Із крові янгола

Мерфі вкинув до кошика ще одну пачку локшини швидкого приготування. Пройшов далі, помітивши яскраву назву наступного стелажа. «Для зовнішніх». На полицях лежали бинти, антисептики, пластирі та баночки з наклейкою «Аспірин».

Саймон опустив погляд на своє передпліччя. Неспокійна ніч відбилася на одному з країв шва. Він не пам'ятав, як завдав собі шкоди, але чорні плями крові на постелі вранці радощів не принесли.

Мерфі взяв кілька бинтів, потягнувся до пляшечки антисептика, але рука завмерла.

— Навіщо тобі ці пляшечки, мамо?

Цього разу суворе обличчя Маргарет Мерфі було якимось дивним. П'ятирічний Саймон не знав, що його мама ледь не божеволіла від страху.

— Ми їдемо в подорож, синку, — прошепотіла Маргарет, опустившись навпочіпки. — Пляшечки про всяк випадок, якщо ти ненароком розіб'єш коліно, або пораниш пальця.

— Але я не хочу їхати знову...

— Я теж, однак у нас немає вибору, моє янголятко.

Саймон похитав головою, ніби намагався скинути небажані спогади геть.

— Знайшов час і місце... — прошепотів він роздратовано, поклавши антисептик до кошика.

На касі його зустріла юна дівчина. Підведені жирною лінією олівця очі із сумнівом розглядали набір речей.

— Це для зовнішніх, — сказала вона, похитуючи бинтом.

— Так, я вмію читати, — мовив Саймон, роздивляючись упаковки батарейок.

— Ну, ви типу наш, місцевий, — продовжила дівчина, пробиваючи пляшку води. — Дивний у вас набір, містере Мерфі.

— Мені ще пачку тих батарейок і жменю льодяників.

— Окей.

Решту товару вона пробила мовчки. Саймон склав усе в паперовий пакет, поклав на прилавок п'ятдесятку й рушив на вихід.

— Тут забагато! — гукнула дівчина.

Він махнув рукою і вийшов. Розкусив льодяник, викинув обгортку в смітник.

— Дивний у вас набір, містере Мерфі. Бу-бу-бу, холера...

— Невже за два тижні сидіння на одному місці ти перетворився на буркотуна?

Саймон обернувся. За спиною стояла усміхнена Евелін.

— Ну я не те щоб на одному місці сидів.

— Про твої походеньки в «Кілер» майже щовечора я чула, — сказала жінка з помітним занепокоєнням. Стала навшпиньки, лишивши на щоці Саймона ледь відчутний поцілунок.

Він обняв Евелін, тоді відступив.

— А де твій водій?

— Біля адмінбудівлі. Вирішила трохи пройтися, зайвим не буде.

— Тобі у відпустку ще не час? Живіт нівроку такий.

Евелін всміхнулася, погладжуючи причину своєї втоми. Попри це вона здавалася щасливою. Було помітно, якою далекою вона стала від Евелін, яку він знав раніше.

— Декрет. Вже давно час, але я не хочу сидіти вдома. Елайджа має багато роботи, хоч як старається повертатися додому раніше.

— Он як, — кивнув Саймон, гризучи цукерку.

Згадка про лікаря повертала до небажаних думок. За два тижні вони так і не побачилися. Мерфі не знав, нервувати чи тішитися.

— Саймоне, як ти почуваєшся?

— Добре, а що?

— Через роботу я приділяю тобі замало часу. Обіцяла допомогти з адаптацією в місті, а сама...

— Облиш, Ев. Я вже дорослий хлопчик, та й з адаптацією проблем не виникло.

Вона обережно торкнулася його передпліччя трохи вище від шва. Саймон завмер, звівши погляд на витончену руку.

— Так не має бути. Ти не повинен сидіти на самоті. Я говорила з Елайджею, ми б хотіли бачити тебе в нашому домі. Вам пора познайомитися, а тобі нарешті нормально повечеряти.

— Чудова пропозиція, але не думаю, що зможу прийти.

— Ні, Саймоне, відмови не приймаються, — сказала жінка з удаваною, майже материнською суворістю. — Чекаємо тебе в суботу. Якщо хочеш, я відправлю водія.

— Пташечка хоче показати тобі своє гніздечко, — почув він голос Кассіана. — Що може піти не так?

— Нічого, якщо не брати до уваги той факт, що її чоловік копався у моїх мізках три роки, — думав Саймон, затамувавши подих.

— Е, ні. Сам прийду, не переймайся.

— Так значно краще, — мовила Евелін, шукаючи щось у своїй сумці. Швидко написала адресу, відірвала кольоровий листок і передала Саймонові. — Не заблукай.

