Із крові янгола

Саймон занурився у звичний п'яний гамір «Кілера». Обійшов парочку танцюристів. За звичкою проігнорував кілька пропозицій перехилити чарчину. Сьогодні він прийшов сюди з інших причин.

Рей змішував коктейль, підтримуючи розмову з дівчатами. Вигляд мав заклопотаний, але ні обличчя, ні погляд не виражали ненависті до цього місця і цих людей. Він любив свою роботу і, попри біль, робив її добре.

— Саймоне!

Мерфі кліпнув, виринаючи з задуми. Гукав Рей. Він підійшов до стійки, чуючи зітхання дівчат. Авжеж, тепер увага їхнього бармена належала місцевій зірці.

— Ти ж ніби збирався зав'язати з посиденьками в «Кілері», — сказав Батлер, віддавши дівчатам замовлення. — Передумав?

— Ні.

Саймон переліз через барну стійку, зупинився біля Рея і розвернувся до відвідувачів.

— Ну, в цілому... знаєш, нічого так картина.

Рей зіперся на стійку, вдивляючись в його обличчя під миготінням червоного світла.

— Так, твій стрибок однозначно став окрасою вечора. Хочеш роздивитися «кухню» зсередини?

— Я не пити прийшов.

Саймон взяв Рея під руку й усадовив на стілець.

— Сьогодні ти просто сидиш і даєш мені поради, а я обслуговую цей дикий натовп.

Батлер притулив долоню до його чола, не маскуючи зачудування.

— Ти в порядку?

— В повному. У мене нема гарячки, якщо саме її ти шукаєш.

Рей розсміявся, передав Саймону рушник.

— Гаразд. Вечір обіцяє бути цікавим.

— Отож! Наливати пиво я точно вмію, а іншим хитрощам доведеться вчитися нальоту, — сказав він, ігноруючи здивовані погляди постійних клієнтів.

— А хитрощів не так вже й багато.

Мерфі впорався з кількома замовленнями. Ввічливі відповіді на питання спочатку давалися важко. Кожне змішування коктейлю супроводжувалося глипанням на Рея.

— Не бійся пролити, — сказав Батлер, підвівшись. — І не зосереджуйся на своїх рухах аж так сильно.

Зупинився за спиною Саймона, торкнувся його ліктя, піднявши руку вище.

— Ти не мусиш робити це ідеально. Просто відчуй вагу пляшки.

Саймон затамував подих, дозволивши Рею керувати рухами.

— По той бік стійки все виглядає простіше.

— Мені й звідси видно, що тобі непогано вдається. Молодець, Саймоне.

Мерфі усміхнувся, посунув напій до клієнта.

— Вчуся в кращих.

— Скажеш таке.

— До речі, як твоя нога?

— Досить непогано, — сказав Рей з тією ж веселістю. — Ти тому й прийшов, так?

— Мені хотілося зробити щось корисне, а не просто гаяти час у тиші спальні.

— І за стійкою зі склянкою рому.

— Цей варіант трохи кращий.

— Та де там! Насправді я радий, що ти по цей бік.

Саймон відклав чисту склянку, вигнув брову:

— То вже й тут боки різні?

— Аякже. Назва бару тобі про щось каже?

— Я ще в перший день хотів спитати, що вона означає, але зустріч з Евелін затьмарила все інше.

Рей опустився на стілець, приклав пальці до скроні.

— Це місце вбиває мізки й внутрішні органи. Глянь у той куток біля більярдного столу.

Саймон зиркнув у вказаному напрямку. Рей продовжив:

— Бачиш чоловіка?

— Схилився над столом. Заснув, мабуть.

— Так. Це Чарлі. Бідолаха заходить сюди з першою піснею і виходить з останньою, якщо має на це достатньо сил.

— Що з ним?

— Я всього не знаю, але короткий переказ дає нам зрозуміти, що він вибув з черги на отримання сироватки. Не витримав тиску. Чогось злякався. Тепер сидить тут і повільно вбиває себе алкоголем.

Саймон перевів погляд на Рея. Балачки відвідувачів і музика втратили свою гучність.

— А ти?

— Я? — перепитав хлопець.

— Впевнений, що хочеш сироватку?

Рей роззирнувся, ніби хтось міг їх підслуховувати. Поманив Саймона ближче. Він підійшов, нахилився до хлопця. Дихання Батлера ковзнуло щокою, змусивши Саймона затамувати власне.

