Із крові янгола

Кімнату заливало сіре світло похмурого дня. Краплі дощу стукотіли у вікно, вириваючи зі сну. Саймон зіперся на лікті, прислухаючись до інших звуків, що долинали знизу.

Він спустив ноги на підлогу, позіхнув. Звуки не зникали.

На сходах міцнішав запах кави та яєчні. Саймон зайшов на кухню, застав Рея біля плити.

— Ранку!

— Взагалі-то вже майже обідня пора, — сказав Рей, не обертаючись.

— Я не те щоб дуже за часом стежив, — мовив Саймон, підходячи до нього ближче. — І не думав, що ти лишишся до мого пробудження.

— Крісло виявилося досить зручним.

Рей передав йому тарілку з їжею, з відвертою зацікавленістю роздивляючись обличчя.

— Тобі трохи краще?

Саймон відчув, як ніяковіє. Мить здавалася нереальною.

— Порядок... ніби. Я вчора щось накоїв, ні?

— Ні. Зважаючи на те, скільки рому ти в себе влив, поводився цілком адекватно, — усміхнувся Рей, кивнувши на залу. — Їжа холоне. Зазвичай снідаєш там чи в кабінеті?

— Зазвичай не снідаю. Сядьмо в залі.

— Візьму каву й за мить приєднаюся.

Саймон кивнув, рушив до столиків.

Дощ потроху вщухав. Він зупинився, придивляючись до вулиці крізь вікно. Був упевнений, що бачить дощ у цьому місті вперше, проте щось всередині відгукнулося протестом.

— Байдуже...

Запах свіжої їжі пробудив апетит. Саймон сів за столик, чекаючи на Рея.

— Не знав, яку ти п'єш. Ця без цукру, — почувся спочатку голос, а тоді в полі зору з'явився сам хлопець.

Саймон забув про їжу, помітивши, як той кульгає. Рей опустився на диванчик, зітхнув з полегшенням.

— Саймоне? Чого так зблід?

— Що з твоєю ногою?

Хлопець насупився, відклав чашку.

— Це було так давно... ми поверталися додому після святкування Різдва в будинку мого дядька. Сніжило. Усім водіям не завадило б бути уважними, особливо моєму батькові... Вони з мамою сварилися, бо збиралися розлучитися. Моя сестра всю дорогу плакала. Навіть зараз, час від часу її плач мені сниться.

Рей склав руки на столі, повернув голову до вікна.

— Батько не впорався з керуванням. Авто занесло. Не знаю, що було далі. Суцільна темрява, а тоді багацько місяців у лікарні, потім пекельна фізіотерапія. Взагалі диво, що я зміг ходити. Мою ногу складали заново, ніби якийсь пазл.

— А твоя сім'я? — тихо спитав Саймон, почуваючись винним за вчорашнє.

— Анна померла на місці. Батько відбувся зламаною ключицею, а мама отримала серйозну травму голови. Зараз, майже тринадцять років по тому, я останній живий Батлер з цієї нещасної четвірки.

— Бляха... Рею, мені збіса шкода. Це жахливо, я навіть уявити не можу, що ти відчував, і досі відчуваєш...

Саймон акуратно торкнувся його руки. Прояв підтримки вийшов невпевненим, але цілком щирим.

— Провів у барі купу вечорів, а так жодного разу не поцікавився твоїм життям. Довбаний егоїст. А ще вчорашнє... тягнув мене на спині. Це ризиковано для твого здоров'я, більше так не роби.

Рей злегка всміхнувся, перевівши на нього погляд.

— Спокійно, Саймоне. Я ні про що не шкодую. Тобі був потрібен хтось поруч, а я опинився у зоні досяжності.

— Потрібен, але ж не такою ціною... У тебе є знеболювальні?

— Ні. Ніяких особистих речей із зовнішнього світу.

Батлер поплескав його по долоні.

— Їж, Саймоне, бо охолоне.

Мерфі взяв виделку, колупаючи яєчню. Відчував на собі його погляд. Ніяковість перейшла у почуття провини, однак з'явилася ідея, що, здавалося, могла все покращити.

— Ти збираєшся їсти чи хочеш, аби я тебе нагодував?

— З цим я точно впораюся, — сказав Саймон, ледь усміхнувшись.

— Дуже гарна.

— Що?

— Твоя усмішка, — мовив Рей. Відпив кави, відкинувся на спинку. Спостерігав за ним, міркуючи.

Рей заговорив знову, коли Мерфі закінчував зі сніданком.

— Можна я дещо скажу?

Збентеження на обличчі Саймона розквітало з шаленою швидкістю.

— Давай...

— Ти нагадуєш мені пташку, що заплуталася в тенетах. Видно, як кожна спроба звільнитися завдає тобі болю.

Саймон слухав мовчки, опустивши очі на пов'язку. Рей повів далі, підсунувшись вперед:

— Я хочу розірвати це плетиво, але не як невдала копія Кассіана, а як інша, не схожа на нього людина.

