Зажурилась зелена діброва...

Зажурилась зелена діброва,

Вкрились сумом широкі ліси.

Неслась з поля відверта розмова,

Про упущені дні і роки.

Спілкувався там вітер зі смертю,

Говорив що багато узрів,

Бачив те, як боролись уперто,

Сотні доньок вкраїнських й синів.

Розказав не про все , що побачив,

Це зайняло би довгі роки.

Але й досі несе звуки плачу,

Тих жахливих часів, що були.

Він несе у собі крики мами,

Яка втратила своїх синів.

Він не чув вже з давна тої драми,

Що сильніша за біль матерів.

Він несе у степи крики батька,

Який плакав від втрати доньки ,

Не мине у роках їхня втрата,

Не забудуться зболені сни.

В вітрі чутно було звуки болю,

Від утрати частинки сім'ї.

Так боролися люди за волю,

Так свободи дух полем летів.

Вітер ж далі провадив розмову,

Розказав про малих дітлахів,

Що години ті знову і знову,

Все чекають із фронту батьків.

І тепер замість сміху дитини,

Вітер лине в степи із плачем,

Він несе на своїх дужих крилах,

Ту несповнену мрію та щем.

Вкрилась мороком світла долина,

Плаче небо холодним дощем.

Там далеко самотня хатина,

Лише спогад про щастя несе.

Покривалась долина туманом,

Вітер з смертю десь там говорив ,

Він кричав , він молив , " хіба мало"?

Та той крик бій гармат заглушив.