— Я не дурний, читав контракт і розумію, що власними ногами за ці стіни ніколи не вийду. Можу або прийняти сироватку й жити тут, стерши останнє нагадування про своє минуле, або лишити все як є і все одно жити в цьому місці, — на секунду його голос затих. Лишилося розмірене дихання. — Сумнівів чимало, але, здається, мені трапився той, хто допоможе прийняти остаточне рішення.

Обличчя Саймона палало. Він зрадів червоному освітленню бару коли зустрівся з поглядом Батлера. В зелених очах вперше промайнуло щось подібне до хитрощів. Вуста поповзли вгору, тоді почувся сміх.

— Саймоне, Земля викликає Саймона! Робота не чекає. Ще мить, і вони самі потягнуться до пляшок.

— Чорт забирай, Батлере... — реготнув Мерфі, відкинувши рушник на стійку. — Я за тобою не встигаю.

— А я бачу, — сказав Рей, обережно звівшись на ноги. — Нумо відвертати апокаліпсис разом.

Протягом трьох годин вони працювали в дивній, майже магічній синхронності. Хороший настрій Рея виявився заразним. З кожним новим замовленням Саймон думав про світ за дверима «Кілера» все менше. Тіснота за стійкою, випадкові дотики ліктями й плечима, поради й жарти щораз відгукувалися в ньому дивним заспокоєнням.

Рей замкнув двері бару. Полегшено видихнув, закинувши ключі в кишеню куртки.

— А ти точно ніколи не працював барменом? Твої викрутаси під самий кінець — щось із чимось.

— Чесне слово, — сказав Саймон, потягуючись. — Я IT-шник.

— Цікаво... — сказав хлопець, зробивши кілька важких кроків. Насупився, відвівши погляд. — Тепер переконався, що й барменом був би чудовим.

— Так...

Саймон випередив його на крок, змусивши зупинитися.

— Застрибуй на спину. Твоїй нозі непотрібні зайві навантаження.

Роздратування на обличчі Батлера поволі тануло. Він хитнув головою і наблизився до Саймона впритул.

— Це зайве. До мого дому всього кілька кварталів, але не думай, що я відхиляю твою пропозицію.

— Хочеш на руки?

— Це б стало цікавим досвідом, — сказав Рей серйозно, але вже за мить розреготався.

— Ну ти даєш... — прошепотів Саймон, усміхаючись.

— Я б не відмовився від твого плеча.

— Обидва у твоєму розпорядженні.

Бар лишився далеко позаду, коли Мерфі заговорив знову:

— Не знаю, як ти це робиш.

— Що ти маєш на увазі?

— Після всього, ще й прийшовши у це місце, ти лишаєшся таким веселим. Навіть від болю супишся секунд десять, не більше.

Рей помовчав, помітивши, як швидко Саймон підлаштувався під його темп.

— Я все одно не можу змінити того, що вже сталося. Є сенс провести решту свого життя в обіймах туги чи почутті провини? Гадаю, що ні.

— Хотів би я бути схожим на тебе.

Батлер стис його плече міцніше, усміхнувся і тихо сказав:

— Погане бажання. Краще залишайся собою, Саймоне. Твоє справжнє «я» неймовірне.

— Навіть якщо я досі не збагнув, яке оте справжнє «я»?

— Насправді ти вже давно це знаєш.

Вони зупинилися перед житловим блоком. Більшість вікон поглинула темрява. В нічній прохолоді вулиці голос Рея здавався Саймону маленьким острівцем затишку.

— Найкраща зміна за цілий рік. Я вже давно так багато не сміявся.

— Я, власне, теж. Дякую, що не вигнав зі своєї території.

— Та нізащо, — усміхнувся Рей. — До речі, я дістав квитки. Фільм почнеться о сьомій.

— Буду вчасно.

— І нехай біль у плечах тебе не зупинить!

— Жоден біль не змусить мене проґавити перше побачення з реальністю, — сказав Саймон, сховавши руки в кишені. — Воно просто необхідне. В суботу вечеря в Гантерів.

— Ти отримаєш свою дозу заспокійливого, Мерфі. Обіцяю.

Той самий шум дощу. Сіра кімната. Він єдина жива душа в цих стінах. Однак цього ранку на обличчі грала легка усмішка. Болю в плечах не було, лише приємні спогади про вчорашню роботу.

Саймон залишив вікно відчиненим, пускаючи всередину прохолоду осіннього дня.

— Я схожий на придурка. Це відчуття затишку таке неправильне... Ніби біжу слизькою дорогою. Сильно гепнусь, а, Кассіане?

Замість відповіді почув стук.

