Із крові янгола

Кроулі мав рацію, уваги від місцевих виявилося забагато. Ввічливі усмішки, радісні вигуки. Найбільше дратували ті, хто перекривав шлях, бажаючи отримати рукостискання чи обійми.

Саймон зупинився навпроти кафе. Вулиця мала абсурдний вигляд: яскраві вітрини магазинів і пекарні, дивакуватий пузань на рекламному щиті перед донорським центром, що пропонував отримати роки в кредит. На тротуарах побільшало щасливих облич, замість насторожених перешіптувань тепер звідусіль лунав сміх.

Лише ті вікна залишалися темними. Здавалося, люди навмисне обходили квадрат тіні, що падала на хідник, немов боялися, що порожнеча кафе заразна.

— Я не можу... — прошепотів Саймон, повернувшись до будівлі спиною й стиснувши ключі.

— Правильно, Мерфі. Не варто лізти в склеп, поки не навчився дихати новим повітрям, — пролунав у голові короткий, схвальний коментар. Він різко роззирнувся, шукаючи власника болісно знайомого голосу. Нікого. Чужі обличчя, що лиш посилювали розгубленість.

Саймон поквапився до перехрестя, скидаючи почуте на втому. Йому потрібна тиша. Спокійне місце для роздумів.

Замість пустки, якою він запам'ятав північну частину міста, склалося враження, що його телепортували на майданчик для знімання. Розвалені приміщення перетворилися на житлові будинки. Замість вештальців на вулиці гуляли люди. Від запилюжених решток цегляних стін не лишилося сліду. Їм на зміну з'явився маленький парк. Яма, вочевидь, мала перетворитися на ставок.

Саймон спинився перед будівлею. Колись її називали наркокублом. Колись він шукав тут інформацію, граючи з Ґодвіном у карти. А тепер червона вивіска «Кілер» кричала про існування бару. Саймон не сумнівався, що очі не підводять. Гучні п'яні розмови під стіною, хмари цигаркового диму та регіт слугували найкращим доказом.

— Не стій як укопаний, Мерфі. Утопія не кусається... поки ти не зазирнеш їй у пащу, — знову пролунав знайомий голос, змусивши його придивитися до чоловіків. Знав, що говорили не вони. Голос йшов зсередини.

Саймон заплющив очі, глибоко вдихнув. Згадалася усмішка, що часто з'являлася замість відповіді. Вчув запах тютюну і бергамоту.

Мерфі розплющив очі й похитав головою.

— Кассіане... це ж неможливо.

Він піднявся сходами й штовхнув двері, занурившись у гамір з головою. На зміну слабкому фіолетовому світлу прийшло яскравіше червоне. Ряди диванчиків і столів лишилися в тому ж порядку, але змінили забарвлення на червоне і чорне. Скляні полиці за спиною бармена підсвічувалися з обох країв. Звідти ж, ніби водоспадом, вниз стелився важкий туман, додаючи бару таємничості. Альтернативний метал приглушував розмови клієнтів. Саймон пішов до стійки, дозволяючи собі думати, що, мабуть, не всі зміни на гірше.

— Містере Мерфі! — урвав його спокій чийсь п'яний вигук. — Невже це дійсно ви?

— Точно він! — доєднався хтось іще.

— Сідайте до нас, я пригощаю.

Саймон хитнув головою. Вдивлятися в їхні обличчя не хотілося.

— Я б радо випив на самоті. Ви собі відпочивайте.

Чоловіки зітхнули. Один розвів руками, інший перехилив чарку.

Йому довелося відхилити ще чотири пропозиції випити, перш ніж зайняти вільне місце в затемненому кутку за стійкою.

— Містере Мерфі!

Поруч опустилася молода жінка, ледь гамуючи регіт.

— Повірити не можу, що мені так пощастило вас побачити.

Вона зиркнула на бармена, ніби боялася, що Саймон зникне, якщо відведе погляд довше, ніж на кілька секунд.

— Нам пляшку найкращого, що тут є.

— Не треба, — сказав Саймон гучніше, аніж хотілося спочатку. Прикрив пов'язку лівою рукою, не зауваживши, як у стиснутому правому кулаці ключ в'ївся в долоню. — Мені не потрібна компанія.