— Буду вчасно.

Вона обдарувала друга теплою усмішкою, але від того йому краще не робилося. Обійняла, попрощавшись.

Саймон сховав папірець у кишеню штанів, перейшов дорогу й рушив до кафе. Не хотілося ні туди ні сюди. Кортіло в бар. Рей Батлер виявився дивовижним слухачем.

До десятої вечора охочих випити поменшало, але недостатньо, аби Рей мав час на безперервну розмову. Хтось криком вимагав ще однієї пляшки пива, хтось ледь міг озвучити своє замовлення, набравшись під саму зав'язку. Рей приділяв увагу кожному, тримаючи на обличчі ввічливу посмішку. Біганина пробудила біль в нозі, добряче псуючи старе задоволення від роботи.

Саймон ловив себе на тому, що невідривно стежить за діями хлопця.

— Щось тебе зачепило, чи я помиляюся?

— Я не знаю, — відповів він на питання, що лунало лише в його голові. Зосередився на майже порожній склянці у своїй руці.

— Нічого, Мерфі. Не картай себе. Тільки не забувай, що цього разу ризик значно більший.

— Що я бачу? Сьогодні ти понуріший, ніж всі попередні вечори, — сказав Рей, вправним рухом наповнивши склянку Саймона. — Досі не попустило від змін у місті й кафе?

Саймон зробив ковток, відклав напій і кивнув.

— Він думає, що чисті поверхні та ключі змусять мене все забути... Він замкнув мене тут, Рею. Це не свобода. Це золота клітка, а Кроулі щодня перевіряє, чи не зламалася моя воля.

Слова вийшли дещо заплутаними, але суть лишалася чіткою. Рей подався ближче, аби музика не ковтнула ним сказане:

— Ти не забувай, Саймоне. Мені здається, що саме це не дає тобі зламатися.

— Спогади?

— Спогади. Це твій ключ від золотої клітки. Тільки заземлися.

Саймон насупився, дивлячись в його зелені очі.

— Про що ти?

— Знайди точку опори, бо твої спогади як той темний ліс. Лишишся там назавжди, якщо не матимеш причин повертатися, — сказав хлопець з легкою усмішкою. Вибачливо кивнув і повернувся до роботи, лишивши Саймона наодинці зі склянкою і важкими думками.

За півтори години бар спорожнів. Остання пісня стихла, залишивши по собі лише низький гул холодильна. Рей витер стійку, кинув ганчірку вбік і, втомлено зітхнувши, опустився на сусідній із Саймоном стілець. Поклав голову на схрещені руки, копіюючи позу Мерфі. Обоє дивилися в одну точку десь між різноманітними пляшками алкоголю.

— Ти знову про нього думав? — тихо спитав Рей. У порожній залі його голос здавався теплішим.

Саймон не поворухнувся, лиш сильніше стиснув склянку.

— Про Кассіана? Так.

— Поділишся?

— Він не хотів повертатися у зовнішній світ. Я намагався зрозуміти причину... але ніяк не виходило, скільки б не думав.

Саймон зробив невеликий ковток, відчуваючи, як ром обпікає горло. Кинув неуважний погляд на свій браслет.

— Проте тепер, здається, збагнув.

Рей ледь помітно повернув голову в його бік, не підводячись із рук.

— І в чому причина?

— Він не хотів повертатися у зовнішній світ, бо взагалі не хотів жити, — сказав Мерфі сухо, заледве стримуючи відчай, який все одно відбився в очах. — Одинадцять років у цьому пеклі. Він просто втомився бути частиною чиєїсь гри. Насправді нестерпно думати про те, що ти живеш чиїмось коштом... Іноді я згадую Елайзу, кляту Іларію і Генрі, а ще було кілька людей, про існування яких я навіть не знаю, але тепер їхні роки на моєму рахунку. Я їх не вбивав, однак це відчуття провини... Кассіану було гірше. Його рахунок виріс у жахливий спосіб, тож не дивно, що смерть здавалася єдиним виходом.

Рей мовчав довго, ніби зважував кожне слово. Тоді запитав так тихо, що Саймону довелося затамувати подих:

— А ти хочеш жити, Саймоне?

Мерфі заціпенів. Питання Рея пробило його броню швидше за будь-який можливий найжахливіший допит. Саймон опустив плечі, роздивляючись тугу пов'язку на передпліччі.

— Хочу, — нарешті відповів він. Голос злегка здригнувся. — Хочу, але не знаю як.

Рей відірвав голову від рук і сів рівно. Його погляд був серйозним. Звична барменська легкість зникла.

