Вони чекали там, де були люди,

Чи ми помремо завтра, чи сьогодні —

Не важливо. Чи, може, вже учора?

Лякають, що зима буде холодна,

Та як помрем, то й не страшна пора.

Кінця війни дізнаємось навряд чи,

Та все ж чекаєм — подумки, німо.

Чекаємо, хоч серце тихо плаче,

На зупинках, в трамваях стоїмо.

Посеред вулиць, у хатах, між люду...

І квіти, що зів’яли на столі,

Чекають теж, бо пам’ятають всюди,

Як тут живі ходили по землі.

Вони чекали там, де були люди,

Тепер чекають, де лишився пил.

Ті дні прекрасні пам’ятати буду,

Де нам на радість вистачало сил.

Були часи... не тільки ліхтарі нам

Світили в тиші без нічних тривог.

Було щасливо й легко щохвилини,

Де спокій був у тихіше за розмов.

Нам не страшна тривога вже давно,

Це лиш буденність та наша доля .

Гірке й німе затягнуте кіно,

Забуте світло дивиться в вікно —

де квіти ще стояли вчора .

І двері будуть знову вже відкриті,

Тим самим ключем, що чекав щомиті.

І квіти, що зів’яли на столі,

Розквітнуть знов — і знову будемо живі.