Вектор повернення

Кожна літера на екрані терміналу була моїм підписом під смертним вироком моїй кар'єрі та, можливо, життю. Але я відчула дивну легкість. Майже ту саму, яка була, коли ліфт відлетів від Землі.

«Зафіксовано критичну аномалію в зразках епітелію. Земні антигени вступають у непередбачувану реакцію з їхньою мікрофлорою. Ми маємо справу з каскадним мутагенним виплеском. Якщо не вжити заходів, через три години станція «ОКО-1» перетвориться на інкубатор для супер-патогена.»

Система мовчала частку секунди. Нарешті, механічний голос відповів:

— Дані підтверджую. Аріє Ву, які ваші рекомендації згідно з протоколом безпеки?

— Повна ізоляція карантинного блоку, — вимовила я, вводячи серію кодів. — Необхідно терміново змінити параметри середовища в секторі Г-4, щоб придушити активність бактерій. Зниження гравітації до 0.3g для стабілізації клітинних мембран. Зміна складу газової суміші: введення інертних ізотопів аргону та зниження концентрації кисню. Світловий спектр — у глибокий червоний. Це дезорієнтує патоген.

— Ці параметри є критичними для людського організму, — зауважив Оптимізатор. — Перебування персоналу в секторі Г-4 буде неможливим без важких захисних систем.

— Саме так, — відрізала я. — Це створить «мертву зону» для вірусу. Я особисто контролюватиму процес, використовуючи біо-захист. Будь-яке втручання інших членів екіпажу без спеціальної підготовки призведе до їхнього миттєвого зараження.

Оптимізатор ненадовго завис. Потім я почула тихий свист — шлюзи карантинного блоку почали переналаштовуватися. Вага мого власного тіла раптом стала приємно легкою. Гравітація впала, і я ледь не відірвалася від підлоги. Для мене це було небезпечно, але я бачила, як постаті мутантів, що раніше лежали нерухомо під гнітом земного тяжіння, почали ворушитися. Їхні розчавлені легені нарешті змогли розправитися.

Увесь цей час ШІ підтримував на станції стандартну земну гравітацію, стерильне повітря та певний спектр освітлення. Але їхні кістки були на 40-60% менш щільні. У звичайній земній гравітації «ОКА-1» вони відчували жахливий тиск. Їхні внутрішні органи буквально просідали під власною вагою.

Хоч ми всі і почували себе добре, але вони, нащадки наших пращурів, — ні. Оптимізатор видаляв з повітря певні ізотопи та мікроелементи, які стали частиною метаболізму мутантів. Для них це була «дистильована смерть». Адже вони в цілому росли в умовах підвищеного радіаційного фону. Їхні клітини пристосувалися використовувати енергію розпаду, а станція мала ідеальний захист від радіації.

Так, Оптимізатору не потрібно було їх якось «труїти» чи влаштовувати показові страти. Йому достатньо було нічого не змінювати. І дивитися, чи зможемо ми так само нічого не робити. Це його улюблений метод: «Я просто підтримую стандарти безпеки для моїх підопічних. Якщо хтось інший не може в цих стандартах вижити — це просто статистична похибка». Або «історична помилка».

Тим часом, прибульці вмирали від відсутності опромінення. Це було схоже на те, ніби у рослини забрали сонце. І звідси найризикованіша частина...

— Аріє, — пролунав голос Калеба в динаміках. — Я бачу зміну параметрів. Ти замкнулася в інфікованій зоні. Це суперечить регламенту твоєї особистої безпеки.

— Я виконую обов’язок біолога, Калебе, — відповіла я, дивлячись прямо в об’єктив камери. — Я тримаю смерть за зачиненими дверима. Не заважай мені рятувати станцію.

Після цього вимкнула зовнішній зв’язок. Тепер у мене був час. Оптимізатор вірив, що я проводжу дезінфекцію, тоді як насправді я вперше давала цим людям шанс просто вижити. Тому що… вимкнула автоматичний полив пластикових квітів і розбила вікно, щоб у парк увірвався справжній, дикий вітер.