— Пані Бонд відправив, — мовив Саймон до порожньої кімнати. Поспіхом натягнув футболку й пішов вниз.

На мить завмер, роздивився постать по той бік вхідних дверей. Не пані Бонд. На хіднику чекав сам Кроулі.

— Дивина...

Мерфі відчинив двері, одразу ж ступивши крок назад.

— Добрий день, Саймоне, — з усмішкою сказав Кроулі, переступивши поріг.

Сіре пальто вкривали дрібні краплі води, але біле волосся лишилося ідеально прямим.

Саймон відвів погляд, зрозумівши, що розглядає його надто довго.

— Здрастуй. Не думав, що ти виходиш за межі адмінбудівлі.

— Мені подвійне ув'язнення ні до чого, — відповів Торрес, простягаючи Саймону коричневий пакет.

— Подвійне... То ти в'язень цього місця?

— Певною мірою.

Мерфі заглянув у пакет. На дні пляшечка з круглими таблетками.

— Це точно знеболювальні, чи замінив таблетки на якусь отруту?

— Можеш спробувати.

— Ти б не ризикував моїм життям...

Кроулі лиш кивнув. Саймон згорнув пакет.

— Вірю на слово. Скільки я винен?

— Ніскільки. Вважай це інвестицією у твій спокій, — мовив Торрес, торкнувшись пальцями дверної ручки. — Мені потрібно, щоб ти перестав дивитися на вихід і почав дивитися на людей навколо.

— Тільки не говори, що це місце мій дім.

— Не буду. Твій друг знає, яке дозування йому підходить.

Саймон відчув повів вітру, коли чоловік прочинив двері.

— Чекай...

— Так?

— Вип'єш кави? — спитав Мерфі, все ще не вірячи, що слова виходять з його рота. — Ці бісові таблетки справді дуже потрібні.

Кроулі зачинив двері, розвернувся до Саймона. Звична усмішка, однак у погляді з'явилося щось нове. Не втілення холодного розрахунку. Не наглядач. На Саймона дивилася людина. Усвідомлення озвалося поколюванням на потилиці. Мовчання, здавалося, тривало кілька годин.

— Залюбки, — зрештою погодився Торрес, ніби вже давно чекав подібної пропозиції.

Саймон залишив пакунок на столі в кабінеті. Увімкнув кавоварку, а сам схилився над раковиною, миючи обличчя холодною водою.

— Ти аж так не любиш бути комусь винним. Завжди квапишся повернути борг, але дивись, чого це тобі коштує, — почувся голос Кассіана. — Не зомлій, Мерфі. Все-таки Кроулі не прийшов по твою душу. Якби хотів убити, то вбив би ще у своєму кабінеті після ручки.

Саймон повільно видихнув. Кожне слово мало сенс. Просто кава як маленька вдячність.

Кроулі обрав стіл біля вікна. Дивився на вулицю, постукуючи пальцем по ремінці свого браслета. Саймон затримався біля стійки, аналізуючи побачене.

— Так, Мерфі, той браслет був на його зап'ястку. Не з'явився нізвідки.

— Байдуже, — відповів він подумки, рушивши до столу. Поклав чашку перед Кроулі й опустився на диванчик навпроти.

— Без цукру, як ти й просив.

— Дякую.

Витончені пальці піднесли чашку до обличчя. На кілька секунд Кроулі заплющив очі, вдихаючи пару кави. Усміхнувся, роблячи перший ковток.

Саймон хитнув головою, не бажаючи думати про те, чому дії Кроулі здаються знайомими.

— На кухні отрути не знайшов, тому пий спокійно.

— Отрута нас не вб'є, тобі це відомо.

— Але муки все одно будуть, ні? Сироватка ж не виведе її з тіла моментально.

— Слушно, — мовив Кроулі, глипнувши на свій браслет. — Ніякі вдосконалення не можуть зробити сироватку панацеєю від усього.

— Тобто?

— Наведу приклад, а решту зрозумієш сам.

Кроулі відклав горнятко, з'єднав пальці разом й злегка подався вперед.

— Хлопчина з твоєї групи. Тео Джексон. За звичайних умов від отриманого поранення він був би мертвим майже моментально, втім, ми бачимо його живим.

Торрес вказав на ліве око, ніби давав підказку. Саймон ковтнув кави й відповів:

— Сироватка не повернула його око до нормального стану. Отже, вона не відновить ампутовані кінцівки чи органи, які були знищені до того як сироватка змінила кров?

— Вірно. Тому, на жаль, ми відхиляємо запити паралізованих і тих, хто страждає від тобою перерахованого.

