Шлях

Лист ясена зелений впав до рук,

Коли я не чекав, ішов, і жоден звук

Не проникав в згасаючу свідомість.

Знайомий шлях в щоденну невідомість

І в той же час болючу очевидність.

Надворі день, а світла геть не видно,

Неначе я в тунелі, під землею,

І тільки темрява супутницей моєю є.

Куди б я не пішов, убік, назад, вперед,

Ніде не бачу світла осередок

Чи хоч би натяк на слабенький люмус,

Що я ще не помер, що я не гумус,

Що не лежу, засипаний землею

Не в змозі ворухнутись. Тільки думкою своєю,

Тільки нею, роблю я спроби жалюгідні

З могили вибратись. А світла все не видно...

І ось листок в руці. Для чого? Може, натяк?

Можливо, це сірник, розпалить він багаття,

Розірве темряву навколо і в мені,

Наповнить сенсом беззмістовні дні.

Я знаю, що робити! Здогадався!

Фантазії мої не знають меж. Подався

Скоріш додому, поклав його серед нотаток,

Серед віршів і прози, туди, де мій початок,

Де радість й біль, де протиріччя, де весь я,

Де мої мрії і бажання, та сім’я,

Якої прагну, та не здатен мати,

Де те, чого боюсь й не можу не бажати.

Тож засинай, листочку ясеновий,

Між прагнень нездійсненних, і старих, і нóвих.

Ти будеш віддавати сили, засихати.

Це сумно. Я розраджу. Зможеш поглинати

Мою енергію заховану в рядках,

Це допоможе подолати страх

Тобі й мені, ми будемо разом,

Написаним і непрочитаним листом,

Що сам собі при світлі і у темряві писав.

Мабуть, вже час, щоб його прочитав

Я у незвичний спосіб. Навіть фантастичний.

Та зачекаю, поки ти перейдеш в вічність.

А потім з обережністю дістану

Зі схованки, з надією і ніжністю погляну

На твої пелюстки. Їх сім. Число хороше.

Побачим, сподіваюсь, допоможе.

Зірву їх невагомою рукою, покладу у чашку,

В яку до цього клав чебрець разом з ромашкой.

Заллю окропом, настоятись дам, не буду поспішати,

Щоб ти, листочку, встиг усе змішати,

Усі мої бажання і свої магічні сили.

Ти постарайся, рятівник мій милий.

Вода гаряча проникає в твої мертві клітки,

Оживлює, ти вириваєшся із клітки.

Ти знов зелений, пахнеш травами із лук,

Як в той момент, коли упав мені до рук.

Роблю ковток. Який приємний смак...

У ньому синє небо і квітучий мак,

І мрії, що перетворились на птахів,

І тисячі будинків без дахів,

Які я добудую, тепер вже сили є.

Іще ковточок. Затишно стає.

Стихає раптом вітер за вікном,

Дощ припиняє загравати з брудним склом.

Старе зникає. Сліпуче біле коло йóго всотує, вбирає.

Мій шлях зі світла. Крок — й на нього я ступаю.