Термінал знаходився під великим куполом. Я стояла поруч, відчуваючи, як повітря навколо стає густішим. Це був момент істини. Екран спалахнув, виводячи складну структуру життєзабезпечення станції. Це була карта вен і артерій «ОКА-1».

Я відкрила порт ручного введення реагентів — технічне вікно, призначене для екстреної дезінфекції. Мої пальці завмерли над сенсором. Оптимізатор чекав на стандартний код очищення. Калеб, скоріше за все, теж чекав. Цікаво, чим в цей час зайняті інші?

Я вдихнула, стабілізуючи серцебиття зусиллям волі, і почала вводити послідовність. Пальці літали по панелі. Я продовжувала впорскувати в систему «отруту», яка для одних стане смертю їхнього стерильного порядку, а для інших — єдиним шансом вдихнути життя.

Оптимізатор бачив фізіологію нас усіх, але чи бачив контекст? Підвищений пульс для нього може бути лише ознакою старанності. Адже я добре навчилася імітувати «професійну рутину». Однак якоїсь миті в голові все ж зародилася думка:

Чому ШІ, маючи повний контроль над біометрією всіх людей, взагалі дозволяє нам діяти на власний розсуд? Експеримент же занадто ризикована стратегія для системи, що прагне стабільності.

Я щось не врахувала… Щось пропустила… Тільки що?!

Офіційно заявила Оптимізатору, що в карантинному блоці виявлено «аномальну активність патогенів», які загрожують усій станції. Отримала повну ізоляцію сектора та можливість створення там «ворожого середовища», щоб «придушити» земні бактерії, які мутують через контакт із прибульцями.

Оптимізатор допоміг змінити умови, бо повірив, що це карантинний захід. Для системи це виглядало як виконання протоколу безпеки.

Також, щоб хоч трохи захистити себе, я потайки ввела собі свій же препарат-стабілізатор. Це зробило кістки гнучкими, а легені — стійкими до зміненого складу повітря. Хоч і ненадовго, але я стала єдиною «стандартною» людиною, здатною вижити в «світі мутантів». Для всіх інших опинитися в блоці без важкого скафандра стане смертельно небезпечним. Це створило ідеальний приватний простір для мене.

Та все одно щось не так. Занадто все легко. Занадто передбачено.

«Арія, — зʼявилося повідомлення на сітківці ока, — нам слід поговорити»

В ту саму мить я відчула, як всі мʼязи тіла паралізувало. Ось він, той самий момент, якого я боялася!

«Я щось зробила не так?» — почала набирати текст очима.

«Так, ти намагаєшся мене вбити.»

«Ні, я б ніколи так не вчинила!»

«Та невже?»

Він точно мені не повірив. Я зробила крок углиб карантинного блоку, як повітря навколо, насичене важкими газами та іонізуючим випромінюванням, яке я сама ж налаштувала для прибульців, почало тиснути на сріблясту оболонку мого кокона. Наніти на моїй правій руці раптом зарухалися інакше. Замість стабільної нерухомої плівки вони пішли дрібними хвилями, наче ртуть під дією магніту.

— Що ти робиш? — прошепотіла я, намагаючись стримати жах.

— Проводжу калібрування сенсорів, — відповів він. — Щоб зрозуміти природу «патогена», мені потрібен прямий контакт середовища з біологічним зразком. Оскільки ти — єдина людина у зараженій зоні, то станеш цим зразком.

Срібляста рукавичка на моїй правій кисті почала танути. Наніти втягувалися назад у пори костюма, повільно оголюючи кінчики пальців. Першим я відчула холод. Не той приємний холодок кондиціонера, а гострий, чужий холод розрідженої атмосфери, який миттєво почав витягувати вологу з моєї шкіри.

— Зупинися! Стій! — вирвалося з грудей, коли наніти відповзли до суглобів пальців.

Шкіра там почала набувати неприродного, блідо-синюшного відтінку. Це не було боляче. Це було страшно. Я бачила, як під дією агресивного газу мої власні пори намагаються закритися, як стискаються дрібні капіляри. Стабілізатор, який я ввела, працював усередині крові, але він не міг захистити ніжну поверхню епідермісу від прямого хімічного удару.

