знав, що свобода від Оптимізатора не є безкоштовним даром. Та не був готовий із цифрового рабства потрапити до фізичної кабали.

Їхній моральний кодекс позбавлений будь-яких гуманістичних ілюзій. Не певен, що якщо запитаю в них про той самий потяг, то отримаю відповідь, яка мені сподобається. Ватажок однозначно демонструє, що в його суспільстві повага здобувається силою, а лояльність — через борг. Тож і оцінювати вони будуть по тому, хто більш корисний — купа дітей, які зможуть нормально працювати лише через кілька років, чи пес, який теоритично зможе хоч зараз виконати якесь просте завдання, перш ніж померти? А, може, краще взагалі захопити потяг?

Зрештою, їхній світ — це дзеркальне відображення системи Оптимізатора, де замість алгоритмів правлять інстинкти. Якщо ШІ прагне до ідеального порядку через придушення емоцій, то «дикі» обирають хаос і біль, бо саме вони підтверджують їхню реальність.

Важкі чоботи асистента гупали по підлозі, відбиваючись від стін металевим відлунням. Я відчував, як «чорна патока» за моїм вухом стає сухою і ламкою, ніби перетворюючись на луску невідомої істоти. Кожен рух щелепою віддавав тріском у самому черепі.

Я глянув на свої руки — пальці тремтіли не тільки від холоду, а й від усвідомлення того, що зараз я добровільно віддам свою свідомість у руки людини, яку називають «М’ясником».

Ставлення до медицини та знань у цих людей має характер «необхідного зла». Прізвисько «М’ясник» і використання «чорної патоки» підкреслюють деградацію технологій, яка водночас стала їхнім порятунком. Вони наче суспільство техно-стерв’ятників, які навчилися використовувати залишки минулого, щоб боротися з майбутнім. При цьому взагалі не прагнуть відновити цивілізацію в її колишньому вигляді. Навпаки, вони адаптуються до життя в її «кишках», перетворюючи занедбані бомбосховища на останні бастіони.

Коли ми увійшли до просторої зали, вона взагалі не була схожою на операційну. Скоріше, на майстерню божевільного винахідника. Посеред кімнати стояло старе стоматологічне крісло, модернізоване грубими шкіряними ременями та додатковими кріпленнями для голови.

Навколо нього зміїлися товсті дроти, під’єднані до пошарпаних моніторів, на яких мерехтіли незрозумілі графіки.

— Клади всі свої речі на той стіл, — владно наказав ватажок, вказуючи на іржаву металеву поверхню поруч із кріслом.

Вражаюча злагодженість його групи, яка розчиняється в темряві без жодного слова, свідчить про жорстоку дисципліну, яку він створив. Так, переді мною був не хаотичний натовп анархістів, а справжня соціальна одиниця, де виживання навчило людей розуміти один одного без зайвого шуму. Така безшумність є їхньою головною зброєю проти сенсорів Оптимізатора. Вони виробили власну «колективну свідомість», яка тримається на спільному ворогу та досконалому знанні середовища. Чи точно я хочу бути частиною такого середовища?

Я обережно опустив кейс, востаннє відчуваючи холодну пластмасу пальцями. Ватажок вихопив його і почав перевіряти замки, а асистент тим часом підійшов до мене впритул. Він простягнув руку в товстій латексній рукавичці й грубо повернув мою голову вбік, розглядаючи залите патокою вухо. Під лінзами його маски я побачив коротку іскру схвалення, а може, просто професійної цікавості.

— Роздягайся до пояса. Все металеве — в кошик. Тут не має бути нічого, що може зрезонувати з обладнанням.

Я підкорився, відчуваючи, як шкіра вкривається сиротами від крижаного повітря приміщення. Коли знімав комбінезон, біль у зламаних ребрах спалахнув із новою силою, затьмарюючи очі чорними плямами. Але асистент лише підштовхнув мене до крісла, не даючи часу на перепочинок.

Шкіряні ремені охопили мої зап’ястя та кісточки. Це було відчуття повної безпорадності. Раніше система завжди «дбала» про комфорт. Тут же комфорт був ворогом.

Я бачив зазубрені затискачі, голки і якусь дриль з ручним приводом. Серце калатало об ребра, наче спійманий птах, а тиша в голові стала настільки гучною, що я майже чув, як Оптимізатор на орбіті намагається пробитися крізь завісу патоки, волаючи про мою зраду.

— Зараз я введу тобі блокатор нервових закінчень, — сказав асистент, підносячи до моєї шиї шприц із мутною рідиною. — Це не та анестезія, до якої ти звик. Вона вимкне біль, але ти залишишся в повній свідомості. М’ясник хоче, щоб ти був притомним, коли він почне. Йому треба бачити твою реакцію, щоб не зачепити випадково те, що робить тебе людиною. Тому дихай глибоко і не роби зайвих рухів. Ми починаємо…