Бармен протирав стійку, спостерігаючи, як Саймон відхиляє чергову пропозицію «випити за перемогу».

Він провів тут понад рік. Цього вистачило, аби почути про легендарного містера Мерфі чимало слів, які здебільшого скидалися на вигадки.

Кожна відмова посилювала думку, що цей чоловік хоче чогось абсолютно протилежного до слави. Освітлення бару не заважало розгледіти щетину та втомлене обличчя. Темні кола під позбавленими блиску очима. Ті очі чіплялися за пов'язку. Зосереджувалися на ключах, немов на останньому елементі, що поєднував його з минулим.

— Хіба так можна, містере Мерфі? — подивувалася брюнетка. — Конче необхідно випити за перемогу!

— Ще не напилися?

— За подібне можна пити хоч щодня.

Її слова били по вухах, сердило обличчя і кожен рух. Вони діставали його не з вдячності. Ними керував голод до видовищ.

— Послухайте, міз...

— Я Кейт.

— Мені байдуже. Пийте скільки заманеться, але десь он там, — махнув він рукою на ряди диванчиків. — Дайте мені спокій.

Кейт посиділа ще хвилину, тоді підвелася і пішла геть. Саймон розслабив кулак. На ключах зблиснуло кілька крапель чорної крові.

— Супер...

Він запхав їх до кишені й зосередився на пов'язці, промацуючи пошкоджену частину передпліччя.

Бармен обернувся до скляних полиць. Відображення Саймона притягнуло його увагу. Він скидався на людину, що бачила кінець світу.

Хлопець обрав пляшку. Припущення здавалися правильними.

— Знаєш, ще до твоєї появи люди тут були готові битися за право потиснути тобі руку. А ти виглядаєш так, ніби волієш, аби вони всі раптово осліпли.

— Було б непогано.

Бармен усміхнувся, підсунувши до Саймона склянку пряного рому.

— Я Рей. І я тут для того, щоб ти випив ось це та перестав дивитися на пов'язку так, ніби під нею захована бомба.

Саймон зустрівся з його зеленими, уважними очима, що особливо виділялися на світлому обличчі. На чоло спадали пасма чорного волосся, роблячи хлопця ще молодшим, ніж той був насправді.

Він підлив вина одному з клієнтів, тоді повернувся до Саймона, зіпершись на стійку.

Болять ноги або спина, — припустив Мерфі, глипнувши на праву руку Рея. Браслета не було.

Поява когось із зовнішнього світу видавалася дивною.

— Там не бомба, так? — з удаваною серйозністю спитав Рей.

— Уявлення не маю, що там, — сказав Саймон, відвівши погляд від його зап'ястя. — Ти тут недавно?

— Вже рік і три місяці.

— Хвороба мала бути дуже серйозною, якщо зважився прийти.

— Я з інших причин, — сказав Рей, нахилившись до Саймона. — Барменам тут добре платять, — прошепотів йому на вухо, тоді відхилився, усміхаючись.

— Он як, — кивнув Мерфі, піднявши запропоновану склянку. Пряний запах рому приємно поєднувався із легким ароматом кави, що лишився біля Саймона після наближення Рея.

Він зробив малий ковток. Тепло клубком впало в шлунок.

— Пробуєш вперше.

— Видає моя кисла пика?

— Вигнуті брови. Чекав, що з вух і носа дим повалить, а тоді прийшов час здивування.

— В цілому все сходиться.

— Батлер, повтори нам! — погукала жінка з іншого краю стійки.

— В дорозі, Люсі, — мовив Рей, підхопивши пляшку білого вина.

Саймон повернув склянку на стійку. Опустив очі на праве передпліччя. Спогади про напад Генрі здавалися надто свіжими. Лякало, як просто з пам'яті зникли цілі три роки його життя.

— Як шмат шкіри...

Рей повернувся назад, помітивши задуму на обличчі чоловіка.

— То як, Саймоне, алкоголь допомагає не думати?

Він почув своє ім'я вперше за день. Розмови та музика здалися тихішими.

— Як не дивно, а я за цим скучив. Не алкоголем... тим, що мене кличуть на ім'я.

— Зайва офіційність втомлює, — погодився Рей, витираючи склянки. — Один ром голови не прочистить. Людині потрібна людина.