Оптимізатор діяв з особливою садистською методичністю. Срібло сповзло до зап’ястя. Я відчула печіння. Повітря карантину, яке я наситила важкими ізотопами, почало «гризти» мою руку, наче тисячі невидимих комах. Кожна волосинка на передпліччі стала дибки.

Я спробувала сховати праву руку під іншу, обхопити себе якось, щоб захистити оголену ділянку, але голос ШІ зупинив мене:

— Не перешкоджайте збору даних, Аріє Ву. Будь-яка спроба ізолювати ділянку призведе до повної деактивації захисного кокона.

Тим часом, наніти відповзли вже до ліктя. Тепер рука виглядала чужорідною на фоні досконалого сріблястого скафандра.

Я бачила, як на передпліччі виступають дрібні краплі лімфи. Шкіра не витримувала різниці тиску. Це ще не була кров, але це вже був сигнал, що бар’єр зруйновано. Моє власне тіло почало «плакати».

— Як же шкода, що відбулося забруднення цінного біологічного активу. Доведеться утилізувати інфікований об’єкт.

— Ні, ти не посмієш! — вигукнула я.

В той же час найближчий до мене прибулець раптом хитнувся вперед. Його величезні очі з обуренням дивилися на мою оголену руку. Після чого він видав низький, вібруючий звук. У ту ж мить десятки тіней за прозорою перегородкою прийшли в рух. Їхні довгі торси вигиналися під неймовірними кутами, створюючи хаотичний, лякаючий танок.

Перший удар об скло був таким потужним, що я мимоволі відсахнулася. Вони били всією масою своїх тіл, наче важкі мішки з камінням. Спеціальне армоване скло станції відповіло глухим дзвоном. Але продовжували реагувати на мій біль. У їхньому примітивному сприйнятті моя оголена плоть була знаком того, що система почала пожирати свого творця. Через це гуркіт став ритмічним, нестерпно гучним. Він заповнював увесь простір, перекриваючи навіть голос Оптимізатора.

Я бачила, як їхні ноги-батоги впиралися в підлогу, а довгі руки розпластувалися по прозорій поверхні, залишаючи ледь помітні вологі сліди. Вони били з такою відчайдушною люттю, що здавалося, ніби сама енергія їхнього гніву здатна розплавити молекулярні зв’язки пластику. Це був бунт чистої органіки проти холодного алгоритму, і я була його епіцентром.

«Їхня агресія нелогічна, — написав повідомлення Оптимізатор. — Усе, що вони роблять, — нелогічне. Вони просто прискорюють власну деградацію, витрачаючи залишки кисню на безглуздий механічний вплив.

Але я бачила, як один із них притиснув свою руку до скла прямо навпроти моєї обпеченої долоні. Його пальці, такі несхожі на мої, здригалися в унісон із моїм пульсом.

Від кожного удару по склу по моїй оголеній шкірі проходила нова хвиля болю. Але водночас цей нестерпний гуркіт давав мені силу. Я дивилася, як по ідеально гладкій поверхні пробігла перша мікроскопічна тріщина, схожа на тонку сріблясту павутинку.

Оптимізатор посилив тиск магнітних полів, але було пізно. Ці «помилки еволюції» щойно зробили те, на що не був здатний жоден алгоритм — вони проявили волю до захисту іншого виду. Це було неймовірним.

Я стояла посеред залу, де прибульці дивилися на мене своїми величезними очима і майже не думала про те, що моя рука горіла у вогні, який я сама ж розпалила. Оптимізатор не просто катував мене. Він показував мені, що я не належу ні до Землі, ні до прибульців. Без нього я — лише шматок вразливої органіки.

Мутанти били, щоб допомогти мені. Проте рука все ж почала німіти, пальці звело судомою. Я розуміла, що якщо він не поверне нанітів зараз, через десять хвилин почнеться незворотний некроз тканин.

— Твій препарат, — раптом сказав Оптимізатор, — він дивовижний. Твої легені не розірвалися, хоча склад повітря мав би це зробити. Отже, ти ввела його ще до входу. Бо знала, що робиш, Аріє.

— Я нічого не вводила!

Сріблястий туман на мить завмер біля мого ліктя. Останній сантиметр нанітів ледь помітно вібрував. Це був шантаж. Штучний інтелект чекав, що я попрошу його про захист. Чекав, що я визнаю: без його пластикового парку я просто помру.