— Ти на нього зовсім не схожий, Рею, — сказав Мерфі, зустрівшись з його серйозним поглядом. — Ви різні. Я не намагаюся знайти йому заміну. Це просто неможливо.

Обличчя Батлера пом'якшало. Саймон помітив, як розслабилися його плечі. Стало зрозуміло, що за серйозністю і впевненим голосом ховалося хвилювання. Він не брехав. Рей не схожий на Кассіана. Він схожий на самого Саймона.

— Отже, ти таки підеш зі мною в кіно? Не кажи, що не пам'ятаєш, як погодився.

— Авжеж пам'ятаю.

— Дістану квитки на завтрашній вечірній сеанс, — сказав Рей з усмішкою. Підвівся, втримавшись за край столу.

— Куди ти? — спитав Саймон, порівнявшись з ним.

— Треба заскочити додому, а тоді пора відчиняти бар. Здивуєшся, коли побачиш, як багато охочих випити посеред дня.

— А твоя нога?

— З моєю ногою все нормально. Не думай про це.

Саймон на мить завагався, тоді хитнув головою й обійняв Рея.

— Ти зробив для мене більше, ніж думаєш... Дякую.

Заспокійливі, теплі обійми у відповідь. У контакті з живою людиною було щось жахливо прекрасне.

Рей обійшов калюжу. Дощ зупинився, покращивши його настрій ще більше.

— Батлер, пригальмуй-но на мить, — пронісся вулицею голос Джексона.

Хлопець зробив крок назад, обернувся до «гаммера». Назвати обличчя Тео кам'яним було б помилкою, однак Рея не дуже хвилювало, що зіпсувало настрій наглядача.

— Містере Джексон, добрий день.

— Не впевнений, чи дійсно день добрий, — сказав Тео, ставши перед Реєм. — Тебе раніше у цій частині міста видно не було.

— Часи змінюються, — з усмішкою відповів Батлер, знизавши плечима. — Щось не так?

Джексон занурив руки в кишені, щосили стиснувши кулаки.

— Ти провів у кафе цілу ніч... З якої причини?

— Це допит, пане наглядачу?

Задоволене обличчя і спокійний тон Рея вибивали Тео з рівноваги. Небажані думки заповзали в голову, пробиваючи гарно вибудувані стіни самообману.

— Допит, якщо так хочеш. Мені повторити питання?

— Впевнений, що не порушив правил цього місця. Отже, я не зобов'язаний звітувати перед вами, пане наглядачу.

Саймон підійшов до вікна. Голос Джексона неможливо сплутати з чимось іншим. Він побачив, як той похитувався. Надто явна лють заважала встояти на місці. Натомість Рей виглядав навдивовижу спокійним, лише те, як він переносив вагу на ліву ногу, свідчило про біль і втому.

— Слухай, Батлере, я знаю Саймона довше, ніж ти. В місті я значно довше за тебе, влади маю більше, ніж ти. Коли я запитую, що ти робив у кафе, ти маєш відповісти. Правдиво і чітко. Ясно?

— Мені здалося, чи ви не все сказали? — спитав Рей іронічно. — Десь між «знаю Саймона довше» і «в місті значно довше». Хотів сказати, що й прав на Саймона маєш більше?

Тео підступив ближче. Рей чув, як заскрипіли його зуби.

— Завжди з'являється такий, як ти. Вважає себе особливим, дурить йому голову, марнує його час... Але знаєш, Батлере, для вас фінал завжди однаковий. Такі, як ви, закінчують в мішку для трупів.

Рей усміхнувся, нарешті збагнувши, чому Тео Джексон був скалкою в дупі міста.

— Розумію, до чого ти хилиш і кого маєш на увазі. Прикро, мабуть, отак цілу ніч ховатися в тіні «гаммера» і думати, що відбувається за дверима, які зачинені для тебе назавжди.

— Думай, що говориш, зовнішній, інакше...

— Охоронці мають стежити за порядком на вулицях, Джексоне, а не за тим, хто готує сніданок для мого друга, — перебив його Рей. Кивнув, прощаючись.

Тео лишився на хіднику, почуваючись приниженим. Свого часу боровся з УЕ, а зараз якийсь нікчемний бармен дозволяє собі такий зневажливий тон. Він підвів погляд на вікна кафе. Придивився, бажаючи зрозуміти, чи справді по той бік стоїть Саймон.

— Добре, що твій новий друг має зуби, Мерфі, але тут цього замало, — почувся голос Кассіана. — Ти бачив, як страх зробив з малого Джексона зрадника.

— Це вже давно не той малий Джексон.

— Тим паче пильнуй. Немає гіршого ворога, ніж ображений коханець.

— Знаю, бачив. Розберуся з цим ідіотом пізніше, — сказав Саймон, відійшовши від вікна. — Треба поговорити з Кроулі.

Адмінбудівля здавалася добре доглянутим, однак мертвим місцем. З прочинених дверей кабінетів у широкий, порожній коридор долинали клацання клавіатур і писк незрозумілих пристроїв. Саймон пройшов повз високого темношкірого чоловіка, спершу не надавши його присутності уваги. Запах кориці змусив зупинитися. Він розвернувся, але позаду вже нікого не було.