— Всі хочуть знати, що у мене в голові. Мама хотіла знати, бо боялася того, що там могло ховатися. Психіатр хотів знати, бо це його робота. А я...

Саймон спустошив склянку одним великим ковтком.

— Я просто хочу, щоб там нарешті стало тихо.

Він стис перенісся, замружившись від пробудження легкої нудоти. Звів на Рея погляд, наставивши палець на порожню склянку.

— Налий мені чогось міцного. Я хочу випити в тиші.

Батлер кивнув, розуміючи, що наразі це єдине, що він міг для нього зробити.

Саймон поглинув ще три склянки, перш ніж важке гудіння двигуна урвало всі розмови. Погляди прикипіли до дверей.

До бару увійшла молода жінка. Щось у ній видавалося Саймону знайомим. Вона привіталася з кількома відвідувачами, прямуючи до стійки.

Червона пляма освітила обличчя. Саймон підвівся, рушивши їй назустріч.

— Евелін...

Вона затулила рот долонями, стримуючи гучний сміх.

— Саймоне!

Він охоче подався в її обійми, відчуваючи полегшення від бодай одного знайомого лиця.

Евелін торкнулася його обличчя. В очах поблискували сльози.

— Я так за тобою скучила! Важко передати, як чекала дня твого повернення.

— Мені досі важко повірити, що я просрав кілька років і нічого про це не пам'ятаю, — мовив Саймон іронічно. — Але твоя поява дуже мене потішила! Маєш гарний вигляд, Ев. Волосся відросло, обличчя аж сяє.

— Який ти уважний, — усміхнулася жінка, переклавши долоні на свій живіт.

Саймон простежив за рухами. Стало зрозуміло, що заважало обійняти її міцніше.

— Ти вагітна...?

— Так!

Вона важко зітхнула, примостила руку на поперек, однак обличчя похмурішим не стало.

— Давай десь присядемо, я вмираю від втоми.

— Я сидів он там.

— Хороше місце для схованки.

Евелін усміхнулася, вітаючись із Реєм.

— Як твої справи?

— Не скаржуся, місис Гантер, — сказав хлопець, виструнчившись. — А ваші?

Таки ноги, — подумав Саймон, але одразу ж забув про це. Вимовлене прізвище здалося знайомим.

— А як будуть скарги — знаєш кому казати. Наші справи чудово, — відповіла вона радісно, погладжуючи живіт. — Мені як завжди.

— Буде зроблено.

— Місис Гантер? — спитав Саймон, похиливши голову на руку. — Батько твоєї дитини не Тео.

Евелін хихотнула, м'яко торкнувшись його долоні.

— Авжеж не Тео. Ми завжди були просто друзями. Нікому не хотілося переходити межу, тим паче Тео досі... Зараз це неважливо, не моя справа.

— З ким ти побралася, Евелін?

— Елайджа Гантер. Це твій лікар, Саймоне.

Чоловік витягнув руку з-під її долоні. Зробилося задушливо. Він ковтнув зі своєї склянки, тепер не мружачись.

— Оце я розумію зміни. Чоловік із зовнішнього світу? Хоча ні, не кажи. Я все одно, курва, так заплутався з цією появою нових людей, правил і решти, що зовсім нічого не тямлю.

— Я все поясню, — сказала Евелін, вдячно кивнувши Рею за молочний коктейль. — Багато змінилося, але все на краще.

— Впевнена?

— Ніяких сумнівів.

Вона відвела погляд, вертаючись до болючої теми.

— Я дуже завинила перед тобою. Чекала нагоди попросити вибачення.

— Не певен, що розумію.

— Наша сварка. Таких дурниць тобі наговорила. Я була налякана. Відсутність можливості поговорити з кимось про те, що сталося, перетворила мене на суку. Мені дуже шкода, Саймоне.

— По-перше, я давно про це забув, а по-друге, що сталося і що тебе налякало?

— Ти ж не знаєш!

Евелін глянула на Саймона впевненіше.

— Генрі убив Бреда, а тоді напав на мене. Втрутився Вуд. Наказав мені мовчати про те, що бачила, інакше...

— Дідько... Я радий, що тепер ти в порядку.

Саймон допив ром і попросив ще.

— Ти ж в порядку, Евелін?

— Краще ніколи не було.

— Тоді поясни мені, як місце, в яке ми потрапили, перетворилося на оце все?