— Чекай... Не розумію, чому ти розповідаєш мені про такі речі?

— Бо ти хотів отримати відповідь, — усміхнувся чоловік, притулившись до спинки. — Тебе завжди цікавило, що за дверима з наліпкою «вхід заборонено».

Мерфі знизав плечима, відсьорбнувши.

— Уявлення не маю, про що ти. Я не люблю загадок.

— Саме ця нелюбов до загадок змусила тебе три роки тому зламати комп'ютер одного з наших працівників? І пояс містера Вуда.

— То ти в курсі?

— З самого початку.

— Чому не обмежив доступ тоді, а зробив це лише зараз?

Кроулі так само стенув плечима, знову глянувши у вікно.

— Вуд не подобався мені стільки, скільки тобі й Аллену.

— Ти робиш це навмисно?

— Що саме? — поцікавився Кроулі, підвівши погляд.

— Копіюєш мої дії. Це якийсь довбаний психологічний фокус, щоб я відчув себе в безпеці?

— Виключено, Саймоне. Іноді певні умови створюють однакових людей. Тобі не спадало на думку, що я не вивчав твої звички, а просто маю такі самі?

Питання і дивний сум у голосі Кроулі змусили Саймона затихнути. Торрес не намагався заповнити тишу порожніми балачками, не вимагав відповіді. Вони сиділи в повному мовчанні, чуючи ритмічний стук дощу. Раптове відчуття комфорту вкинуло Саймона в пащу страху. Він прокашлявся, закинув ногу на ногу.

— Ти не вписуєшся.

На обличчі Кроулі промайнуло здивування.

— Прошу?

— Я ще розумію, чому сюди прийшов Вуд і йому подібні. Ти ніби з іншої епохи, такий аристократичний. Я не в'їжджаю, що ти тут робиш і навіщо працюєш на корпорацію?

Після кількасекундної задуми він заговорив зі звичною усмішкою.

— Усе вирішилося ще до того, як я навчився самостійно думати.

— Тебе здали сюди силою?

Кроулі мовчки підвівся. Перш ніж його руки опинилися за спиною, Саймон помітив, як з-під правої вилоги рукава показався тонкий побілілий шрам. Він одразу ж глипнув на свою пов'язку, відчувши яскравий спалах фантомного болю.

— Дякую за каву, Саймоне, — сказав Торрес, не коментуючи зміни на його обличчі.

— Визнай, Мерфі, тобі не хотілося, аби він йшов, — констатував факт прагматичний тон Кассіана, коли кафе занурилося в тишу.

Саймон зірвався з місця й побіг нагору. Він не хотів думати про те, що бачив і чув. Він хотів покинути цей склеп, отямитися і переконатися, що досі живий.

— Кого я бачу? — заговорив Рей, приєднавшись до Саймона під стіною кінотеатру. — Це я повільно йшов чи ти прийшов раніше?

— Ти вчасно, — сказав Саймон, потішений його появою.

— Оце чудово.

Рей примружився, придивляючись до нього.

— Ти в порядку? Здаєшся розгубленим.

— Я дійсно розгублений, — зізнався Мерфі, стишивши голос.

— Через цей похід?

— Ні! Насправді я чекав цієї миті ще від вчорашнього вечора. Справа в Кроулі... заходив у кафе. Розмова вийшла досить дивною.

— Містер Торрес як брила льоду. Кого завгодно виб'є з рівноваги, — мовив Рей, поклавши руку на плече Саймона. — Можемо піти додому й подивитися щось там, якщо ти не проти компанії, або перенести побачення з реальністю на інший день.

— Мені потрібен ти, цей фільм і хрускіт попкорну.

— Тоді чого ми чекаємо? — усміхнувся Батлер, повівши його за собою в приміщення.

На екрані кривавий хаос: клоун із неприродно розтягнутою посмішкою переслідував свою жертву в лабіринті дзеркал. Глядачі здригнулися, коли бризнула перша кров нещасної Саллі.

Саймон і Рей сиділи в останньому ряду. В напівтемряві обличчя Рея здавалося витесаним із місячного каменю. Розслаблене, живе.

Мерфі дістав із кишені пляшечку з таблетками, мовчки вклав її в долоню Рея.

Батлер завмер. Опустив погляд на ліки. Пальці стиснули пластик міцніше, коли він усвідомив вартість.

— Саймоне...

— Дивись, зараз він нападе на хлопця головної героїні з того кутка, гарантую, — прошепотів Мерфі, але сам дивився аж ніяк не на екран.

Рей доторкнувся до його пальців, тоді накрив долоню своєю.