З кабінету Кроулі почувся знайомий жіночий голос:

— Я не впевнена, що кульгавому можна довіряти.

— Йому є що втрачати, Брендо, — відповів Кроулі своїм розважливим тоном.

— Кульгавому? — голос Кассіана повторив слово, яке у цю мить Саймону хотілося проігнорувати.

— Потім, — відповів подумки Мерфі. Без стуку увійшов до кабінету Торреса.

Бренда зміряла його суворим поглядом, тоді як обличчя Кроулі торкнулася легка усмішка.

— Не можна з'являтися без запрошення, — сказала Гіллен, махнувши на вихід. — Я призначу зустріч, якщо у вас щось дійсно важливе, містере Мерфі.

— Пані Бонд, почекайте за дверима, — попросив Саймон, дивлячись на чоловіка.

— За двері маєш...

— Брендо, ми закінчимо наші справи пізніше, — сказав Кроулі, склавши руки на краю стола.

Її обличчя спохмурніло, в очах з'явилася злість.

— Буду в себе, якщо вам щось знадобиться, містере Торрес.

Він зачекав, коли лишиться наодинці з Саймоном, тоді спитав:

— Що змусило вас прийти до мене, містере Мерфі?

— Досить цього ввічливого лайна. Мене душить надмірна офіційність і особливе ставлення, — сказав Саймон, сівши в крісло.

— Не сумнівався, що твоє терпіння дасть тріщину.

Його голос звучав м'яко, сильно контрастуючи з виглядом. Кроулі здавався статуєю, яка дивним чином вміла всміхатися і розмовляти. Саймон підсунувся до столу, відкидаючи бажання проаналізувати цього чоловіка геть.

— Тріщину дало не лише моє терпіння, а й твій план перетворити це місце на рай.

— Де саме?

В сірих очах щира цікавість. Саймон насупився, з'єднавши пальці.

— Люди із зовнішнього світу не мають всього необхідного. І що це за дебільний поділ на касти, зовнішні та внутрішні?

— Ці назви не я придумав. Вони мені не до вподоби так само як і тобі.

— Он як.

Кроулі кивнув. Саймон зауважив, що запах кориці не належав ні йому, ні пані Бонд.

— Мені потрібні якісні, швидкодійні знеболювальні, а не щось схоже на бісів аспірин з магазину. Знаю, що ти можеш такі дістати.

— Знеболювальні? — перепитав Кроулі, відкинувшись на спинку. — Сироватка у твоєму організмі здатна позбавити всякого болю.

Він усміхнувся, приклав палець до губ. Після кількасекундної тиші констатував факт, а не спитав:

— Це не для тебе.

— Так, але це нічого не змінює, — сказав Саймон, силкуючись не відводити очей.

— Насправді змінює, бо з'являються нові питання.

— На біса, Кроулі. Ти сам казав, що це місце мені не в'язниця. Хоча б раз не поводься як довбаний тюремний наглядач.

— Вельми слушне зауваження, це не твоя в'язниця, а я не наглядач.

Торрес звівся на ноги, підійшов до вікна.

— Іноді люди обирають самотність несвідомо. Причина стає явною згодом. Це відбувається через страх пустити коріння, страх перед болем від розлуки. І необов'язково, що ти дійсно цього хочеш. Одного дня доводиться лишити старе життя позаду. Вимушена розлука з найрізноманітніших причин, — остання фраза вийшла сухою, змусивши його прочистити горло. Кроулі дістав з кишені червоний портсигар. В його білих руках річ здавалася яскравішою, ніж була насправді.

Саймон закинув ногу на ногу, злегка примружився, розглядаючи силует Торреса. Розмова набувала небезпечних, небажаних відтінків.

— До чого це? Ми не так добре знаємо один одного, а ти вирішив вилити мені душу.

Кроулі поміркував, тоді поклав портсигар в кишеню і вернувся до столу.

— А я не себе мав на увазі, Саймоне.

— Мене це ніяк не стосується.

— Цей страх залишив на тобі помітний слід. Ніякі слова його не приховають.

Мерфі вибрався з крісла, схилився над столом. З'явилося бажання вдарити Кроулі ручкою ще раз.

— Просто дістань таблетки. Це все, що мені потрібно.

— Звісно, — на обличчя Торреса повернулася легка усмішка. — Ти їх отримаєш.

— Коли?

— Найпізніше завтра вранці.

— Супер.

Він рушив до дверей, але наступні слова Кроулі змусили лишитися на місці.

— Приємно бачити, що ти нарешті помітив когось, окрім привидів минулого. Це робить твій погляд... живішим. Зрештою, ти потрапив додому, Саймоне.

— Це місце ніколи не стане мені домом, Кроулі.

Мерфі пішов геть, бажаючи вибратися з-під тиску стін адмінбудівлі й погляду Торреса якомога швидше.

— Помиляєшся, — тихо додав Кроулі, з'єднавши довгі пальці.