— Завдяки Кроулі тут стало добре.

Евелін спробувала свій коктейль. Склала руки на стійку й повела далі, дивлячись на друга:

— Він заборонив усі види транзакцій. Тепер отримати роки можна двома способами: через колесо фортуни на самому початку і в донорському центрі трохи згодом, як дуже треба.

— В тому, що з ідіотським рекламним щитом?

— Так. Це дозволило зменшити рівень насильства. Ти бачив, на що йшли люди заради бісових транзакцій.

— І після впровадження заборони не було жодного вбивства?

Жінка кивнула, з розумінням приймаючи його сумніви.

— А поява людей без браслетів? Їм не ввели сироватку, еге ж?

— Еге ж, добре підмітив. Кроулі змінив правила відбору охоронців, а також дав можливість зовнішнім працювати тут за хорошу плату. Бармени, кухарі, офіціанти, — перераховувала Евелін, загинаючи палець за пальцем. — І багато інших. Сам побачиш, просто дай собі трохи часу. До речі, тобі щодня нараховували платню. Без грошей не лишишся.

Саймон задивився у свою склянку, розкладаючи почуте на полиці свідомості.

— Супер. Зовнішні... А ми тоді внутрішні, чи як краще?

— Можна так сказати.

— Вони можуть просто прийти сюди, відпрацювати й піти додому?

— Ні, ти що? Вони підписують папери, отримують тут житло та роботу. Виходити за межі міста заборонено.

— Що в тих паперах?

— Мені невідомо. Контракт, мабуть.

— Хто проводить відбір кадрів, якщо такий є?

— Я, а ще секретарка Кроулі та Тео.

Чоловік насупився, потерши обличчя долонями.

— Секретарка, я розумію. А ти як так швидко піднялася кар'єрною драбиною?

— Це сталося випадково. Після випадку з Генрі я не могла працювати в тату-салоні. Кроулі не залишив мене без роботи. Як виявилося, я маю хист не лише до малювання. А Тео...

— Не хочу про нього чути.

Мерфі глянув на Рея. Хлопець витирав склянки. Якщо й дослухався до розмови, то явних ознак не було.

— А мій психіатр... як ви познайомилися?

Від згадки про чоловіка Евелін усміхнулася.

— Елайджа приїздив сюди двічі на тиждень, аби повідомити Кроулі про твій стан. Я хотіла знати, що з тобою відбувається. Мені не дозволяли покидати місто, але не заборонили розмовляти з ним. Так розмова за розмовою... розумієш?

— Так, все абсолютно ясно. То ви разом вже скільки?

— Два роки.

— Не боїшся народжувати свою дитину в цьому місці?

Евелін знизала плечима.

— З цим місцем все гаразд, Саймоне. Корпорація подарувала мені можливість почати життя спочатку. У зовнішньому світі я б ніколи не народила дитину.

— З твоїх слів можна дійти висновку, що зовнішній світ — жахливе місце.

— Хто знає? Може так воно і є. Люди стають в чергу, щоб отримати можливість опинитися у цих стінах. Вони хочуть бути такими як ми.

— Ми не особливі, Евелін.

— Особливі. Зовнішні нам не рівня, це факт.

— Але чомусь ти вийшла заміж за зовнішнього, — мовив Саймон, здвигнувши плечем. Поклав порожню склянку на стійку. Добавки поки не просив.

Евелін ніяково вкусила губу.

— Послухай... я не маю на увазі, що зовнішні гірші за нас. Просто між нами є відмінності, які неможливо ігнорувати.

— Твоя дитина буде відмінною від вас обох. Сумніваюся, що ти зможеш це ігнорувати.

— У кожному разі ця дитина буде моєю. І я буду рада, якщо ти будеш десь поруч, Саймоне. Я не хочу втрачати тебе знову.

Він кивнув, повернувшись до стійки спиною.

— Як я зникну з міста без виходу?

— Дай собі трохи часу, гаразд?

— Так, Ев.

До бару увійшов Тео. Проігнорував кілька вітань, зберігаючи на обличчі беземоційну маску наглядача. Попри суворий вигляд, всередині Тео вирував смерч. Стан внутрішньої тривоги не полишав його впродовж трьох років. Відсутність душевного спокою зводила з розуму. Він пам'ятав напад Саймона так чітко, ніби все відбулося кілька днів тому. Тео приєднався б до Генрі, Паркера та Кассіана, якби охоронці Торреса не втрутилися вчасно.