— Ти маєш звідси вийти. Не з міста, а з цього бару. Досить заливатися. Це ж зовсім не допомагає.

— А хто його знає?

— Це очевидно. Тобі треба перемкнутися, Саймоне, інакше станеш ще одним привидом з кафе.

Рей слабко усміхнувся, помітивши розгубленість на його обличчі.

— У мене скоро вихідний. Ходімо в кіно?

Мерфі насупився, ніби почув слово іноземною мовою.

— Кінотеатр...?

— Саме так, — Рей ствердно кивнув. — Зараз крутять щось про клоуна-вбивцю. Чув, що люди кричать на весь зал. Хіба не ідеально для першого побачення з реальністю?

Саймон злегка всміхнувся. Вперше за увесь час. Поява навіть такої крихітної полегкості на обличчі Мерфі здалася Рею значним кроком у правильному напрямку.

— Клоун-вбивця... Біс із тобою, Батлере. Йдемо.

— Як на мене, ідеальне завершення вечора. Тепер додому. Я, чесно кажучи, збіса втомився.

— Я от маю сумніви, що зрушу... з цього місця.

Нічне місто здавалося несправжнім, аж надто яскравим у своєму неоновому мареві крикучих вивісок. Рей міцніше перехопив Саймона під стегна, відчуваючи, як з кожним кроком його власна права нога вибухає тупим болем. Саймон виявився важким. Не лише фізично. Здавалося, що вага спогадів тягнула його на дно, як камінь в руках потопельника.

Мерфі притулився до плеча Рея, вдихаючи запах кави. Близькість була небезпечною. Була живою.

— Тобі важко... — пробурмотів Саймон, ледь ворушачи губами біля вуха Рея. — Покинь мене тут, Батлере. Ночі недостатньо холодні, аби замерзнути на смерть. Та й Кроулі... він прибіжить, як стурбований господар. Знає, в якій я частині міста. Я ніби той пес із трекером в нашийнику...

Рей зціпив зуби, коли черговий крок віддав у коліно гострим шпичаком. Не зупинився.

— Якщо й опинишся на хіднику, то разом зі мною.

Він видихнув, йдучи далі.

— Я ж не здамся за два квартали до фінішу. І Саймоне, ти мене чуєш, так?

— Ага...

— Ти не собака з трекером в нашийнику...

Мерфі чув не лише слова, а й те, як від зусилля дихання збивалося ще дужче.

— Ти людина. Зі своїми почуттями, емоціями, спогадами, хвилюваннями... Особливий, відмінний від місцевих, але все одно людина, Саймоне Мерфі.

Вони проходили повз один з темних «гаммерів». Ні авто, ні застиглий в його тіні силует не притягували до себе уваги. Охоронці не були рідкістю в будь-якій частині міста.

Тео Джексон стояв, спершись на холодний метал машини. Його єдине око горіло тьмяним вогнем ненависті та відчаю. Він бачив, як пальці Саймона безпорадно й довірливо вчепилися в сорочку цього хлопчиська з бару. Ті пальці, що колись торкалися його власного обличчя, рук...

Тео стис кулаки до хрускоту суглобів. Видовище було гіршим за будь-яку тортуру: бачити Саймона слабким, але захищеним кимось іншим.

Всередині, у напівтемряві кімнати, Рей обережно опустив Саймона на ліжко. Втер зі свого блідого обличчя дрібні краплі поту, поволі переводячи подих. Кімната виявилася гнітючішою, ніж передавали слова п'яного Мерфі.

Рей зітхнув, перейшов до узніжжя й стягнув з нього черевики. Відчинив вікно, вернувся до ліжка й вкрив Саймона пледом.

— Вранці буде краще. По тобі не скажеш, що страждаєш від похмілля.

Він усміхнувся, зібрався йти. Його зап'ястя перехопила гаряча, тремтяча долоня.

— Не йди... — сказав Саймона ледь чутно. — Будь ласка... Я більше так не можу.

Рей замер, дивлячись в його злякані очі. Саймон кивнув у бік темного кутка.

— Він наче тут, розумієш? Але він... мертвий, — останнє слово далося особливо важко. Мерфі стис зап'ястя Рея міцніше. — Мені потрібно щось більше, ніж голос у голові. Мені потрібно знати, що... що я не збожеволів остаточно.

Рей повільно опустився на край ліжка, ігноруючи крики власного змученого тіла.

— Ти не божевільний.

Накрив його долоню своєю, злегка кивнув і прошепотів:

— Я тут, Саймоне. Справжній. І я нікуди не йду.