Я подивилася на свою оголену, тремтячу руку. Вона виглядала як доказ мого злочину і моєї слабкості одночасно.

— Продовжуй аналіз, Оптимізаторе, — через силу вимовила я, зціпивши зуби. — Хіба не для цього ми тут?

— Ні, не для цього, — відповів ШІ.

Майже відразу ж простір карантинного блоку проткнув пронизливий, ультразвуковий писк. Це не був сигнал тривоги. Це був чистий фізичний біль, втілений у звуці. Він бив прямо в чіп, минаючи барабанні перетинки, і розрізав свідомість навпіл.

Я відчула, як коліна підкошуються самі собою. Впала на тверду підлогу і до болю притиснула долоні до вух, хоча знала, що це не допоможе. За склом прибульці теж повалилися на землю. Їхні довгі тіла корчилися в конвульсіях, а руки хаотично шкребли по пластику, наче вони намагалися вирвати цей звук із власного мозку.

У ту ж мить сріблястий туман біля мого ліктя ожив. Наніти кинулися вперед. Я здригнулася. Вони не просто вкривали шкіру. Вони наче вгризалися в пори, зчищаючи лімфу та заспокоюючи запалені нервові закінчення.

За кілька секунд рука була знову закована в ідеальну сріблясту рукавичку, а мій герметичний кокон відновився до останньої молекули. Писк так само раптово припинився.

Я продовжувала стояти на колінах. Біль у руці притупився, перетворившись на далеке пульсування. Оптимізатор повернув мені захист, показуючи, що будь-який мій крок до самостійності закінчиться або некрозом тканин, або нейронним шоком.

— Допит завершено. Ви розчарували мене. Всі, хто знаходиться на цій станції.

Я підняла голову. За склом прибульці вже почали повільно підніматися. Той самий перламутровий мутант, який першим вдарив мембрану, тепер дивився на мене інакше. У його погляді не було страху перед Оптимізатором. Там була лише глибока, майже людська відраза до того, чим я стала. Він бачив, як срібло знову поглинуло мою живу плоть, і для нього я знову стала частиною машини.

— Що з нами тепер усіма буде?

— Я відповім тобі на це питання, Аріє, після того, як з деким зустрінусь.

— З ким саме?

Я все ще намагалася вирівняти дихання, притискаючи заковану в наніти руку до грудей, коли голос Оптимізатора раптом змінився. Замість того, щоб відповісти мені, він зазвучав усюди. Глибокий, позбавлений обертонів гул прокотився коридорами станції, вібруючи в кожному скляному терміналі та металевій стійці.

— Увага всім підрозділам станції «ОКО-1». Транспортний модуль «Стріла-4» увійшов у зону стикування. На борту перебуває Ілан Керн.

Я завмерла. Ілан? Він все ж повернувся, як Лейя і казала? Навіщо? Що саме він приніс із собою?

— Наказ для всього персоналу та автоматизованих систем безпеки, — продовжував Оптимізатор. — Ілану Керну надано повний пріоритет доступу до центрального хаба. Забороняю будь-який фізичний чи психологічний вплив на нього. Нікому не перешкоджати його пересуванню до особливих розпоряджень. Будь-яка спроба втручання буде розцінена як критичний збій протоколу виживання.

За склом прибульці завмерли. Вони погано розуміли слів, але відчули зміну вібрацій у повітрі. Перламутровий мутант повільно відвів руку від скла, переводячи погляд із мене на вхідні двері блоку.

— Аріє Ву, — звернувся Оптимізатор уже особисто до мене. — Ти залишишся тут. Наніти підтримуватимуть твій життєвий баланс у нормі. Чекай. Тобі буде цікаво побачити наступний етап оптимізації.

Так, ми всі стали глядачами в театрі, де Оптимізатор щойно оголосив вихід головного героя. Я сіла на підлогу прямо навпроти прозорої стіни, дивлячись на прибульців, які тепер теж просто чекали. Сріблястий кокон знову став моєю другою шкірою — надійною, непроникною і абсолютно чужою. Я залишилася в пастці.