Знав, що заслуговував на смерть. Розумів, що ніколи не отримає прощення, але ноги вели вперед.

Він побачив Саймона. Повернення щемливої туги на мить примусило завмерти.

Пов'язка на лівому оці спрацювала для Саймона як сигнал. Помилки бути не могло. До них підходив ніхто інший, як Тео Джексон.

Сіра форма відрізнялася від тієї, що носив Вуд, але огиди викликала не менше. Саймон відчув повернення нудоти. Схилився над стійкою, сховавши обличчя в долонях.

— Якого біса він тут забув?

— Хто? — поцікавилася Евелін, роззирнувшись.

Тео кивнув їй на знак вітання. Звів погляд на Саймона.

— З поверненням.

У голосі лишився той самий відгомін боягузтва.

Саймон попросив нову порцію.

Тео нерішуче витріщався йому в спину. Евелін мовчала. Починати сварку одразу після примирення їй зовсім не хотілося.

— Радий, що ти знову з нами, — заговорив Джексон.

— Закрийся. Не хочу тебе чути.

Рей наповнив склянку Саймона. Поява містера Джексона нікого й ніколи особливо не тішила. Хлопець чув, що Тео поважали за виконання обов'язку, але як людина він нікому не подобався.

— Минуло три роки... Сподівався, що ти принаймні даси мені можливість все пояснити.

Саймон підвівся. Кожен подих Тео посилював обридливість.

— Нехай і тридцять три. Я ненавиджу тебе так сильно, що цього на кілька життів вистачить.

— Саймоне, сварки нікому не допоможуть, — стиха сказала Евелін. Зацікавлені погляди відвідувачів посилювали дискомфорт.

— Ніхто й не свариться. Я хочу, аби цей виродок знав, що йому краще триматися від мене якомога далі.

— Ти маєш на це право...

— Стулися. Розповідати про права будеш своїм підопічним, а до мене не наближайся.

Він обійшов Тео й рушив на вихід. Евелін важко звелася на ноги. Поплескала Тео по плечі.

— Я казала, що після тих подій ти марно на щось сподіваєшся.

— Я терплячий, Евелін, — сказав Тео з гіркою посмішкою.

Вона вийшла на вулицю. Застала Саймона біля «гаммера».

— Тепер вулицями ця холера їздить?

— Ні, — сказала жінка, взявши Саймона під руку. — Мені за кілька тижнів народжувати. Я швидко втомлююся, важко ходити з однієї частини міста в іншу, тож Елайджа домовився про транспорт. Один з охоронців кордонів тимчасово мій водій.

— Добре влаштувалася, місис Гантер.

— Відвеземо і тебе додому.

— Додому...

Саймон насупився, згадавши про ключі у своїй кишені.

— А що з нашим блоком?

— Його трохи покращили, а нещодавно поселили туди групу. Кроулі сказав, що ти житимеш в кафе... але якщо є проблеми, чи приміщення потребує ремонту, ти можеш пожити у нас з Елайджею.

Можливість жити під одним дахом зі своїм психіатром радощів не викликала.

— Кроулі сказав правду. Там мій дім...

Тео вийшов з бару після того, як важке гудіння двигуна віддалилося. Його відхід спровокував чергову хвилю пліток.

Рей зіперся на стійку. Майже завжди в один і той же час ногу охоплював тупий біль. Дівчата захопилися розмовою, не звернувши на його присутність уваги.

— Добре кажуть, що краще не зустрічати своїх кумирів.

— Ти про що?

— Бачила лице Джексона?

— Присягаюся, думала містер Мерфі заїде йому в пику. Ніби нічого не сказав, а так розізлив.

— Ти нічого не знаєш... — хитро усміхнулася білявка.

— А?

— Вони зустрічалися!

— Містер Мерфі з Тео Джексоном?

— Ага. Давно це було, а Тео донедавна дуже цим вихвалявся. Певно сподівався, що отримає прощення.

— Що такого він накоїв?

— Я не знаю, але мало бути щось дуже серйозне.

Рей звів очі на годинник. До кінця його зміни залишалося сорок хвилин.