— Якщо ти так кажеш, то я, мабуть, посиджу отак до закінчення напруженого моменту.

— Так менш лячно, згоден, — сказав Саймон, глянувши на їхні руки. Мимоволі згадався побілілий шрам на передпліччі Кроулі, що нагадував його власний.

Іноді певні умови створюють однакових людей.

Він не хотів, однак продовжував думати про дії Торреса, запах кориці в коридорі адмінбудівлі та слова пані Бонд. З'явився розпач. Повернувся страх.

— Або переконайся, або припини підозрювати цього хлопця, Мерфі, — озвався голос Кассіана, безжально озвучуючи правду.

Пальці Саймона ковзнули на зап'ясток Рея. Перейшли на передпліччя, вивчаючи шкіру.

Батлер не відсмикнув руку. Нахилився ближче, прошепотівши йому на вухо:

— Саймоне, якщо ти шукаєш там шпаргалку з коктейлями, то я її не писав. Доведеться покладатися на пам'ять.

Мерфі кліпнув, заскочений зненацька. Під пучками пальців тепла, гладенька шкіра.

— Просто перевіряв, чи ти не робот, або щось неземне у тілі молодого хлопця, — мовив він, заледве стримуючи сміх від полегшення. Рей не належав до касти пошматованих. Не був як він сам. Не був як Кроулі.

— І як результати тесту? — спитав Батлер.

— Теплий. Отже, не з адмінбудівлі.

Рей кивнув, вдивляючись йому у вічі. Саймон мовчав, дивлячись на нього у відповідь з тим самим зацікавленням. За мить обидва засміялися, забувши про присутність інших людей. Фільм став не більше, ніж фоновим шумом. Значення мав лише пульс Рея, відчутний під пальцями Саймона, як нагадування, що він не в'язень порожньої зали кафе.

Після задушливого кінотеатру нічне повітря здавалося крижаним. Вони йшли повільно, хоч Рей майже не кульгав. Саймона потішило, що отримані від Кроулі таблетки діяли швидко.

— Знаєш, — тихо сказав Мерфі, глипаючи на довгі тіні ліхтарів на мокрому асфальті, — я так і не зрозумів, чим закінчився фільм і чого всі так верещали. Запам'яталось, що клоун був збіса наполегливим.

— Як і ти, — сказав Рей, усміхаючись кутиком губ.

— Я?

— Більш наполегливої людини я тут ще не бачив.

Вони зупинилися перед житловим блоком. Купа темних вікон, тиха вулиця. Маленький острівець спокою починав подобатися Саймону все більше.

Він зробив крок ближче.

— Які з цих вікон належать тобі? — спитав Саймон, роздивляючись дрібні краплі вологи на волоссі Рея.

— Там, на третьому поверсі, — відповів Батлер, махнувши кудись убік. — Двадцять восьма квартира... — додав він пошепки, скоротивши відстань між ними ще більше.

Мерфі кивнув, відчуваючи вже знайомий запах чіткіше. Суміш кави й дощу здавалася п'янкою. Він хотів цього поцілунку. Хотів бути до нього ближче, відчувати тепло його рук на своїй шкірі, але раптовий спогад кинув у холодний піт.

Обличчя Кассіана. Якби не вкрите кров'ю підборіддя, Саймон сприйняв би той вираз як перший, по-справжньому щасливий.

Тут всякий зв'язок може стати смертельною пасткою, — згадалися йому власні слова.

Саймон завмер. Його рука, що вже почала підійматися до обличчя Рея, зупинилася на півдорозі. Він лише ніяково поправив комір куртки хлопця.

— Іди вже, Батлере. Тобі треба відпочити.

Рей не виглядав ображеним. Він розумів і цей порив, і цей раптовий відступ. Ледь вловимо кивнув, усміхнувшись.

— Вийшло чудове побачення з реальністю. Дякую за вечір, Саймоне. Скоро побачимось, так?

— Обов'язково.

Перш ніж зникнути за дверима, Рей помахав йому рукою. Саймон відповів тим самим жестом, лишаючись наодинці з ніччю.

Стояв нерухомо, аж поки у вікнах на третьому поверсі не з'явилося світло.

На дорогу виплив важкий «гаммер», прорізаючи холодну темряву жовтими фарами. Саймон примружився, засліплений різким світлом.

З оглушливим гуркотом «гаммер» пронісся повз нього.

Саймон не бачив обличчя водія, але знав напевне, хто вештався в цьому місці о цій порі.

Тео Джексон був тут. Усе бачив.